ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"14" грудня 2016 р. м. Київ К/800/33759/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Бухтіярової І.О.

Суддів Веденяпіна О.А.

Приходько І.В.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2

на постанову Господарського суду Запорізької області від 07.11.2011

та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2013

у справі № 13/334/08-АП

за позовом Державної податкової служби у Запорізькій області

до 1. Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3,

2. Приватного підприємства «ЕСПОО-ТЕРМ»

про визнання недійсним господарського зобов'язання

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2008 року Державна податкова адміністрація у Запорізькій області, правонаступником якої є Державна податкова служба у Запорізькій області, звернулась до суду з позовом, з урахуванням подальших змін та уточнень позовних вимог, про визнання недійсним господарського зобов'язання, оформленого договором № 03/01/2006 від 03.01.2006 між Приватним підприємцем ОСОБА_2 та Приватним підприємством «ЕСПОО-ТЕРМ».

Підставами позову зазначено п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», ст. ст. 207, 208 Господарського кодексу України.

Постановою Господарського суду Запорізької області від 07.11.2011, з урахуванням ухвали цього ж суду від 30.11.2011 про виправлення описки, позов задоволено, визнано недійсним господарське зобов'язання, оформлене договором № 03/01/2006 від 03.01.2006 між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 та ПП «ЕСПОО-ТЕРМ».

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2013 постанову Господарського суду Запорізької області від 07.11.2011 залишено без змін.

В касаційній скарзі відповідач-1 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а позовну заяву залишити без розгляду, посилаючись на пропущення позивачем строку звернення до суду згідно ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головне управління Міндоходів у Запорізькій області в запереченнях на касаційну скаргу відповідача-1 просить відмовити в її задоволенні та залишити без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, як законні та обґрунтовані.

Також в запереченнях на касаційну скаргу заявлено клопотання про заміну позивача з Державної податкової служби у Запорізькій області на правонаступника - Головне управління Міндоходів у Запорізькій області.

Відповідно до ст. 55 Кодексу адміністративного судочинства України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.

Суд касаційної інстанції, розглянувши таке клопотання, дійшов висновку про його задоволення.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, за результатами проведеної виїзної планової документальної перевірки Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_2 (змінила прізвище на ОСОБА_2, а потім на ОСОБА_2) з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.04.2006 по 30.09.2007, складено акт № 68/17-30742113801 від 20.03.2008.

Перевіркою встановлено, що 03.01.2006 між Приватним підприємцем ОСОБА_2 та Приватним підприємством «ЕСПОО-ТЕРМ» в особі директора ОСОБА_6 був укладений договір купівлі-продажу № 03/01/2006.

Згідно з видатковою накладною № 245, податковою накладною № 245, актом приймання-передачі № 245 від 01.09.2006 Приватним підприємством «ЕСПОО-ТЕРМ» поставлені металоконструкції на загальну суму 1 109 974,34 грн.

Розрахунки ОСОБА_2 здійснила в готівковій формі.

В той же час, згідно реєстраційних даних, з 14.03.2002 власником Приватного підприємства «ЕСПОО-ТЕРМ» була ОСОБА_7.

17.06.2005, згідно з нотаріально посвідченим договором від 14.06.2005, ОСОБА_7 всю документацію та печатку підприємства передала ОСОБА_8.

Опитаний співробітниками податкової міліції ОСОБА_8 пояснив, що підприємство перереєстрував за грошову винагороду, без мети особистого здійснення будь-яких видів господарювання. Відомості, вказані в реєстраційних документах та установчих документах, є завідомо неправдивими.

Громадянин ОСОБА_6, що подавав декларації за 2006 рік, зазначав у документах як свій ідентифікаційний податковий номер НОМЕР_1, який згідно до відомостей з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб є недійсним.

При цьому, за адресою місцезнаходження платника податків не встановлено.

За позицією фахівців податкового органу, ПП «ЕСПОО-ТЕРМ» перереєстровано з метою надання послуг по мінімізації податкових зобов'язань реально існуючим суб'єктам господарювання.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спірний договір було укладено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави; обставинами справи встановлено, що мав місце документообіг задля штучного документального забезпечення бухгалтерського та податкового обліку. Додатково судом апеляційної інстанції спростовані посилання відповідача-1 в апеляційній скарзі на пропущення позивачем строку звернення до суду.

Судова колегія суду касаційної інстанції не погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне.

Щодо посилань відповідача-1 в касаційній скарзі на пропущення позивачем строку звернення до суду з позовом, слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час звернення до суду із позовом) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 100 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час звернення до суду із позовом) пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

Однак, в матеріалах справи відсутні заперечення відповідачів чи будь-які інші докази того, що відповідачі наполягали в суді першої інстанції на застосуванні наслідків статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України, а є лише посилання представника відповідача-1 в апеляційній скарзі, яка була подана до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду, на недотримання судом першої інстанцій вимог ст. 100 КАС України та прийняття позову, незважаючи на те, що його було подано після закінчення строків, установлених законом.

З огляду на те, що відповідачі не наполягали в суді першої інстанції на застосуванні наслідків пропуску строку звернення до суду та спростуванні судом апеляційної інстанції доводів про порушення позивачем строку, встановленого ст. 99 КАС України, для звернення з позовом до суду, судами правомірно не застосовано ст. 100 КАС України.

Щодо суті позовних вимог, то суд касаційної інстанції вважає необхідним зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом ч. 1 ст. 208 цього Кодексу (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що відповідно до положень статті 228 Цивільного кодексу України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) правочин, спрямований на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок (частина 1), а отже, є нікчемним (частина 2).

Як встановлено в ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) визнання судом нікчемних правочинів недійсними не вимагається.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У свою чергу, органи державної податкової служби, вказані в абз. 1 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (у редакції, чинній на час звернення до суду із позовом), не були позбавлені права на підставі п. 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не було заявлено позовної вимоги щодо стягнення в доход держави грошових коштів, отриманих за оскаржуваним правочином, на підставі ст. 208 Господарського кодексу України.

Тому, позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов'язання) недійсним задоволенню не підлягають.

Згідно зі ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Оскільки, судами попередніх інстанцій повно і правильно встановлені обставини справи, але невірно застосовані норми матеріально права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги та скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з постановленням нового судового рішення про відмову у задоволені позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 222, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Допустити заміну по даній справі позивача - Державної податкової служби у Запорізькій області на правонаступника - Головне управління Міндоходів у Запорізькій області.

Касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Запорізької області від 07.11.2011 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2013 скасувати.

Прийняти нову постанову.

В задоволенні позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України у випадках, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України.

Головуючий І.О. Бухтіярова Судді О.А. Веденяпін І.В. Приходько