Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2014 року Справа № 914/2688/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Дерепи В.І. - головуючого, Грека Б.М., Кривди Д.С. (доповідача),за участю представників:позивачів1) Загуменний В.В., представник, 2) Маяцька С.М., представниквідповідачане з'явились (про час та місце судового засідання повідомлені належним чином),третіх осібне з'явились (про час та місце судового засідання повідомлені належним чином),прокуратуриВолошенюк О.Г., начальник відділу ГП України,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуЗаступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 13.05.2014у справі№ 914/2688/13 Господарського суду Львівської областіза позовомЗаступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі: 1) Міністерства оборони України, 2) Концерну "Військторгсервіс"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи",треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача 1)Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, 2) Фонд державного майна України,провизнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов'язання повернути майно,

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах в особі Міністерства оборони України та Концерну "Військторгсервіс" звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи" про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, загальною площею 412,4кв.м., які знаходяться за адресою: Львівська обл., м.Сколе, вул.Котляревського, 13, а саме: приміщення магазину "1-17", що становить 13/100 частин житлового будинку, від 29.12.2008, укладеного між Концерном "Військторгсервіс" в особі філії "Управління Західного оперативного командування" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи", та про зобов'язання відповідача повернути вказані приміщення до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну "Військторгсервіс".

Рішенням Господарського суду Львівської області від 02.12.2013 (судді: Деркач Ю.Б. - головуючий, Бортник О.Ю., Манюк П.Т.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.05.2014 (судді: Юрченко Я.О. - головуючий, Хабіб М.І., Зварич О.В.), в задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішенням та постановою, Заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить прийняті у справі рішення та постанову скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаргу мотивовано доводами про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст.203, 204, 215, 241 Цивільного кодексу України, п.п.6, 50 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" від 06.06.2007 № 803, ст.ст.43, 84 Господарського процесуального кодексу України.

У поданих до суду касаційної інстанції письмових поясненнях Міністерство оборони України просило скасувати оскаржувані судові акти та направити справу на новий розгляд. При цьому позивач-1 зазначив, що реалізація спірного майна відбулась всупереч волі власника, з порушенням порядку відчуження державного майна та особами зі злочинним наміром, що відповідно до ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29.12.2008 недійсним.

Відводів складу суду не заявлено.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наявні матеріали справи та доводи, викладені у касаційній скарзі, заслухавши пояснення представників сторін та прокурора, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 04.10.2004 Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України Кузьмука О.І. видано довіреність №220/2071 від 04.10.2004, якою було уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства оборони України, зокрема, з правом надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання.

На підставі вказаної довіреності 06.10.2004 начальник Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н. видав Державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" дозвіл на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме: нежитлового приміщення магазину "1-17", загальною площею 412,4кв.м, що розташовані за адресою: Львівська обл., м.Сколе, вул.Котляревського, 13.

Окремим дорученням Міністра оборони України від 12.02.2005 відкликано довіреності на право укладення договорів (угод, контрактів), надання від імені Міністерства оборони України здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився (в тому числі довіреність, видану Пукіру П.Н.).

Супровідним листом від 14.02.2005 №1235/з на виконання окремого доручення Міністра оборони України повернуто перший примірник довіреності Міністерства оборони України від 04.10.2004 №220/2071.

31.01.2006 наказом Міністра оборони України №47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України реорганізувавши його шляхом приєднання до державного господарського об'єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України (пункти 1, 2 наказу).

05.04.2007 наказом Міністра оборони України №135 про реорганізацію державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування", припинено діяльність державного підприємства Міністерства борони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" реорганізувавши його шляхом приєднання до Концерну "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (пункти 1, 2 наказу).

12.09.2007 Концерн "Військторгсервіс" в особі директора Пукіра П.Н. видав довіреність, якою уповноважив начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Свідерського Г.М. на відчуження нерухомого майна з дозволу органу управління майном.

21.11.2008 Рівненською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржою "Прайс" затверджено Протокол №1104-н про хід публічних торгів, згідно якого ТОВ "Транспортні системи" отримало право на укладення договору купівлі-продажу нерухомого об'єкта за адресою: Львівська обл., м.Сколе, вул.Котляревського, 3.

На підставі даного протоколу 29.12.2008 між Концерном "Військторгсервіс" в особі начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М. та ТОВ "Транспортні системи" укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину "1-17", загальною площею 412,4кв.м, що становить 13/100 частин житлового будинку, які знаходяться за адресою: Львівська обл., м.Сколе, вул.Котляревського, 13.

