Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2017 року Справа № 910/12609/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Барицької Т.Л.,суддів:Губенко Н.М., Картере В.І.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Авант-Банк" Чернявської Олени Степанівнина постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.12.2016у справі№ 910/12609/16 господарського суду міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничої упроваджувальної комерційної фірми "ЕСКО" ЛТДдо1. Публічного акціонерного товариства "Златобанк"; 2. Публічного акціонерного товариства "Авант-Банк"третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів Національний банк Українипровизнання договору недійснимв судовому засіданні взяли участь представники: - ТОВ НВПУКФ "ЕСКО" ЛТД повідомлений, але не з'явився, - ПАТ "Златобанк" Борисенко М.О., - ПАТ "Авант-Банк" Качкурова С.В., - Національного банку України повідомлений, але не з'явився,ВСТАНОВИВ:

У липні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича упроваджувальна комерційна фірма "ЕСКО" ЛТД (надалі - ТОВ "ЕСКО" / позивач) звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Златобанк" (надалі - ПАТ "Златобанк" / відповідач-1) та Публічного акціонерного товариства "Авант-Банк" (надалі - ПАТ "Авант-Банк" / відповідач-2), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів, - Національний банк України, та просило суд визнати недійсним договір відступлення права вимоги (цесії) від 09.12.2014, укладений між ПАТ "Златобанк" та ПАТ "Авант-Банк", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М. і зареєстрований в реєстрі № 2521.

Рішенням господарського суду міста Києва від 27.09.2016 (суддя Головатюк Л.Д.) у задоволенні позовних вимог ТОВ "ЕСКО" відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.12.2016 (головуючий суддя Зеленін В.О., судді: Ткаченко Б.О., Коршун Н.М.) рішення господарського суду міста Києва від 27.09.2016 скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено повністю: визнано недійсним договір відступлення права вимоги (цесії) від 09.12.2014, укладений між ПАТ "Златобанк" та ПАТ "Авант-Банк", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М. і зареєстрований в реєстрі № 2521.

Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Авант-Банк" Чернявська О.С., не погоджуючись із прийнятою у даній справі постановою, звернулася до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.12.2016 скасувати, а рішення господарського суду міста Києва від 27.09.2016 залишити без змін.

07.03.2017, через канцелярію Вищого господарського суду України від ТОВ "ЕСКО" надійшов відзив на касаційну скаргу, за змістом якого позивач просить суд касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Авант-Банк" залишити без задоволення, а постанову господарського суду апеляційної інстанції - без змін.

21.03.2017 від ПАТ "Златобанк" надійшли пояснення у даній справі, в яких відповідач-1 погодився в цілому з доводами та вимогами, заявленими в касаційній скарзі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Авант-Банк" Чернявської О.С.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового акту, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 09.12.2014 між ПАТ "Златобанк" (цедент) та ПАТ "Авант-Банк" (цесіонарій) укладено договір про відступлення права вимоги (цесії) (надалі - договір), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З. М. 09.12.2014 та зареєстрований за № 2521, відповідно до умов якого відповідач-1 відступив відповідачу-2 право вимоги за кредитним договором № 22/1/14/KL від 30.01.2014, укладеним між ТОВ "ЕСКО" (позичальник) та ПАТ "Златобанк" (кредитодавець) та договором іпотеки від 30.01.2014, укладеним між ними.

Пунктом 4 договору передбачено, що відповідач-2 зобов'язаний здійснити оплату (відшкодування) за відступлення права вимоги за кредитним договором № 22/1/14/KL від 30.01.2014, шляхом перерахування на рахунок відповідача-1 грошових коштів у розмірі 31 590 308,44 грн., що на дату укладення договору складає еквівалент 2 005 021,99 доларів США.

Згідно з п. 6 договору датою (фактом) переходу права вимоги (цесії) за даним договором від відповідача-1 до відповідача-2 є дата (факт) здійснення оплати за цим договором відповідно до умов цього договору.

Відповідно до п. 8 договору відповідач-1 протягом 3-х робочих днів з дня укладення договору направляє позивачу повідомлення про здійснене відступлення права вимоги боргу за кредитним договором № 22/1/14/KL від 30.01.2014 та договором іпотеки від 30.01.2014.

Як погоджено пунктом 15 договору, у випадку нездійснення відповідачем-2 повної оплати за договором у вказаний строк, договір вважається припиненим з наступного дня, визначеного в п. 4 договору без укладення будь-яких додаткових угод та договорів про розірвання.

Судами попередніх інстанцій було досліджено, що 09.12.2014 ПАТ "Авант-Банк" перерахувало на користь ПАТ "Златобанк" грошові кошти у розмірі 31 590 308,44 грн., а за актом приймання-передачі від 09.12.2014 у зв'язку із фактичним виконанням сторонами своїх зобов'язань за договором ПАТ "Златобанк" передало, а ПАТ "Авант-Банк" прийняло право вимоги за кредитним договором від 30.01.2014 та договором іпотеки від 30.01.2014.

