Історія справи

Постанова ВГСУ від 27.11.2014 року у справі №922/696/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2014 року Справа № 922/696/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддяХодаківська І.П.,суддіФролова Г.М., Яценко О.В.розглянувши матеріали касаційної скаргиДержавного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиноюна постановуХарківського апеляційного господарського суду від 16.09.2014 рокуу справі№ 922/696/14господарського судуХарківської областіза позовомДержавного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиноюдоАкціонерного товариства "А.М.Б."провизнання недійсним договору

В засіданні взяли участь представники:

- позивача:Приходько Я.М. дов. № 103 від 16.07.2014 року,- відповідача:не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство з питань поводження з відходами як вторинною сировиною звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до акціонерного товариства "А.М.Б." (далі за текстом - АТ "А.М.Б.") про визнання недійсним договору від 01.07.2011р. відповідального зберігання.

Рішенням господарського суду Харківської області від 02.06.2014 року у справі № 922/696/14 в задоволенні позовних вимог Державному підприємству з питань поводження з відходами як вторинною сировиною відмовлено.

Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, Державне підприємство з питань поводження з відходами як вторинною сировиною звернулось до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення господарського суду Харківської області від 02.06.2014 року та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 16.09.2014 року у справі № 922/696/14 апеляційну скаргу Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною залишено без задоволення, а рішення господарського суду Харківської області від 02.06.2014 року - без змін.

Не погоджуючись з вказаними судовими актами, Державне підприємство з питань поводження з відходами як вторинною сировиною звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 02.06.2014 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16.09.2014 року у справі № 922/696/14 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, аргументуючи порушення норм права, зокрема, ст. ст. 43, 41 Господарського процесуального кодексу України.

Розпорядженням секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 25.11.2014 року № 03-05/3091 для розгляду касаційної скарги у справі № 922/696/14, у зв'язку з завершенням двотижневої підготовки у Національній школі суддів України судді Ходаківської І.П. та виходом із відпустки судді Фролової Г.М. сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Ходаківська І.П., судді Фролова Г.М., Яценко О.В. (доповідач).

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 01.07.2011 року між Державним підприємством з питань поводження з відходами як вторинною сировиною (позивач, депонент) в особі Обласного управління "Харківекоресурси" та АТ "А.М.Б.", (відповідач, охоронець) було укладено договір відповідального зберігання, за умовами якого депонент в порядку та на умовах, визначених цим договором передає, а охоронець приймає на відповідальне зберігання транспортні засоби (майно) вартістю та складом згідно акту приймання-передачі майна на відповідальне зберігання, який є невід'ємною частиною цього договору.

Відповідно до п. 3.1.4. Договору депонент зобов'язаний оплачувати вартість послуг з відповідального зберігання 3 000, 00 грн. з урахуванням ПДВ на місяць.

Пунктом 6.1. Договору погоджено, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до 31 грудня 2011 р. У разі відсутності заперечень сторін, висловлених не менш ніж за 7 днів до закінчення строку дії договору, його дія автоматично пролонгується ще на один календарний рік із збереженням попередніх умов.

Судами досліджено, що спірний Договір підписаний повноважними представниками сторін, скріплений печатками підприємств.

Так, попередніми судовими інстанціями встановлено, що до Договору сторонами складений акт від 01.07.2011 р. приймання-передачі майна на відповідальне зберігання, за яким позивач передав на зберігання відповідачу майно за переліком, всього 19 позицій.

Крім того, судами досліджено, що до матеріалів справи надані рахунки на оплату послуг за зберігання, що виставлялись відповідачем за період з липня 2011 р. по серпень 2012 р., та акти приймання-передачі послуг за вказаний період, які підписані обома сторонами та скріплені печатками підприємств.

Також, до матеріалів справи надані виписки банку, що підтверджують оплату позивачем послуг по зберіганню по серпень 2012 р. включно.

Відповідно до ч. 1 ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно ч. 1 ст. 937 Цивільного кодексу України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Положеннями ст. 202 Цивільного кодексу України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину передбачені статтею 203 Цивільного кодексу України, а саме :

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Судами досліджено, що в обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що в жовтні 2012 р. Лебеденка О.О. було звільнено з посади начальника обласного управління "Харківекоресурси", яким і був укладений спірний договір, однак до теперішнього часу Лебеденко О.О. не передав всі документи обласного управління "Харківекоресурси", які були складені підприємством за його керівництвом, а також не передана печатка та не повернуто майно, щодо якого він був матеріально відповідальною особою, а тому позивачу не було відомо про наявність спірного договору.

