Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2016 року Справа № 914/4442/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Т. Дроботової - головуючого І. Алєєвої, Л. Рогач

за участю представників: позивача Ільків В.В. - дов. від 18.12.2015 р. відповідача не з'явилися (про час і місце судового засідання повідомлено належно) розглянувши матеріали касаційних скарг Приватного акціонерного товариства "Львівський локомотиворемонтний завод" на постановувід 12.08.2016 Львівського апеляційного господарського суду у справі№914/4442/15 господарського суду Львівської області за позовомПриватного акціонерного товариства "Львівський локомотиворемонтний завод"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Н.П.Б." простягнення суми

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ПАТ "Львівський локомотиворемонтний завод" звернувся до господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Н.П.Б." про стягнення 9081,95 грн. збитків за самовільне зайняття земельної ділянки, на підставі статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 р. №963.

Позивач посилався на те, що відповідач без оформлення права землекористування з 17.03.2010 р. по 10.02.2012 р. використовував земельну ділянку, площею 0,09218 га, у АДРЕСА_1, на якій розташована АЗС (власником якої у спірному періоді був відповідач), та не сплачував кошти за її використання. Внаслідок цього, на думку позивача, йому завдано збитків у заявленій до стягнення сумі.

У відзиві на позов відповідач просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на недоведеність факту самовільного зайняття спірної земельної ділянки.

Він вказував на те, що АЗС, яка розташована на спірній земельній ділянці, була збудована за згодою позивача, на підставі укладеного між його попередником та ЗАТ "Акціонерна компанія "Альфа" договору про сумісну діяльність від 29.04.1999 р.; що, в подальшому, відповідач набув право власності на АЗС на підставі іпотечного договору, укладеному з ПП "Салют-Плюс", використовував земельну ділянку у спірному періоді та сплачував за неї земельний податок.

Водночас у відзиві на позові відповідач просив застосувати строк позовної давності.

Позивач подав до господарського суду клопотання про поновлення строку позовної давності, посилаючись на приписи частини 5 статті 267 цивільного кодексу України.

Позивач подав до суду пояснення на відзив та наголошував на обґрунтованості своїх позовних вимог.

Крім того, відповідач звернувся до суду із клопотанням (з урахуванням обґрунтувань) про зупинення провадження у справі до вирішення пов'язаної з нею справи №914/495/16, у задоволенні якого судом було відмовлено через недоведеність підстав, за якими стаття 79 Господарського процесуального кодексу України, пов'язує зупинення провадження у справі.

Рішенням господарського суду Львівської області від 17.05.2016 р. (судді: Долінська О.З., Яворський Б.І., Крупник Р.В.) в позові відмовлено.

Мотивуючи рішення, місцевий господарський суд визнав недоведеним факт самовільного зайняття відповідачем спірної земельної ділянки і завдання відповідачем збитків позивачу та дійшов висновку про необґрунтованість розміру заявлених до стягнення збитків, а відтак і відсутність підстав для задоволення позову.

Водночас місцевий господарський суд зазначив, що позивачем подано позов поза межами строку позовної давності, про застосування спливу якої заявлено відповідачем у справі, і це є самостійною підставою для відмови в позові.

За апеляційною скаргою ПАТ "Львівський локомотиворемонтний завод" Львівський апеляційний господарський суд (судді: Бойко С.М., Кравчук Н.М., Якімець Г.Г.), переглянувши рішення господарського суду Львівської області від 17.05.2016 р. в апеляційному порядку, постановою від 12.08.2016 р. залишив його без змін.

Суд апеляційної інстанції не встановив факту самовільного користування відповідачем спірною земельною ділянкою та визнав недоведеним порушення прав позивача діями відповідача та наявність завданих позивачу збитків.

Тому, оскільки право позивача не порушене, суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованим посилання місцевого господарського суду в судовому рішенні на те, що позивачем подано позов поза межами строку позовної давності, про застосування спливу якої заявлено відповідачем у справі, що є також самостійною підставою для відмови в позові. У зв'язку з цим суд апеляційної інстанції виключив відповідний висновок з мотивувальної частини рішення.