Так, звертаючись до господарського суду міста Києва з позовними вимогами про визнання недійсним укладеного між відповідачем-1 та відповідачем-2 договору відступлення права вимоги від 09.12.2014 за кредитним договором № 22/1/14/KL від 30.01.2014, укладеним між ТОВ "ЕСКО" (позичальник) та ПАТ "Златобанк" (кредитодавець) та договором іпотеки від 30.01.2014, укладеним між ними, ТОВ "ЕСКО" стверджувало, що оскільки оскаржуваний договір був укладений після віднесення відповідача-1 до категорії проблемних, розрахунки за оспорюваним договором не могли бути проведені через власний кореспондентський рахунок відповідача-1, що є порушенням ст. 75 Закону України "Про банки та банківську діяльність", при цьому, укладанням такого договору відповідач-1 неправомірно надав відповідачеві-2 перевагу в задоволенні його вимог перед іншими кредиторами відповідача-1, що в свою чергу, на думку позивача, свідчить про нікчемність такого правочину в силу ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Місцевий господарський суд, приймаючи рішення у даній справі, вказав, що позивачем не було надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність оспорюваного правочину як нікчемного, а оскільки він (позивач), згідно зі ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", не наділений повноваженнями щодо виявлення та визнання правочинів нікчемним, на відміну від Фонду гарантування вкладів, який не повідомляв про нікчемність спірного договору відступлення права вимоги, то суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявленого позову.

Водночас, господарський суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення місцевого господарського суду та задовольнивши позов ТОВ "ЕСКО" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 09.12.2014, укладеного між ПАТ "Златобанк" та ПАТ "Авант-Банк", виходив з того, що укладення договору відступлення права вимоги та виконання його умов є порушенням вимог чинного законодавства України, зокрема, щодо черговості задоволення вимог кредиторів відповідача-1, а уклавши такий договір, за умовами якого відповідач-2 отримав право звернути стягнення на предмет іпотеки, відповідач-1 неправомірно надав відповідачу-2 перевагу в задоволенні його вимог, перед іншими кредиторами відповідача-1, що, в цілому, свідчить про невідповідність спірного договору цесії вимогам чинного законодавства, а саме: ст. 2, ст. 38, ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність", та є підставою для визнання такого нікчемного правочину недійсним.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає вказані висновки Київського апеляційного господарського суду помилковими та необґрунтованими, погоджуючись, при цьому, з позицією господарського суду міста Києва щодо відмови в задоволенні позову, з огляду на таке.

Згідно із положеннями статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлено статтею 215 ЦК України.

Так, пунктом 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Положеннями постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Частиною першою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

В силу статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частинами 2, 3 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Так, статтею 4 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлено, що Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, цього Закону, Закону України "Про Національний банк України", інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку України.

Відповідно до ст. 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у разі порушення банками банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, нормативно-правових актів Національного банку України, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного.

В силу ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність", положення якої є спеціальними при віднесенні банку до категорії проблемних, Національний банк України приймає рішення про віднесення банку до категорії проблемних з підстав, встановлених положеннями даної статті, та з інших підстав, визначених нормативно-правовими актами Національного банку України.

Як передбачено частиною 4 ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність", проблемному банку забороняється використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки в національній та іноземній валюті. Проведення розрахунків здійснюється виключно через консолідований кореспондентський рахунок у Національному банку України.

При цьому, положеннями ч. 6 ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено, що Національний банк України протягом 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних має право прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

У пункті 12.2 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.08.2012 № 346 (надалі - Положення) передбачено, що у разі здійснення банком ризикової діяльності, Національний банк України має право віднести банк до категорії проблемних.

Згідно з п. 12.3 Положення, рішення Правління Національного банку про віднесення банку до категорії проблемних містить, зокрема: строк, протягом якого проблемний банк зобов'язаний привести свою діяльність у відповідність до вимог законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, але не більше 180 днів; обмеження у діяльності банку; порядок та строки повідомлення проблемним банком про стан виконання заходів щодо фінансового оздоровлення банку, а також приведення банком своєї діяльності у відповідність до вимог банківського законодавства.

Жодних інших юридичних наслідків приписи наведених норм не містять.

Як вбачається з матеріалів справи, постанова правління Національного банку України від 04.12.2014 №777, яким ПАТ "Златобанк" віднесено до категорії проблемних не містить заборон щодо вчинення вказаним банком дій з укладення, зокрема, договорів цесії (який є предметом оскарження у даній справі), або ж заборон здійснювати розрахунки через прямі кореспондентські рахунки.

