Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2015 року Справа № 909/521/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіДобролюбової Т.В.суддівГоголь Т.Г. (доповідач), Швеця В.О.розглянувши у судовому засіданні за участю представників: позивача: ОСОБА_4 - дог. від 16.05.13, відповідачів: не з'явились, повідомлені належно,

касаційну скаргуПриватного підприємця ОСОБА_5на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від22.12.14у справі№909/521/14 Господарського суду Івано-Франківської областіза позовом Приватного підприємця ОСОБА_5до 1.Приватного підприємця ОСОБА_6 2.Хутір-Будилівської сільської ради 3.Відділу Держземагенства у Снятинському районі Івано-Франківської областіпровизнання недійсним та скасування державного акта на право власності на землю Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 12.03.15 для розгляду касаційної скарги у цій справі призначено колегію суддів у складі: Добролюбової Т.В. - головуючого, Гоголь Т.Г., Швеця В.О.

Приватний підприємець ОСОБА_5 звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Приватного підприємця ОСОБА_6, Хутір-Будилівської сільської ради, Відділу Держземагенства у Снятинському районі Івано-Франківської області про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 28.12.12, виданого на ім'я ОСОБА_6, на підставі рішення Хутір-Будилівської сільської ради від 22.04.10 №273-27/10, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №262520001002655. Позивач посилався на те, що він є власником нежитлових приміщень деревообробного цеху та складів, розташованих у АДРЕСА_1, на земельній ділянці, площею 0,3881 га. В процесі оформлення проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки Відділ Держкомзему Снятинського району відмовив позивачеві у погодженні проекту з огляду на те, що земельна ділянка, яка надавалася йому у користування та планувалася для подальшого відведення, накладається на частину земельної ділянки (0,01 га), право власності на яку було оформлено за відповідачем-1 - Приватним підприємцем ОСОБА_6 згідно з оспорюваним державним актом на право власності на землю. Позивач вказував на те, що при оформленні права власності відповідача-1 на землю і видачі державного акта були порушені вимоги статті 198 Земельного кодексу України щодо погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами, що, на його думку, є підставою для визнання і скасування такого акта в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 15.07.14 (суддя Калашник В.О.) позов задоволено. Суд дійшов висновку про те, що спірний державний акт оформлений з порушенням приписів земельного законодавства та прав позивача.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.12.14 (судді: Матущак О.І., Дубник О.П., Скрипчук О.С.) перевірене рішення місцевого господарського суду скасовано, у позові відмовлено. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивачем не оформлено у встановленому законом порядку право власності чи право користування земельною ділянкою, яка фактично ним використовується для обслуговування та експлуатації об'єктів нерухомого майна, належних йому на праві власності, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Приватний підприємець ОСОБА_5 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову у справі, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі. Скаржник вважає, що судом апеляційної інстанції були порушені приписи статей 120, 124, 198 Земельного кодексу України, статей 204, 377 Цивільного кодексу України, статі 50 Закону України "Про землеустрій". Підприємець вказує на те, що він є належним землекористувачем земельної ділянки, площею 0,3881 га, розташованої у АДРЕСА_1; що відповідачем-1 під час виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порушення статті 198 Земельного кодексу України не було погоджено меж земельної ділянки з позивачем, як суміжним землекористувачем. Отже, як вважає, скаржник у користування відповідача-1 неправомірно перейшла земельна ділянка, площею 0,01 га, на якій розміщений деревообробний цех позивача. Підприємець посилається також на те, що неправомірність використання відповідачем-1 цієї земельної ділянки та незаконність її переходу до останнього підтверджується актами перевірки Державної інспекції сільського господарства в Івано-Франківській області від 26.10.12, від 15.04.13, і її листами від 29.10.12 №04-01/1141, 19.04.13 №04/01-1379 та матеріалами прокурорської перевірки.