ПАТ "Львівський локомотиворемонтний завод" подало до Вищого господарського суду України касаційні скарги (аналогічні за змістом), в яких просить рішення господарського суду Львівської області від 17.05.2016 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 12.08.2016 р. скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити та стягнути з відповідача на користь позивача 9068,90 грн., посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права.

Скаржник вважає помилковим висновок судів про відсутність підстав для задоволення позову та наголошує на завданні йому збитків відповідачем.

Відповідач своїм правом на надання відзиву на касаційну скаргу не скористався.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення присутнього у судовому засіданні представника позивача, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами першої та апеляційної інстанцій, 29.04.1999 р. між Львівським державним локомотиворемонтним заводом (правонаступником якого є позивач) та ЗАТ "Акціонерна компанія "Альфа" був укладений договір про сумісну діяльність, згідно з яким сторони домовилися шляхом об'єднання майна і зусиль сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, а саме будівництва та експлуатації автозаправного комплексу за адресою: АДРЕСА_1.

При цьому, ЗАТ "Альфа" зобов'язалось провести роботи з будівництва та здачі в експлуатацію автозаправного комплексу, а локомотиворемонтний завод зобов'язався підготувати для будівництва територію.

Земельна ділянка, виділена під будівництва автозаправного комплексу, знаходилася на праві постійного користування Львівського державного локомотиворемонтного заводу згідно з державним актом №117 від 29.09.2000 р.

За умовами договору про спільну діяльність, термін його дії встановлений до 2020 р. з правом пролонгації.

Отже, як встановили господарські суди, будівництво вказаної АЗС здійснювалося на підставі договору про сумісну діяльність та з відома і за погодженням з локомотиворемонтним заводом.

Також господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 07.04.2009 р. ЗАТ "Альфа" продало ФОП ОСОБА_4 автозаправний комплекс, який знаходиться на земельній ділянці на АДРЕСА_1 (витяг про реєстрацію права власності від 08.04.2009 р. №22414878); що договір про сумісну діяльність було розірвано та припинено відшкодування земельного податку.

В подальшому, вказаний об'єкт спільної діяльності (автозаправний комплекс) неодноразово відчужувався. Так, власниками АЗС були: ПП "Салют-Плюс" (договір купівлі-продажу від 04.02.2010 р.), ТОВ "Н.П.Б." - відповідач (іпотечний договір від 09.02.2010 р.), ТОВ "Галицька паливна компанія "Бізнес" (свідоцтво про право власності від 06.02.2012 р. №362-НЖ-З).

Господарські суди першої та апеляційної інстанцій встановили та підтверджено матеріалами справи, що 09.02.2010 р. між ПП "Салют-Плюс" - іпотекодавцем та ТОВ "Н.П.Б." - іпотекодержателем був укладений іпотечний договір, за умовами якого іпотекодавець для забезпечення своїх зобов'язань перед іпотекодержателем за договором позики щодо вчасного та у повному обсязі погашення суми боргу за кредитором передав в іпотеку майно - автозаправочну станцію (АЗС), загальною площею 24,1 кв.м, яка розташована у АДРЕСА_1. До АЗС належать такі споруди - літера Б-1 (за планом земельної ділянки) - операторська АЗС (цегла) - 18,7 кв. м, літера В-1 (за планом земельної ділянки) - насосна АЗС (цегла) - 5,4 кв.м.

