Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2016 року Справа № 910/32860/15

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Васищак І.М. і Студенець В.І.

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансово-будівельна група "Еліта Центр", м. Київ,

на рішення господарського суду міста Києва від 09.02.2016 та

постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.09.2016

зі справи № 910/32860/15

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансово-будівельна група "Еліта Центр" (далі - Позивач)

до: товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "ПСП.ЛТД", м. Київ (далі - Відповідач-1);

товариства з обмеженою відповідальністю "ІСМ Інтернешл ЛТД", м. Київ (далі- Відповідач-2),

про визнання договору недійсним та повернення майна.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

Позивача - Циганюка І.Л. (директор);

Відповідача-1 - Сенюткіна О.Л. (директор);

Відповідача-2 - Костіна К.М. (за довіреністю).

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про: визнання недійсним з моменту укладення договору купівлі-продажу від 17.07.2001 за реєстровим №5с-1052 (далі - Договір купівлі-продажу), укладеного Відповідачем-1 та Відповідачем - 2; повернення Відповідачу-1 майна, відчуженого за Договором купівлі-продажу.

Рішенням господарського суду міста Києва від 09.02.2016 (суддя Паламар П.І.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.09.2016 (колегія суддів у складі: Майданевич А.Г. - головуючий, Михальська Ю.Б. і Тищенко А.І.), у позові відмовлено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України (з доповненнями до неї) Позивач просить скасувати оскаржувані рішення та постанову попередніх судових інстанцій з даної справи і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, судові витрати покласти на відповідачів. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваних судових рішень з порушенням норм матеріального і процесуального права, за неповного з'ясування всіх обставин справи.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення з урахуванням такого.

Судові інстанції у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

10.02.1993 Державною академією легкої промисловості України (замовник будівництва) та Відповідачем-1 укладено договір про інвестування об'єкту будівництва № 21-а (далі - Договір інвестування), на підставі якого зведений об'єкт по вул. Тимошенка, 2-Л у місті Києві, що підтверджується поясненнями сторін у справі, наявною у матеріалах справи копією акта Головного управління архітектури та містобудування "про приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту" від 10.07.1996 № 23.

Розпорядженням Мінської районної державної адміністрації міста Києва від 08.08.1996 № 621 "Про затвердження акту приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту" затверджено Договір інвестування та виділено, зокрема, Відповідачу-1 частку в цьому об'єкті загальною площею 8727 кв.м та прибудовані приміщення підземної автостоянки.

Згідно з актом розподілу часток від 10.07.1996 і реєстраційним посвідченням від 20.09.1996 за Відповідачем-1 зареєстровано право власності на частину гуртожитку загальною площею 8724,32 кв.м та прибудовані приміщення підземної автостоянки площею 6403 кв. м.

Відповідно до пояснень Позивача, Відповідача-1, копії договору про спільну діяльність від 03.07.1993 №33 (далі - Договір №33), угоди від 08.11.1994 №33п, листа ТОВ "Джамп" від 04.04.1995 №4/04-1 виділена Відповідачу-1 зазначена частина майна була створена за рахунок спільної діяльності Позивача та Відповідача-1.

Пунктами 1.3 та 1.6 Договору № 33 визначено частку кожної сторони, а саме: частка Позивача (є правонаступником СП "Ю/А Міжнародна група") складає 60% від загальної площі (пункт 1.3); частка Відповідача-1 складає 40% від загальної площі (пункт 1.6).

Відповідачем-1 та Відповідачем-2 укладено Договір купівлі-продажу, який посвідчено 11-ою Київською державною нотаріальною конторою.

Згідно з умовами цього договору Відповідач-1 (продавець) продав, а Відповідач-2 (покупець) купив місце стоянки №40 у підземній автостоянці, яке знаходиться за адресою: місто Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2-Л, загальною площею 10,6 кв.м (далі - Майно).

Судом апеляційної інстанції додатково з'ясовано таке.

Договір купівлі-продажу від імені Відповідача-1 було підписано президентом товариства Просвєтовим Є.В., повноваження якого передбачені статутом Відповідача-1.

Згідно з пунктом 5.2 статуту Відповідача-1 президент товариства має право першого підпису на фінансових документах, користується правом законодавчої ініціативи в межах статуту та питань, які не мають відношення до компетенції зборів учасників товариства, контролює роботу генерального директора та дирекції товариства.

Причиною подання позовної заяви стала незгода Позивача з тим, що продаж Майна, яке було їх спільною власністю, проведений Відповідачем-1 без його згоди; крім того, Договір купівлі-продажу укладений від імені Відповідача-1 президентом з перевищенням повноважень.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій з посиланням на статті 6, 48, 63, 113, 114, 432 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), статті 1, 34, 43 ГПК України зазначили, що законодавством, яким регулювалися спірні правовідносини, було встановлено спосіб захисту права учасників спільної часткової власності у разі його порушення шляхом переведення на нього прав і обов'язків покупця за вчиненим правочином у межах установленого законом строку, а не визнання договору з відчуження спільного майна недійсним; здійснення органами управління Відповідача-1 повноважень на представництво цього товариства не може стосуватися прав Позивача, який не є його учасником.

Судом апеляційної інстанції додатково зазначено, що статутом Відповідача-1 не було передбачено, що саме за рішенням загальних зборів повинні укладатися договори, зокрема про відчуження нерухомого майна, і такої вимоги не було встановлено статтями 41, 59 Закону України "Про господарські товариства" (у редакції, яка діяла на час укладення Договору купівлі-продажу).

Причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання оспорюваного Договору купівлі-продажу недійсним.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України названий Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Як зазначено в підпункті 2.9 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Тобто у розгляді даної справи необхідно застосовувати положення ЦК УРСР.

Відповідно до положень ЦК УРСР:

- недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом (стаття 48);

- угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення (стаття 63);

- за договором про сумісну діяльність сторони зобов'язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво і експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних будинків, жилих будинків і т. ін. (стаття 430);

- для досягнення мети, зазначеної у статті 430 цього Кодексу, учасники договору про сумісну діяльність роблять внески грошима чи іншим майном або трудовою участю. Грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є їх спільною власністю. Учасник договору про сумісну діяльність не вправі розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору (стаття 432);

- майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність) (стаття 112);

- володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом (частина перша стаття 113);

- при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів (частина перша статті 114);

- продавець частки в спільній власності зобов'язаний повідомити в письмовій формі решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її (частина друга статті 114);

- при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов'язків покупця (частина третя статті 114).

Норми статей 113, 114 ЦК УРСР регулюють правовідносини щодо спільної часткової власності (з визначенням часток) та не поширюються на правовідносини, що виникли з права спільної сумісної власності. Невиконання вимог статті 114 ЦК УРСР в разі продажу частки сторонній особі не є підставою для визнання правочину недійсним. У такому випадку власник у межах установленого законом строку може вимагати в судовому порядку переведення на нього прав і обов'язків покупця за вчиненим правочином. Таким є правовий висновок Верховного Суду України викладений у постанові від 10.10.2012 №6-106цс12. Відповідний висновок згідно з частиною третьою статті 82 та частиною першою статті 11128 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) враховується судами при застосуванні норм права.

З огляду на відповідні законодавчі приписи, правову позицію Верховного Суду України та з урахуванням встановлених обставин справи суди попередніх інстанцій, встановивши: що заявлені позивачем вимоги зводяться до порушення правового режиму розпорядження спільною частковою власністю; законодавством, яким регулювалися спірні правовідносини, встановлено спосіб захисту права учасників спільної часткової власності у разі його порушення шляхом переведення на нього прав і обов'язків покупця за вчиненим правочином у межах установленого законом строку, а не визнання договору з відчуження спільного майна недійсним; наявність повноважень президента Відповідача-1 на укладення Договору купівлі-продажу, - дійшли не спростовуваного доводами касаційної скарги висновку про відсутність у Позивача права вимагати визнання недійсним Договору купівлі-продажу з визначених ним підстав та відмовили у задоволенні позову.

Водночас посилання скаржника на те, що ціна, за яку Відповідач-1 продав Відповідачу-2 Майно, становила 1000 грн., "що очевидно, не відповідає ринковій вартості стояночного місця ні на момент його продажу, ні на сьогоднішній день" не можуть слугувати підставою для визнання Договору купівлі-продажу недійсним, оскільки Позивачем не зазначено, вимогам якого закону не відповідає ціна, встановлена сторонами у Договорі купівлі-продажу.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для відмови у позові не спростовують. Переважно відповідні доводи стосуються з'ясування обставин, вже встановлених судами першої та апеляційної інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі. Проте касаційна інстанція згідно з частиною другою статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

У "доповненні до касаційної скарги" Позивач зазначає, що, "як випадково з'ясувалось, у вказаній господарській справі існують та існували обставини, які мають істотне значення для правильного її вирішення", і "неврахування цієї обставини (пов'язаної з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 22.09.2016 №68760990) під час вирішення спору свідчить про те, що розгляд справи проведено без врахування всіх обставин справи".

В іншому "доповненні до касаційної скарги" Позивач вказує на наявність наказу арбітражного суду міста Києва від 05.08.1999 у справі №12/484 про накладення арешту на майно Відповідача-1, і що "неврахування цієї обставини під час вирішення спору свідчить про те, що розгляд справи проведено без врахування всіх обставин справи, не всебічно".

Однак суд касаційної інстанції в силу наведеного імперативного припису статті 1117 ГПК України не вправі будь-яким чином досліджувати та оцінювати відповідну обставину та пов'язані з нею докази. Водночас і попередні судові інстанції, завершивши розгляд даної справи по суті 14.09.2016, із зрозумілих причин не могли врахувати в ньому згадану довідку від 22.09.2016. Якщо ж обставини, відображені у відповідному документі, існували й раніше за ці дати, то ніхто інший, як сам Позивач як безпосередньо зацікавлена особа і повинен був з огляду на положення частин першої і другої статті 43, статей 33 і 34 ГПК України довести в суді належними і допустимими доказами наявність тих обставин, якими він обґрунтовував свої вимоги. Це стосується й згаданого наказу арбітражного суду міста Києва №12/484. А господарський суд не наділений процесуальним законом повноваженнями щодо витребування доказів зі справи з власної ініціативи. За наявності ж нововиявлених обставин, які існували на час судового розгляду даної справи, але не були і не могли бути відомі Позивачу, останній не позбавлений права на звернення у встановленому законом порядку із заявою про перегляд відповідного судового рішення за нововиявленими обставинами.

Відтак визначених процесуальним законом підстав для скасування оскаржуваних судових рішень не вбачається.

Керуючись статтями 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду міста Києва від 09.02.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.09.2016 зі справи № 910/32860/15 залишити без змін, а касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансово-будівельна група "Еліта Центр" - без задоволення.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Васищак

Суддя В. Студенець