Також, скаржник зазначає, що акти приймання-передачі послуг за липень та серпень 2012 р. та оплата за дані місяці була здійснена в.о. начальника Петрусенком С.М., однак на той час він ще не володів повною інформацією стосовно даного договору. Про існування спірного договору позивач дізнався лише під час розгляду справи за позовом АТ "А.М.Б." до нього про стягнення заборгованості за договором.

Отже, позивач вважає, що на дату, яка зазначена в договорі, як дата його підписання, а саме 01.07.2011 р., такого договору не існувало, він був виготовлений пізніше з метою звернення відповідача до суду та стягнення з державного підприємства грошових коштів. Крім того позивач зазначає, що як в листуванні, так і в рахунках на оплату відсутнє жодне посилання на спірний договір, що також свідчить про відсутність Договору на момент сплати Лебеденком О.О. грошових коштів відповідачу.

Судами попередніх інстанцій вірно вказано про те, що відсутність тексту договору на підприємстві, яке є стороною такого договору, не свідчить про те, що такий договір укладений пізніше, ніж дата, що зазначена в ньому. При цьому діюче законодавство та умови Договору не містять положення щодо обов'язкового посилання на дату та номер договору при складанні актів приймання-передачі послуг зберігання або в платіжних документах на оплату таких послуг. Так, позивач здійснював оплату наданих послуг у розмірі, що обумовлений умовами договору, з вказанням про те, що це є оплатою послуг зберігання.

Отже, суди дійшли вірного висновку про те, що доводи скаржника про те, що договір складений пізніше, ніж 01.07.2011 р. не обґрунтовані, оскільки доказів того, що 01.07.2011 р. договір дійсно не міг бути підписаний особами, що в ньому зазначені через хворобу, перебування за межами країни тощо - відсутні.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що станом на 01.07.2011 р. Лебеденко О.О. був повноважною особою на підписання договору від імені позивача, що не оспорюється позивачем, мав печатку підприємства, що свідчить про те, що договір був укладений саме на дату, що зазначена в ньому, при цьому судами не встановлено доказів, що спростовують даний факт.

За таких обставин, обґрунтованим є висновок судів про те, що наданий позивачем текст Договору, акт приймання-передачі майна, який знаходився також і у позивача, акти приймання-передачі послуг зберігання та здійснення часткових оплат позивачем, свідчить про те, що договір був укладений та був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З матеріалів справи вбачається, що місцевим господарським судом при розгляді справи було зобов'язано сторони здійснити інвентаризацію наявного на зберіганні у відповідача майна позивача згідно з актом приймання-передачі майна, для чого позивач повинен був направити повноважного представника до відповідача, Дана інвентаризація не була проведена за вини відповідача, однак позивачем самостійно було виявлено наявність частини майна, що передавалось за актом приймання-передачі до договору від 01.07.2011 р., яке зберігається на відкритій площадці біля нежитлових приміщень за адресою місця зберігання , а саме виявлена наявність:

- а/м МАЗ 437040 080 держ. № 21197 КА - 1 шт;

- автопричепу П-5-01 держ. № 22393 КА - 1 шт;

- автопричепу П-5-01 держ. № 22328 КА - 1шт;

- автопричепу П-5-01 держ. № 22329 КА - 1шт;

- автопричепу П-5-01 держ. № 22398 КА - 1 шт;

- автопричепу П-5-01 без номерних знаків-1шт;

- автопогрузчик "Рекорд-2" - 1 шт., про що був складений відповідний акт.

Отже, суди вірно вказали, що наявність вказаного майна у відповідача також свідчить про те, що договір був укладений з метою реального настання наслідків, що обумовлені ним.

Необґрунтованими є посилання скаржника на те, що певне майно не могло було бути передано на зберігання на момент укладення спірного договору, оскільки знаходилось в оренді, а одна одинця була вкрадена, а також стосовно посилань на те, що виявлена лише частина майна, яка зберігається неналежним чином, з огляду на те, що таке обґрунтування стосується виконання умов договору зберігання.

Відповідно до ч. 1 ст. 942 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі.

Згідно ст. 949 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.

Положеннями ст. 950 Цивільного кодексу України передбачено, що за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.

Отже, в разі неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором щодо зберігання майно або щодо повернення майна, позивач має право звернутись з відповідним позовом до суду за захистом своїх порушених прав, у такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним, оскільки невиконання або неналежне виконання відповідачем зобов'язань за договором не є підставою для визнання такого договору недійсним.

Крім того, скаржник зазначає, що договір був укладений внаслідок зловмисної домовленості керівників сторін договору, з метою незаконного збагачення Лебеденком О.О. за рахунок державних коштів, оскільки він є засновником підприємства відповідача, який вніс 50 % до статутного капіталу відповідача.