Від Приватного підприємця ОСОБА_6 судом отримано відзив на касаційну скаргу, в якому вона просить постанову у справі залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Гоголь Т.Г., пояснення представника позивача, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Як убачається з матеріалів справи, предметом даного судового розгляду є вимога Приватного підприємця ОСОБА_5 заявлена до Приватного підприємця ОСОБА_6, Хутір-Будилівської сільської ради, Відділу Держземагенства у Снятинському районі Івано-Франківської області про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 28.12.12, виданого на ім'я ОСОБА_6, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №262520001002655. Ухвалюючи рішення у справі, господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість позову та виходив з того, що спірним актом порушуються права позивача як суміжного землекористувача. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний господарський суд дійшов протилежного висновку про відсутність підстав для задоволення позову та, при цьому, визнав недоведеним те, що позивач є користувачем спірної земельної ділянки. Проте вказані висновки господарських судів попередніх інстанцій є передчасними через не з'ясування усіх обставин, що мають значення для справи. Статтею 120 Земельного кодексу України, яка кореспондується зі статтею 377 Цивільного кодексу України, передбачений перехід права (власності чи користування) на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду. За приписами наведеної норми (в редакції, що діяла на момент придбання позивачем спірної нерухомості) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди; при відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки. Разом з цим, за приписами статті 377 Цивільного кодексу України (у відповідній редакції) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. У розумінні приписів наведених норм правочин, за яким переходить право власності на будівлі (споруди) тягне за собою і перехід права на земельну ділянку, на якій знаходиться відповідне нерухоме майно. Втім, наведені приписи законодавства залишилися поза увагою суду апеляційної інстанції. Як убачається з матеріалів справи, позивач упродовж усього розгляду спору наголошував на тому, що він з 2004 року є власником приміщень деревообробного цеху і складів, придбаних ним за договором купівлі-продажу; що ці об'єкти нерухомості знаходяться на земельній ділянці, площею 0,3881 га, в АДРЕСА_1; що він у відповідності до земельного законодавства, набув і право на земельну ділянку під такою нерухомістю; що така земельна ділянка знаходилася у користуванні позивача на підставі договорів оренди землі, укладених у 2004 році; що ним сплачується орендна плата та земельний податок. Позивач зауважував на тому, що він є належним землекористувачем ділянки, на якій розміщена нерухомість, що знаходиться у його власності, а відтак межі суміжної земельної ділянки потребують погодження з ним. В свою чергу, заперечуючи проти позовних вимог, відповідач-1, посилалався на те, що позивач не є належним землекористувачем; що у нього відсутні документи на підтвердження права користування спірною земельною ділянкою. Проте, вказані доводи, як того вимагають приписи статті 43 Господарського процесуального кодексу України, судом апеляційної інстанції перевірені не були. Як вже зазначалося, предметом спору у даній справі є вимога про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 28.12.12, виданого на ім'я ОСОБА_6. Право власності на землю унормовано Главою 14 розділу ІІІ Земельного кодексу України. Підстави набуття права на землю визначені статтею 116 Земельного кодексу України. За приписами наведеної норми (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. За приписами статті 20 Закону України "Про землеустрій" землеустрій проводиться в обов'язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності у разі, зокрема, надання, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок. Документація із землеустрою розробляється у вигляді програм, схем, проектів, спеціальних тематичних карт, атласів, технічної документації. Документація із землеустрою включає в себе текстові та графічні матеріали і містить обов'язкові положення, встановлені завданням на розробку відповідного виду документації. Документація із землеустрою розробляється на основі завдання на розробку відповідного виду документації, затвердженого замовником. Склад, зміст і правила оформлення кожного виду документації із землеустрою регламентуються відповідною нормативно-технічною документацією з питань здійснення землеустрою. Погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом та іншими законами України (статті 25, 29, 30 Закону України "Про землеустрій"). Згідно з приписами статті 50 названого Закону проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України. Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають: завдання на розроблення проекту землеустрою; пояснювальну записку; копію клопотання (заяви) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у разі формування та/або зміни цільового призначення земельної ділянки за рахунок земель державної чи комунальної власності); рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у випадках, передбачених законом); письмову згоду землевласника (землекористувача), засвідчену нотаріально (у разі викупу (вилучення) земельної ділянки в порядку, встановленому законодавством), або рішення суду; довідку з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями; матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки); відомості про обчислення площі земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки); копії правовстановлюючих документів на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці (за наявності таких об'єктів); розрахунок розміру втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом); розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених законом); акт приймання-передачі межових знаків на зберігання (у разі формування земельної ділянки); акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності (у разі формування земельної ділянки); перелік обмежень у використанні земельних ділянок; викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки); кадастровий план земельної ділянки; матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (у разі формування земельної ділянки); матеріали погодження проекту землеустрою. Необхідність погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами передбачена і статтею 198 Земельного кодексу України. Разом з тим, механізм розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок визначався Порядком розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.04 №677 (чинною на час виникнення спірних правовідносин). Пунктами 10, 11 цього Порядку передбачалося, що погоджений проект відведення земельної ділянки підлягає державній експертизі, яка проводиться органом земельних ресурсів відповідно до законодавства. Після одержання позитивного висновку державної експертизи проект відведення земельної ділянки розглядається сільською, селищною, міською радою, районною, Київською та Севастопольською міською держадміністрацією, затверджується ними або в установленому порядку подається до інших органів, до повноважень яких належить надання у користування або передача у власність земельних ділянок. Як вже зазначалося, позивач просив визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 28.12.12, виданий на ім'я ОСОБА_6. При цьому, він зауважував на тому, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідачеві-1 не відповідає вимогам земельного законодавства; що оспорюваний державний акт був виданий на підставі рішення Хутір-Будилівської сільської ради від 22.04.10 №273-27/10, в яке, в подальшому, були внесені зміни щодо конфігурації плану земельної ділянки згідно з рішенням Хутір-Будилівської ради №195-13/2012 від 20.11.12; що в спірному акті допущена помилка щодо площі земельної ділянки; що у користування відповідача-1 перейшла земельна ділянка, площею 0,01 га, на якій розміщений деревообробний цех позивача та котра перебуває у його користуванні; що допущені порушення земельного законодавства при видачі оспорюваного державного акта не усунуті. Проте, ці доводи судами не досліджувалися. Відповідно до приписів статті 125 Земельного кодексу України (у редакції, що діяла на момент видачі оспорюваного державного акта) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно з приписами статті 126 Земельного кодексу України (у зазначеній редакції) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Форми державних актів на право власності на земельну ділянку, затверджуються Кабінетом Міністрів України. Державний акт на право власності на землю видається на одну земельну ділянку. У розумінні приписів наведених норм державні акти про право власності на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. У спорах, пов'язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування. Разом з тим, необхідно враховувати, що право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування, а тому з огляду на приписи частини першої статті 16 Цивільного кодексу України та статті 152 Земельного кодексу України захист прав осіб на земельні ділянки не може здійснюватися лише шляхом визнання відповідного державного акта недійсним, якщо рішення, на підставі якого видано цей державний акт, не визнано недійсним у встановленому порядку. Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.11 №6. Між тим, розглядаючи даний спір, господарські суди попередніх інстанцій зазначене залишили поза увагою. За приписами статті 84 Господарського процесуального кодексу України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Судові акти у справі наведеним вимогам не відповідають. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням матеріалів справи на новий розгляд до Господарського суду Івано-Франківської області, а касаційна скарга задовольняється частково.

Керуючись статтями 1117, 1119, 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 22.12.14 у справі №909/521/14 та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 15.07.14 скасувати. Справу скерувати до Господарського суду Івано-Франківської області на новий розгляд.

Касаційну скаргу Приватного підприємця ОСОБА_5 задовольнити частково.

Головуючий суддя Т. Добролюбова

С у д д і Т.Гоголь

В.Швець