Історія справи

Постанова ВСУ від 07.07.2015 року у справі №813/9529/13-а
Постанова ВАСУ від 02.12.2014 року у справі №813/9529/13-а
Постанова ВАСУ від 02.12.2014 року у справі №813/9529/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"02" грудня 2014 р. м. Київ К/800/42153/14

Вищий адміністративний суд України у складі:

головуючого суддіРозваляєвої Т. С. (суддя-доповідач),суддівГорбатюка С. А., Зайця В. С.,секретаря судового засідання Левіної А. А.,

за участю: третьої особи - ОСОБА_4,

представника третьої особи - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги ОСОБА_4 та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2014 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2014 року у справі за позовом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області до ОСОБА_6, третя особа: ОСОБА_4 про зобов'язання вчинити певні дії,

встановив:

Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області звернулась з позовом до ОСОБА_6 про зобов'язання відповідача за власний рахунок знести самовільно збудовану прибудову до квартири АДРЕСА_1 у м. Львові.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2014 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач та третя особа звернулися з касаційними скаргами, в яких просили їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

В запереченнях відповідач просив залишити скаргу без задоволення а оскаржувані рішення - без змін.

Заслухавши доповідача, пояснення третьої особи та її представника, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Судами встановлено, що за результатами позапланової перевірки Інспекцією ДАБК у Львівській області складено акт проведення перевірки № 100-ф від 22 серпня 2013 року; протокол про адміністративне правопорушення № 30-ф від 22 серпня 2013 року; припис № 25-ф від 22 серпня 2013 року про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, яким зобов'язано відповідача знести самовільно збудовану прибудову до квартири АДРЕСА_1 у м. Львові.

04 вересня 2013 року позивачем винесено постанову № 1ф/294-ф про накладення на відповідача штрафу у вчиненні адміністративного правопорушення за ч. 8 ст. 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення: виконання будівельних робіт щодо об'єктів III категорії складності без повідомлення про початок виконання зазначених робіт, а також наведення недостовірних даних у такому повідомленні.

28 жовтня 2013 року у відповідності до ст. 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» позивачем проведено позапланову перевірку виконання вимог припису № 25-ф від 22 серпня 2013 року, за результатами якої встановлено, що вказаний припис не виконаний, що свідчить про порушення відповідачем п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

08 листопада 2013 року Інспекцією ДАБК у Львівській області винесена постанова № 1ф/378-ф про накладення на відповідача штрафу за адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 188-42 КУпАП: невиконання законних вимог (приписів) посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю.

У зв'язку невиконанням припису про знесення самовільно збудованої прибудови до квартири АДРЕСА_1 у м. Львові позивач заявив цей позов.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивач не довів, що така прибудова є самочинним будівництвом у розумінні ст. 376 ЦК України, а також, що наявні умови для знесення такого об'єкту, передбачені цією статтею.

Колегія суддів не погоджується з висновками судів.

Згідно із ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Таким чином, наявність однієї із умов, визначених у ст. 376 ЦК України, є підставою для ствердження, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважається самочинним будівництвом.

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".

За приписами ст. 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" № 3038-VI замовник має право виконувати будівельні роботи після: 1) направлення замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю (далі - органи державного архітектурно-будівельного контролю), - щодо об'єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, які не потребують реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт або отримання дозволу на виконання будівельних робіт згідно з переліком об'єктів будівництва, затвердженим центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Форма повідомлення про початок виконання будівельних робіт та порядок його подання визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування; 2) реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про початок виконання будівельних робіт - щодо об'єктів будівництва, що належать до I - III категорій складності; 3) видачі замовнику органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт - щодо об'єктів будівництва, що належать до IV і V категорій складності.

Статтею 36 цього Закону передбачено, що право на виконання підготовчих робіт (якщо вони не були виконані раніше згідно з повідомленням або зареєстрованою декларацією про початок виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт на об'єктах, що належать до I - III категорій складності, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників) після реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт.

Виконувати будівельні роботи, підключати об'єкт будівництва до інженерних мереж та споруд без реєстрації зазначеної декларації забороняється.

Виготовлення та затвердження проектної документації врегульовано ст. ст. 7, 9, 27 Закону України "Про архітектурну діяльність" № 687-XIV та ст. 31 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Таким чином, під належним дозволом слід розуміти передбачений Законом України № 3038-VI дозвільний документ (статті 35 - 37), що дає право виконувати підготовчі та будівельні роботи саме того об'єкту і на тій земельній ділянці, яка передана з цією метою певній особі.

Тоді як під проектом слід розуміти, залежно від категорії об'єкта будівництва, відповідний склад документації, визначеної статтями 1, 7 та 8 Закону України № 687-XIV, отриманої відповідно до статей 29, 31 Закону № 3038-VI, а також будівельний паспорт та технічні умови, отримані відповідно до статей 27, 30 Закону № 3038-VI.

Утім, розглядаючи справу, суди першої та апеляційної інстанції не звернули уваги на те, що позивач здійснив будівництво без права на виконання будівельних робіт, про що встановлено позивачем в акті перевірки, та без належної проектної документації, оскільки остання не була погоджена відповідним органом.

Окрім цього, приписи ст. 376 ЦК України необхідно розуміти так, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена саме особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети.

Під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою.

Згідно із ст. 42 ЗК України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників.

Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації.

Разом з цим право на забудову виникає у особи, яка набула права на земельну ділянку на законних підставах, після здійснення нею дій, передбачених статтями 26 - 32 Закону № 3038-VI.