Згідно ст. 232 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Отже, обґрунтованим є висновок судів про те, що для доведеності факту, що договір укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною необхідно довести наявність зловмисного умислу у сторін при укладанні такого договору, що може бути доведено лише вироком суду, однак скаржником таких доказів не надано.

Посилання скаржника на те, що стосовно Лебеденка О.О. розглядається кримінальне провадження по обвинуваченню в скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК України, а також на те, що розглядалась справа про притягнення Лебеденка О.О. до адміністративної відповідальності за вчинення корупційного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 172-2 КУпАП, є необґрунтованими з огляду на те, що вказані справи не стосуються предмета спору у даній справі.

Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Судами встановлено, що умови, викладені в спірному договорі були визначені та погоджені сторонами. Вказаний договір містить умови, жодна з яких не суперечить ані чинному законодавству, ані моральним засадам суспільства. Письмова форма договору, яка встановлена для договорів між юридичними особами, сторонами дотримана.

Спірний договір було складено згідно вимог Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та підписано уповноваженими представниками юридичних осіб.

За таких обставин, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів про те, що правові відносини, що виникли між сторонами на підставі спірного договору відповідають встановленим нормативними актами вимогам щодо договорів, а зміст вказаного договору не суперечить діючому законодавству України і не порушує публічний порядок та спрямований на реальне настання правових наслідків

Також, з матеріалів справи вбачається, що ухвалою місцевого господарського суду від 22.04.2014 р. зобов'язано сторони здійснити інвентаризацію наявного на зберіганні у відповідача майна позивача згідно з актом приймання-передачі майна, для чого позивачу направити повноважного представника до відповідача. Акт інвентаризації надати в судове засідання.

Судами встановлено, що позивач неодноразово звертався до відповідача з питання проведення інвентаризації, однак відповідач ухилився від проведення такої інвентаризації, зокрема, позивач 20.05.2014 р. направив відповідачу лист за вих. № 481, в якому повідомив відповідача про те, що інвентаризаційна комісія в складі представників позивача прибуде до відповідача 27.05.2014 р. о 10:00 год. для виконання вимог ухвали суду від 22.04.2014 р. про проведення інвентаризації майна.

Даний лист був отриманий відповідачем, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

Крім того, судами досліджено, що представник позивача повідомив відповідача про прибуття інвентаризаційної комісії у телефонній розмові, зокрема, було повідомлено керівника відповідача - Чумаченка О.Ю.

Так, судами досліджено, що з метою виконання вимог ухвали суду, представники позивача 27.05.2014 р. здійснили виїзд за фактичним місцезнаходженням АТ "А.М.Б." (м. Харків, вул. Б.Хмельницького,3), двері якого були зачинені зсередини, однак через переговорний пристрій було повідомлено, що Чумаченка О.Ю. на даний час немає на робочому місці, у зв'язку з чим представники позивача не були допущені на територію, де зберігається спірне майно.

Крім того, судами, доказів допуску представників позивача на територію відповідача, де зберігається спірне майно, доказів вжиття відповідачем заходів щодо узгодження іншої дати проведення інвентаризації, заходів щодо проведення інвентаризації та складення акту з зазначенням переліку майна, що у нього зберігається, в односторонньому порядку, не встановлено.

Викладене свідчить про свідоме ухилення відповідача від виконання вимог ухвали суду.

Згідно п. 5 ст.83 ГПК України суд має право стягувати в доход державного бюджету з винної сторони штраф у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за не надіслання у встановлений строк відзиву на позовну заяву або витребуваних господарським судом матеріалів, а також за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону.

Враховуючи вищевикладене, місцевим судом правомірно стягнуто з відповідача штраф у розмірі 1 700 грн.

Щодо доводів скаржника про відмову в задоволенні клопотання про призначення по справі технічної експертизи документу з визначення відносної давності виконання документа або його фрагментів, то судами попередніх інстанцій обґрунтовано відхилено його як безпідставне, а всі інші доводи скаржника зводяться до переоцінки доказів.

За таких обставин, колегія суддів касаційної інстанції приходить до висновку, що під час розгляду справи місцевим та апеляційним господарськими судами фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, господарськими судами вірно застосовані норми права, а доводи скаржника не спростовують законності прийнятих у справі судових актів.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16.09.2014 року у справі № 922/696/14 залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16.09.2014 року у справі № 922/696/14 залишити без змін.

Головуючий суддяІ.П. Ходаківська СуддіГ.М. Фролова О.В. Яценко