Посилаючись на те, що договір купівлі-продажу від 29.12.2008 укладено особою, яка не мала на момент вчинення правочину достатньої цивільної дієздатності, державне майно вибуло поза волею власника, заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до суду з позовом про визнання вказаного правочину недійсним та про зобов'язання повернути приміщення.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оспорюваний правочин вчинено за згодою Міністерства оборони України, якою є дозвіл, наданий начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України начальнику ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (правонаступником яких є Концерн "Військторсервіс") на відчуження спірної нежитлової будівлі; генеральний директор Концерну у відповідності до положень статуту мав право уповноважити начальника філії Концерну "Військторгсервіс" Управління торгівлі Західного оперативного командування здійснити її продаж. Нерухоме майно вибуло з володіння власника за його ж волею, без порушення порядку відчуження такого майна, на конкурентних засадах, шляхом укладення договору купівлі продажу. Відповідач не міг знати про обмеження Концерну "Військторгсервіс" щодо відчуження нерухомого майна. Також суди зазначили, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки достовірно знаючи про існування документів, які були підставою для укладення в майбутньому договорів про відчуження нерухомого майна, у тому числі спірного договору, тобто про наявність передумов для їх укладення, очевидною є та обставина, що позивач міг дізнатись про начебто порушення свого права.

Однак, колегія не може погодитися з передчасними висновками судів, з огляду на наступне.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: законність змісту правочину; наявність в особи, яка його вчиняє, необхідного обсягу цивільної дієздатності; вільне волевиявлення учасника правочину; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону; певна спрямованість правочину.

Згідно зі ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Пленум Верховного Суду України у п.2 своєї постанови від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснив, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. При цьому відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (п.п. 2.1., 2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 № 11).

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між Концерном "Військторсервіс" та відповідачем виникли правовідносини купівлі-продажу щодо державного нерухомого майна, яке знаходилось на праві господарського відання Концерну "Військторгсервіс".

Пунктом 1.1 статуту Концерну "Військторгсервіс" визначено, що концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Статтею 658 Цивільного кодексу України передбачено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Згідно з ч.2 та ч.3 ст.326 Цивільного кодексу України від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Статтею 136 Господарського кодексу України визначено, що право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Згідно ч.1 ст.3 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" об'єктами управління державної власності є майно, яке передане державним господарським об'єднанням.

Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом.

Суб'єктом управління об'єктами державної власності є, зокрема, Фонд державного майна України (ч.1 ст.4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності").

За змістом п.п. и) ч.2 ст.7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна Фонд державного майна України дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.

Згідно з п.6 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Відповідно до п.8 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб'єктом управління у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа.

Таким чином, на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу відчуження державного нерухомого майна могло здійснюватись позивачем-2 лише за наявності погодженого з Фондом державного майна рішення Міністерства оборони України про надання згоди на відчуження такого майна.

При вирішенні спору попередні судові інстанції залишили поза увагою чинні на момент укладення оспорюваного договору вимоги пп. и) ч. 2 ст. 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" та п. 6 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності", за змістом яких необхідною умовою для відчуження державного нерухомого майна на момент укладення оспорюваного договору є наявність згоди Фонду державного майна України. При цьому, посилаючись на необізнаність відповідача з наявними обмеженнями Концерну "Військторгсервіс" щодо відчуження спірного нерухомого майна, суди не врахували, що необхідність отримання відповідних дозволів на відчуження державного майна передбачена нормативно-правовими актами, опублікованими у встановленому законом порядку.

Судами не враховані вимоги ст.5 Цивільного кодексу України про дію актів цивільного законодавства в часі.

Також слід зазначити, що судами не повному обсязі досліджено питання про повноваження особи, яка підписала від імені Концерну "Війсьторгсервіс" договір купівлі-продажу від 29.12.2008. Так, як було зазначено вище, Міністерство оборони України уповноважило начальника головного управління торгівлі тилу Міноборони Пукіра П.Н. здійснювати представництво майнових та інших немайнових інтересів довірителя довіреністю №220/2071 від 04.10.2004 зі строком дії до 01.10.2007 (а.с.90 т.1). В свою чергу начальник головного управління торгівлі тилу Міноборони Пукір П.Н. 12.09.2007 видав довіреність начальнику філії Концерну "Військторгсервіс" Свідерському Г.М. на право укладати договори від імені Концерну "Війсьторгсервіс" щодо відчуження належного Концерну будь-якого нерухомого майна з терміном дії такої довіреності до 12.09.2010 (а.с. 53 т.1).

При цьому, поза увагою судів попередніх інстанцій залишилися вимоги, закріплені ч.2 ст.247 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Більше того, генеральний директор Концерну "Війсьторгсервіс" Пукір П.Н. видав нотаріально посвідчену довіреність начальнику філії Концерну "Військторгсервіс" Свідерському Г.М. на право відчуження належного концерну майна після відкликання окремим дорученням Міноборони від 12.02.2005 довіреності, виданої Пукіру П.Н. № 220/2071 від 04.10.2004.

Що стосується строку позовної давності слід зазначити, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч.3 ст. 267 Цивільного кодексу України).

Місцевий господарський суд, розглядаючи заяву відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності, не звернув увагу, що подана до суду 20.09.2013 заява представником відповідача не підписана (а.с.137 т.1).

Враховуючи викладене вище, колегія дійшла висновку, що суди не перевірили всі обставини, що мають значення для справи, чим порушили вимоги статті 43 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до п.3 ст.1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері задовольнити.

Рішення Господарського суду Львівської області від 02.12.2013 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.05.2014 у справі №914/2688/13 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий В.Дерепа

Судді Б.Грек

Д.Кривда