Як було встановлено господарськими судами, власником спірної АЗС з 17.03.2010 р. було ТОВ "Н.П.Б." - відповідач, що підтверджується витягом про реєстр права власності на нерухоме майно №25595252 від 17.03.2010 р.; що відповідачем у 2010-2011 роках сплачувався земельний податок за спірну земельну ділянку; що, в подальшому, з лютого 2012 року власником спірної АЗС стало ТОВ "Бізнес "Галицька паливна компанія" (свідоцтво на право власності від 06.02.2012 р. №362-НЖ-3, витяг про державну реєстрацію прав №33141023 від 10.02.2012 р.).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, предметом даного судового розгляду є вимога ПАТ "Львівський локомотиворемонтний завод" заявлена до ТОВ "Н.П.Б." про стягнення 9081,95 грн. збитків, завданих самовільним зайняттям земельної ділянки, на підставі статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", пункту 4 Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 р. №963.

Відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності.

Підстави для настання цивільно-правової відповідальності за порушення земельного законодавства встановлено, зокрема, Земельним кодексом України.

За змістом статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Водночас відповідно до статті 156 цього ж Кодексу власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок, зокрема, неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Згідно зі статтею 157 Земельного кодексу України відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.

За приписами статті 22 Цивільного кодексу України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Статтею 1166 Цивільного кодексу України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Отже, відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача та вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Для застосування такого заходу відповідальності як відшкодування шкоди слід встановити як наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки), так і ступінь вини у розумінні статті 1193 Цивільного кодексу України.

Як вже зазначалося, позивач просив стягнути з відповідача 9068,90 грн. збитків, завданих самовільним зайняттям останнім земельної ділянки.

Згідно з приписами статті 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Відповідно до вимог чинного законодавства обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

За приписами статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Разом з тим, відповідно до приписів статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналогічні положення викладені у статті 377 Цивільного кодексу України, яка кореспондується зі статтею 120 Земельного кодексу України.

Отже, за змістом наведених норм (стаття 377 Цивільного кодексу України, стаття 120 Земельного кодексу України) до особи, яка набула права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій розміщено відповідне нерухоме майно, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

При розгляді спору у даній справі судами попередніх інстанцій було встановлено та підтверджено матеріалами справи, що автозаправочний комплекс, розташований на спірній земельній ділянці, перебував у приватній власності відповідача з березня 2010 року до лютого 2012 року, оскільки був набутий ним за відповідним правочином, що унеможливлює висновок про самовільне зайняття такої земельної ділянки відповідачем.

Господарськими судами також було встановлено, що відповідачем упродовж вказаного періоду сплачувалася плата за землю; що спірна земельна ділянка позивачем не використовувалася у зв'язку з виконанням укладеного ним з ЗАТ "Альфа" договору про сумісну діяльність, метою якого було будівництво та експлуатація вказаної АЗС; що посадові особи відповідача за самовільне зайняття земельної ділянки до адміністративної чи кримінальної відповідальності не притягалися.

В процесі розгляду спору господарські суди першої та апеляційної інстанції відстановили відсутність самовільного зайняття відповідачем спірної земельної ділянки та всіх складових цивільного правопорушення в діях відповідача, як то: протиправної поведінки відповідача, вини, причинно-наслідкового зв'язку між збитками і протиправною поведінкою, збитків.

Поза тим, судом апеляційної інстанції вірно було враховано, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Враховуючи викладене, з урахуванням обставин, встановлених судами під час розгляду справи, колегія суддів вважає правомірним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Беручи до уваги викладене, судова колегія вважає рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни чи скасування не вбачається, а викладені у касаційних скаргах доводи скаржника, судова колегія вважає непереконливими та такими, що суперечать дійсним обставинам справи і приписам чинного законодавства, не спростовують обґрунтованих висновків судів, фактично зводяться до переоцінки обставин, належно та повно встановлених судом і не беруться колегією суддів до уваги з огляду на положення статті 1117 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись пунктом 1 статті 1119, статтями 1115, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

П О С Т А Н О В И В :

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 12.08.2016 р. у справі № 914/4442/15 та рішення господарського суду Львівської області від 17.05.2016 р. залишити без змін, а касаційні скарги без задоволення.

Головуючий суддя Т. Дроботова

Судді: І. Алєєва

Л. Рогач