Між тим, як встановлено судами, в матеріалах справи міститься доказ щодо встановлення меж земельної ділянки, яка передбачає факт передачі ділянки ДП "Академсервіс-Львів" Інституту прикладних проблем механіки ім. Я. С. Підстригача Національної академії Наук України". Доказів відведення земельної ділянки для будівництва прибудови власнику квартири АДРЕСА_1 у м. Львові матеріали справи не містять.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що відповідач здійснив самовільне будівництво прибудови до квартири АДРЕСА_1 у м. Львові, а відтак при вирішенні справи суди неправильно застосували норми матеріального права.

Порядок знесення самочинно збудованих об'єкті визначає, зокрема, ст. 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Так, цією статтею Закону передбачено, що у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа відповідної інспекції державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.

Здійснивши аналіз наведеної норми права, логічним буде висновок про те, що знесення самочинного будівництва, як крайньої міри, можливо, зокрема за умови, якщо цим будівництвом порушуються права третіх осіб, а перебудова не призведе до усунення їх порушених прав, а також у разі, якщо перебудову нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, неможливо, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови.

Відхилення від проекту забудови об'єкта нерухомості або від вимог будівельних норм і правил, зокрема, відхилення у житловому будинку від внутрішнього планування зі збереженням чи незначним відхиленням від установленого проектом розміру житлової площі, незначна зміна його зовнішніх габаритів, місця розташування тощо також можуть бути підставою для задоволення вимог про перебудову чи про знесення об'єкта нерухомості.

При вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, суди повинні в кожному випадку з'ясовувати, зокрема, наскільки збудована будівля за розміром відповідає площі, поверховості, розміщенню та іншим умовам, передбаченим проектом; як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо.

Конституційний Суд України у рішенні від 02 березня 2004 року

N 4-рп/2004 зазначив, що згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" суть приватизації державного житлового фонду полягає у відчуженні на користь громадян України, а отже, у їхню власність як квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, так і належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) державного житлового фонду. Закон врегульовує також відносини, пов'язані з виникненням, оформленням та набуттям права приватної власності на квартири та інші об'єкти приватизації державного житлового фонду.

Допоміжні приміщення, відповідно до пункту 2 статті 10 Закону, стають об'єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з приватизацією громадянами квартир, що засвідчується єдиним документом - свідоцтвом про право власності на квартиру. Для підтвердження набутого в такий спосіб права не потребується вчинення будь-яких інших додаткових юридичних дій. Власникам квартир немає необхідності створювати з цією метою об'єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Набуте громадянами право на квартири державного житлового фонду та належні до них допоміжні приміщення є непорушним (ст. 41 Конституції України), забезпечується державою і захищається судом (ст. 55 Конституції України).

Відповідно до Конституції України всі суб'єкти права власності рівні перед законом. У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями, в тому числі і з питань улаштування мансард, надбудови поверхів і т. ін.

Аналізуючи питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін.), Конституційний Суд України виходив з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку".

Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності власників квартир, має визначатися, відповідно до Конституції України (п. 7 ч. 1 ст. 92), виключно законами України.

Згідно зі ст. 19 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" спільне майно власників квартир складається з неподільного та загального майна. Неподільне майно перебуває у їх спільній сумісній власності і не підлягає відчуженню, загальне майно - у спільній частковій власності. Відповідно до цього Закону співвласники допоміжних приміщень мають право розпоряджатися ними в межах, встановлених зазначеним Законом та цивільним законодавством.

Таким чином, питання щодо згоди власників квартир - співвласників допоміжних приміщень багатоквартирного будинку - на надбудову поверхів, улаштування мансард і т. ін. з використанням при цьому конструктивних елементів будинку, як і на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо), має вирішуватися відповідно до законів про власність та інших законів України, передусім Цивільного кодексу України.

Згідно зі ст. 382 ЦК України власникам квартир у багатоквартирному будинку належать на праві сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

До допоміжних належать приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів та інші технічні приміщення).

Відповідно до приписів статей 368, 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою усіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений такою особою без повноважень або з перевищенням повноважень, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника.

Таким чином, передача будь-якого допоміжного приміщення чи конструктивних елементів таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін.) у володіння і користування одного або декількох співвласників зачіпає інтереси інших мешканців будинку і може призвести в подальшому до обмеження прав у користуванні інших співвласників.

Окрім того, відповідно до п. 4. Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572, власники, наймачі (орендарі) приміщень житлових будинків і гуртожитків мають право на переобладнання і перепланування житлових і підсобних приміщень, балконів і лоджій за відповідними проектами без обмеження інтересів інших громадян, які проживають у будинку, гуртожитку, з дозволу власника будинку (квартири), власника гуртожитку (житлового приміщення у гуртожитку) та органу місцевого самоврядування, що видається в установленому порядку.

Водночас, відповідно до статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

У статті 152 ЖК України передбачена можливість переобладнання і перепланування жилого будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності, які провадяться з дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів.

Проте, системний аналіз наведених норм дає підстави вважати, що власник квартири має право на свій розсуд здійснювати в ній ремонт, змінювати її вигляд та призначення, але за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Правильне і своєчасне вирішення справ за позовами про проведення перебудови чи знесення самочинно збудованих об'єктів нерухомості має важливе значення для зміцнення правопорядку в сфері землекористування й містобудування та запобігання таким порушенням.

Однак, як встановлено судами, не всіма мешканцями будинку надано дозвіл на будівництво прибудови до квартири АДРЕСА_1 у м. Львові.

Установивши помилковість у застосуванні норм матеріального права судами першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів дійшла висновку, що скаргу слід задовольнити.

З урахуванням наведеного судові рішення підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову.

Відповідно з ст. 229 КАС України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційні скарги ОСОБА_4 та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області задовольнити.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2014 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2014 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

Позов Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області до ОСОБА_6 про зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.

Зобов'язати ОСОБА_6 за власний рахунок знести самовільно збудовану прибудову до квартири АДРЕСА_1 у м. Львові.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237, 238, 239-1 КАС України.

Судді: