Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.09.2018 року у справі №405/2584/17

Постанова

Іменем України

31 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 405/2584/17

провадження № 61-37343 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ВисоцькоїВ. С., Лесько А. О., Пророка В. В. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_6, в інтересах якого діє Міністерство юстиції України відповідач-ОСОБА_7,третя особа-орган опіки та піклування Кіровоградської міської ради,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6, подану в його інтересах Міністерством юстиції України, на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда у складі судді Іванової Л. А. від 28 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Кіровоградської області у складі колегії суддів: Черненко В. В., Авраменко Т. М., Голованя А. М., від 04 травня 2018 року в справі за позовом ОСОБА_6, поданим в його інтересах Головним територіальним управлінням юстиції у Кіровоградській області, до ОСОБА_7, третя особа - орган опіки та піклування Кіровоградської міської ради, про забезпечення повернення дитини до Турецької Республіки.

Встановив:

У травні 2017 року Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області (далі - ГТУЮ у Кіровоградській області) в інтересах ОСОБА_6 звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7, третя особа - орган опіки та піклування Кіровоградської міської ради, про забезпечення повернення дитини до Турецької Республіки.

Позовна заява мотивована тим, що19 квітня 2013 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 уклали шлюб в управлінні реєстрації шлюбів м. Ускюдар Турецької Республіки. В період шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 року у них народилася донька ОСОБА_2, яка з моменту народження постійно проживала разом з батьками у Турецькій Республіці. За весь період подружнього життя між сторонами не виникало серйозних конфліктів, проживали разом та вели спільний побут. Вихованням дитини батьки також займалися спільно. Відповідач після заміжжя не працювала, позивач забезпечував сім'ю усім необхідним, при цьому, відповідач жодних претензій стосовно її місця проживання та місця проживання дитини не висловлювала.

20 липня 2016 року відповідач разом з дитиною виїхали з Турецької Республіки до України з метою провідати родичів, однак до цього часу так і не повернулася, при цьому, спочатку, відповідач обіцяла повернутися разом з дитиною протягом двох тижнів, однак згодом повідомила, що дитину не поверне, в свою чергу, позивач самостійно намагався домовитися з відповідачем про повернення дитини до постійного місця проживання у Турецькій Республіці, однак ці спроби виявилися марними. 29 серпня 2016 року позивач прилетів до України за місцем перебування матері та дитини з наміром вирішити конфлікт мирним шляхом, однак відповідач погрожувала позивачеві поліцією та відмовилася надати йому можливість побачити дитину. На даний час дитина проживає разом з матір'ю в Україні за адресою: АДРЕСА_1.

Таким чином, починаючи з 20 липня 2016 рокувідповідач з дитиною проживають в Україні та сторони до цього часу не досягнули компромісу щодо питання повернення дитини до Турецької Республіки.

Позивач вважає, що відповідач незаконно утримує дитину на території України, так як відповідач одноосібно змінила місце проживання дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням її прав, так як ні усної, ані письмової згоди на зміну постійного місця проживання дитини позивач не давав. У вересні 2016 року позивач - батько малолітньої дитини, відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, яка набула чинності для України з 01 вересня 2006 року, а у відносинах між Україною та Турецькою Республікою з 01 квітня 2008 року, звернувся до Міністерства юстиції України як до Центрального органу з виконання Конвенції в Україні з заявою про сприяння поверненню дитини.

08листопада 2016 року Головним територіальним управлінням юстиції у Кіровоградській області за дорученням Міністерства юстиції України проведено бесіду з відповідачем по справі, під час якої її ознайомлено із заявою позивача.

Посилаючись на те, що відповідач відмовилася добровільно повертати дитину до місця її постійного проживання до Турецької Республіки, на підставі статей 3, 5, 12 Конвенції 1980 року, практики Європейського суду з прав людини, Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області в інтересах позивача ОСОБА_6, громадянина Турецької Республіки, просило: визнати незаконним утримування відповідачем ОСОБА_7 на території України малолітньої дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1; повернути малолітню дитину ОСОБА_2 до місця постійного проживання у Турецькій Республіці за адресою: АДРЕСА_2. Якщо рішення не буде виконано у добровільному порядку, зобов'язати відповідача ОСОБА_7, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1, передати малолітню дитину ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, батьку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, що проживає за адресою: АДРЕСА_2, який приїде до України для забезпечення повернення дитини. Покласти витрати, пов'язані з поверненням дитини до Турецької Республіки, на позивача. Допустити негайне виконання рішення цього рішення у частині повернення дитини до Турецької Республіки.

Рішенням Ленінського районного суду Кіровоградської області від 28 листопада 2017 року позов залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що малолітня дитина не повинна, крім випадків, коли мають місце виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю та будь-яких шкідливих наслідків для дитини після переміщення її з Турецької Республіки до теперішнього часу не встановлено, тому у задоволенні позову слід відмовити.

Постановою апеляційного суду Кіровоградської області від 04 травня 2018 року рішення Ленінського районного суду Кіровоградської області від 28 листопада 2017 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції на предмет доведеності та обґрунтованості позову є правильними, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_6 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій при розгляді справи дійшли односторонніх та передчасних висновків про відмову у задоволенні позову, оскільки ними порушено норми матеріального права та неправильно застосовано норми процесуального права, що призвело до порушення прав позивача та дитини.

05 квітня 2018 року вказану справу передано на розгляд Верховного Суду.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому у жовтні 2018 року до Верховного Суду ОСОБА_7 просить касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга ОСОБА_6підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами установлено, щоОСОБА_6 громадянин Турецької Республіки та ОСОБА_7, громадянка України, перебувають у зареєстрованому шлюбі з 19 квітня 2013 року, який укладено в м. Ускюдар, Турецька Республіка, та 19 квітня 2013 року управлінням реєстрації шлюбів Ускюдара видано міжнародне свідоцтво сім'ї серії НОМЕР_1.

В період шлюбу, ІНФОРМАЦІЯ_1 року у сторін народилася донька ОСОБА_2, місце народження Ускюдар, Турецька Республіка, яка є громадянкою Турецької Республіки. З дня народження і до переміщення в Україну малолітня дитина ОСОБА_2 разом з батьками проживала на території Турецької Республіки, останнім часом в орендованому житлі за адресою район АДРЕСА_2

23 липня 2016 року, відповідач за погодженням з позивачем виїхала з дитиною до України та з часу приїзду в Україну та до теперішнього часу відповідач ОСОБА_7 разом з малолітньою дитиною - донькою ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 року проживає в Україні в квартирі АДРЕСА_1

ОСОБА_6 19 вересня 2016 року подав до Міністерства юстиції України заяву про сприяння повернення дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

У травні 2017 року ГТУЮ у Кіровоградській області в інтересах ОСОБА_6 звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7, третя особа - орган опіки та піклування Кіровоградської міської ради, про забезпечення повернення дитини до Турецької Республіки

Порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, ратифікованою Україною 11 січня 2006 року (далі - Конвенція), яка спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання.

Стаття 5 Конвенції визначає як незаконне таке переміщення або утримування дитини, коли при цьому порушуються права піклування про дитину, які належать заявнику, що включають в себе, зокрема, і право визначати місце проживання дитини.

Згідно з роз'ясненнями Міністерства юстиції України від 29 серпня 2011 року тимчасовий чи постійний виїзд дитини за кордон має відбуватися лише за погодженням з іншим із батьків. У тих випадках, коли дитина виїжджає з одним із батьків без дозволу іншого з батьків, має бути невідкладно постановлено рішення про її повернення, зокрема, до постійного місця проживання в іноземній державі.

23 липня 2016 року відповідач за погодженням з позивачем виїхала з дитиною до України, однак до теперішнього часу ОСОБА_7 не повернула дитину за місцем постійного проживання до Турецької Республіки, що є незаконним утримуванням дитини та призвело до порушення права ОСОБА_6 на піклування про дитину.

Конвенція визначає вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Виходячи зі змісту положень статті 3 Конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої

статті 3 Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Відповідно до статті 13 Конвенції судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання; b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Стаття 20 Конвенції передбачає, що у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

Установлено, що ОСОБА_7 не надала судам належних доказів того, що батько ОСОБА_6 фактично не здійснював права піклування на момент переміщення дитини чи існує серйозний ризик, що повернення дитини до Турецької Республіки загрожує їй психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нестерпні умови. Не встановлено судами і того, що повернення дитини не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

Статтями 157 і 160 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що питання виховання дитини, а також визначення місця проживання дитини вирішуються батьками спільно та за згодою. При цьому відповідно до статті 162 СК України в разі, якщо один з батьків самочинно, без згоди другого з батьків, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, в тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову дійшов передчасного висновку про те, що даний спір є спором між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини та щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від них, оскільки вказані питання можуть бути вирішені лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання. В даному ж випадку підлягають з'ясуванню законність утримання матір'ю на території України дитини, а також наявність передбачених Конвенцією підстав для відмови в поверненні дитини. Оскільки відсутні належні докази правомірності утримування матір'ю дитини в Україні, а підстави для відмови в поверненні дитини до Турецької Республіки відсутні, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову в задоволенні позову.

Розглядаючи питання щодо повернення дитини до держави постійного проживання, суд не може вирішувати по суті питання щодо піклування про дитину та визначення її місця проживання, оскільки це питання, виходячи зі змісту статті 16 Конвенції, належать до виключної компетенції держави постійного проживання дитини.

Зважаючи на вищевикладене та враховуючи найкращі інтереси дитини, установивши, що постійним місцем проживання до переміщення дитини на територію України була Турецька Республіка, а також те, що утримання дитини на території України здійснене матір'ю без згоди батька та порушує право батька на піклування дитиною, в зв'язку з чим є незаконним, а також беручи до уваги те, що відповідач не довела факт наявності підстав для відмови в поверненні дитини,колегія суддів суду касаційної інстанції дійшла висновку, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, а тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог та забезпечення повернення дитини разом з їх матір'ю до Турецької Республіки.

Суд наголошує, що матір не позбавлена можливості повернутися до Турецької Республіки разом з дитиною і порушувати у встановленому там порядку питання про визначення місця проживання дитини разом з нею. Відповідно до статті 19 Конвенції ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.

Частинами 1, 3 статті 412 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухваленням нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України,

Постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_6, подану в його інтересах Міністерством юстиції України, задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 28 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Кіровоградської області від 04 травня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_6, поданим в його інтересах Головним територіальним управлінням юстиції у Кіровоградській області, до ОСОБА_7, третя особа - орган опіки та піклування Кіровоградської міської ради, про забезпечення повернення дитини до Турецької Республіки - задовольнити частково.

Визнати незаконним утримування ОСОБА_7 на території України малолітньої дитини ОСОБА_2 - ІНФОРМАЦІЯ_1.

Зобов'язати ОСОБА_7 повернути малолітню дитину ОСОБА_2 - ІНФОРМАЦІЯ_1, на територію Турецької Республіки.

В разі невиконання постанови в добровільному порядку зобов'язати відповідача ОСОБА_7 передати малолітню дитину ОСОБА_2 - ІНФОРМАЦІЯ_1,її батькові ОСОБА_6.

Постанову суду в частині повернення малолітньої дитини ОСОБА_2 - ІНФОРМАЦІЯ_1, до Турецької Республіки допустити до негайного виконання.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А.О. Лесько

В.В. Пророк

В.М. Сімоненко

І.М. Фаловська