Положення, які містяться у ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" і на які посилається позивач як на підставу позову, дійсно містять норми відносно заборони проблемному банку використовувати прямі кореспондентські рахунки для здійснення розрахунків.

В той же час, здійснення або нездійснення таких розрахунків проблемним банком за тим чи іншим договором (в даному випадку договором цесії) не може мати наслідком недійсність такого договору, адже стосується не стадії укладення такого договору, коли сторони погоджують його умови та положення, а фактично стадії виконання сторонами цього договору і правомірність якої (стадії виконання) ніяким чином не може бути підставою для визнання такого договору недійсним. Питання ж належного виконання сторонами договірних зобов'язань перебуває поза межами даного позову.

До того ж, наслідком її порушення, так само як і недотримання ч. 4 ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність", може бути тільки застосування Національним банком України до певного банку заходів впливу за порушення банківського законодавства відповідно до положень Закону України "Про банки і банківську діяльність" та постанови Правління Національного банку України від 17.08.2012 № 346 "Про затвердження Положення про застосування Національним банком України заходів впливу", а не визнання правочину недійсним.

Крім того, як на підставу нікчемності договору відступлення права вимоги, позивач посилався на п. п. 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Так, відповідно до п. п. 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (п. 7); у разі здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства (п. 9).

Господарським судом міста Києва встановлено, що в матеріалах даної справи відсутні будь-які докази того, що інші кредитори ПАТ "Златобанк", крім ПАТ "Авант-Банк", виявили бажання укласти договір про відступлення вимоги за кредитним договором № 22/1/14/KL від 30.01.2014, так само, як і немає підтвердження того, що саме відповідачу-2 було надано перевагу в укладенні спірного договору.

При цьому, як підставно відзначено судом першої інстанції, передбачений умовами договору обов'язок сплати ПАТ "Авант-Банк" відповідної суми коштів за відступлене право вимоги за кредитним договором на користь ПАТ "Златобанк" не може свідчити про надання саме відповідачеві-2 будь-яких пільг (переваг) при укладенні такого договору, зокрема, встановлення меншої вартості відступлення позивачем свого права вимоги (відносно самого права вимоги), відстрочення чи розстрочення платежу.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з місцевим господарським судом стосовно того, що в силу ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" порядок виявлення нікчемних договорів, а також дій Фонду у разі їх виявлення визначаються нормативно-правовими актами Фонду; саме Фонд протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Поза увагою апеляційного господарського суду, на відміну від суду першої інстанції, залишився той факт, що в матеріалах справи відсутні будь-які повідомлення Фонду гарантування вкладів про нікчемність спірного договору про відступлення вимоги за кредитним договором № 22/1/14/KL від 30.01.2014.

Таким чином, господарський суд міста Києва, дійшов правомірного висновку про безпідставність посилань позивача на нікчемність оспорюваного правочину в силу положень статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Суд касаційної інстанції також зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з п. 2.10. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК України. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 06.07.2016 у справі № 910/1891/14, від 21.09.2016 у справі № 902/841/15).

А отже, встановивши відсутність підстав для визнання недійсним договору відступлення права вимоги (цесії) від 09.12.2014, укладеного між ПАТ "Златобанк" та ПАТ "Авант-Банк", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М. і зареєстрованого в реєстрі № 2521, в силу його нікчемності, як стверджував позивач, а також недоведення останнім факту порушення його цивільних прав та обов'язків оспорюваним ним договором, господарський суд міста Києва, на відміну від Київського апеляційного господарського суду, дійшов обґрунтованого та правомірного висновку про відмову в задоволенні заявленого ТОВ "ЕСКО" позову.

В силу ст.ст. 42, 43, 47 ГПК України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; судове рішення ухвалюється суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Таким чином, застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права, на відміну від апеляційного господарського суду, відповідає встановленим ним обставинам справи, а тому, касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувана скаржником постанова - скасуванню, а рішення місцевого господарського суду - без змін.

Керуючись ст. ст. 1115 1117, 1119-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Авант-Банк" Чернявської Олени Степанівни задовольнити.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.12.2016 у справі № 910/12609/16 скасувати.

Рішення господарського суду міста Києва від 27.09.2016 у справі № 910/12609/16 залишити без змін.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича упроваджувальна комерційна фірма "ЕСКО" ЛТД (03036, м.Київ, Повітрофлотський проспект, 77, ідентифікаційний код 19482875) на користь Публічного акціонерного товариства "Авант-Банк" (03110, м. Київ, вул.І.Клименка, 23, ідентифікаційний код 36406512) 1 653 (одну тисячу шістсот п'ятдесят три) гривні 60 копійок судового збору за подання касаційної скарги.

Доручити господарському суду міста Києва видати наказ.

Головуючий суддя Т.Л. Барицька

Судді: Н.М. Губенко

В.І. Картере