Історія справи

Постанова КЦС ВП від 30.08.2023 року у справі №461/4283/21
Постанова КЦС ВП від 30.08.2023 року у справі №461/4283/21

Постанова

Іменем України

30 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 461/4283/21

провадження № 61-11238 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь. О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - Львівська обласна прокуратура;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Львівської обласної прокуратури на рішення Галицького районного суду міста Львова від 13 травня 2022 року у складі судді Волоско І. Р. та постанову Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Львівської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури.

Позовна заява мотивована тим, що постановою старшого слідчого прокуратури Личаківського району міста Львова від 12 серпня 2010 року було порушено кримінальну справу за фактом виявлення та вилучення у ОСОБА_1 наркотичної речовини канабісу (марихуани) за частиною першою статті 309 Кримінального кодексу України (далі - КК України), а 20 серпня 2010 року Прокуратурою Львівської області матеріали цієї кримінальної справи скеровано прокурору Франківського району міста Львова для організації подальшого розслідування.

Постановою старшого слідчого прокуратури Франківського району міста Львова від 27 серпня 2010 року порушено кримінальну справу відносно ОСОБА_1 за фактом незаконного зберігання наркотичних засобів без мети збуту за ознаками складу злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України.

27 серпня 2010 року ОСОБА_1 затримано в порядку статті 115 Кримінального процесуального кодексу України, в редакції 1960 року (далі - КПК України), за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України.

Постановою судді Франківського районного суду міста Львова від 30 серпня 2010 року ОСОБА_1 продовжено строк затримання до десяти діб.

06 вересня 2010 року старшим слідчим прокуратури Франківського району міста Львова винесено постанову про перекваліфікацію злочину та порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 за частиною першою статті 307 КК України.

06 вересня 2010 року старшим слідчим прокуратури Франківського району міста Львова винесено постанову про притягнення в якості обвинуваченого ОСОБА_1 і пред`явлення йому обвинувачення у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 307 КК України. Крім того, постановою судді Франківського районного суду міста Львова Драчу Б. Б. продовжено строк затримання до п`ятнадцяти діб.

10 вересня 2010 року відносно ОСОБА_1 складено та затверджено обвинувальний висновок.

Постановою Франківського районного суду міста Львова від 27 вересня 2010 року кримінальну справу по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 307 КК України, прийнято до провадження Франківського районного суду міста Львова.

22 грудня 2014 року державним обвинувачем, прокурором прокуратури Франківського району міста Львова прийнято постанову про зміну обвинувачення, відповідно до якої ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні незаконного зберігання наркотичних засобів без мети збуту, тобто у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України.

Постановою Франківського районного суду міста Львова від 29 грудня 2014 року кримінальну справу по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України, повернуто прокурору Франківського району міста Львова для організації додаткового розслідування з метою усунення неповноти та неправильності досудового слідства.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2015 року постанову Франківського районного суду міста Львова від 29 рудня 2014 року скасовано, кримінальну справу по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України, направлено для розгляду в суд першої інстанції, а постановою Франківського районного суду міста Львова від 03 лютого 2016 року кримінальну справу прийнято до провадження Франківського районного суду міста Львова.

Вироком Франківського районного суду міста Львова від 12-14 грудня 2017 року ОСОБА_1 виправдано за частиною першою статті 309 КК України за недоведеністю його участі у вчиненні злочину.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року вирок Франківського районного суду міста Львова від 12-14 грудня 2017 року залишено без змін.

Таким чином, в результаті незаконних дій органу досудового розслідування та прокуратури, ОСОБА_1 в період з 27 серпня 2010 року (з моменту затримання) по 27 жовтня 2020 року незаконно перебував під судом і слідством, що в загальному становить 122 місяці (10 років і 2 місяці). Даними незаконними діями та рішеннями посадових осіб органів досудового розслідування та прокуратури позивачу було завдано значну матеріальну шкоду, яка полягає у витратах на правову допомогу, за якою він змушений був звернутися під час перебування під судом і слідством, а також - моральну шкоду.

Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути за рахунок Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на його користь кошти у розмірі 46 625 грн, сплачені ним у зв`язку з наданням юридичної допомоги, та 1 464 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 13 травня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 кошти, сплачені ним у зв`язку з наданням юридичної допомоги, у розмірі 46 625 грн, моральну шкоду, завдану діями органів досудового розслідування у розмірі 793 000 грн, витрати за проведення експертизи у розмірі 21 096,93 грн, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що матеріалами справи підтверджено понесені ОСОБА_1 витрати на правову допомогу, за якою він змушений був звернутися під час перебування під судом і слідством у період з 27 серпня 2010 року (з моменту затриманння) по 27 жовтня 2020 року, у розмірі 46 625 грн. Незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури були порушені конституційні права ОСОБА_1 , що завдало йому фізичних і моральних страждань та призвело до погіршення психологічного стану. Позивач дійсно зазнав істотної моральної шкоди у вигляді психічних страждань, перебування у стані безперервного нервового стресу внаслідок перебування у стані невизначеності, що підсилювався розумінням своєї невинуватості через надуманість обвинувачення. Від триваючих психічних хвилювань і переживань ОСОБА_1 не здатний був займатися будь-якими звичними для життя справами, нормально спілкуватися з рідними, друзями, колегами та іншими людьми, під час спілкування з якими він почував себе невпевненим. Тому в даному випадку наявні всі правові підстави для відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу, оскільки сам факт незаконного притягнення до кримінальної відповідальності або знаходження під судом та слідством свідчить про наявність у такої особи фізичних та душевних страждань, і, як наслідок, спричиняє моральну шкоду. Разом з цим, при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, суд виходив з того, що заявлений позивачем розмір відшкодування цієї шкоди в сумі 1 464 000 грн є необґрунтованим і безпідставним. Враховуючи, що згідно зі статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» у 2022 році мінімальна заробітна плата у місячному розмірі з 1 січня становила 6 500 грн, і ОСОБА_1 перебував під слідством та судом з 27 серпня 2010 року (з моменту затриманння) по 27 жовтня 2020 року, тобто 122 місяці, то суд дійшов висновку про стягнення з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 793 000 грн (6 500 грн х 112 місяців)на відшкодування моральної шкоди, завданої діями органів досудового розслідування. Ухвалою Галицького районного суду міста Львова від 19 липня 2021 року у справі було призначено судово-психологічну експертизу, проведення якої доручено експерту Волочаю С. П. 28 жовтня 2021 року між ОСОБА_1 та експертом Волочаєм С. П. було укладено договір № 28/10/2021 про надання послуг, на підставі якого проведено судово-психологічну експертизу із застосуванням спеціальних знань в галузі психології щодо факту спричинення ОСОБА_1 моральних страждань (моральної шкоди) внаслідок притягнення його до кримінальної відповідальності та кримінального переслідування органами досудового розслідування та прокуратури. Додатком № 1 до вказаного договору, актом розрахунком від 28 жовтня 2021 року та квитанцією підтверджено, що позивач поніс витрати на залучення експерта та проведення експертизи у розмірі 21 096,96 грн. Тому на користь позивача слід стягнути судові витрати, пов`язані з проведенням експертизи. Крім того, 11 січня 2020 року між ОСОБА_1 та адвокатським об`єднанням «Мицик, Кравчук і Партнери» було укладено договір про надання правової допомоги, умовами якого передбачено сплату 10 000 грн за підготовку, складання та подання позовної заяви, а також - 3 000 грн за безпосередню участь виконавця в кожному судовому засіданні. Надання правової допомоги позивачу підтверджується актом виконаних робіт, підписаним ОСОБА_1 та адвокатським об`єднанням «Мицик, Кравчук і Партнери». Однак наведений стороною позивача розрахунок витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 22 000 грн є необґрунтованим, таким, що не відповідає складності справи та часу, який затрачено на фактичне надання правової допомоги, обсягом, наданих адвокатом послуг, так як правнича допомога адвоката полягала у складанні позовної заяви та відвідуванні трьох судових засідань, і правовідносини, які склалися між сторонами, регулюються незначною кількістю нормативно-правових актів, стосовно яких існує судова практика, складнощів щодо процесу доказування чи витребування доказів не виникало. Тому суд вважав, що витрати на професійну правничу допомогу, понесені стороною позивача є завищеними та їх необхідно зменшити до 10 000 грн.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року апеляційну скарги Львівської обласної прокуратури залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатами Мициком О. В. та Ставрук Н. З., задоволено частково. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 13 травня 2022 року змінено й викладено абзаци другий, третій, четвертий та п`ятий резолютивної частини рішення в такій редакції: «Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 кошти, сплачені ним у зв`язку з наданням юридичної допомоги у розмірі 46 625 грн. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, завдану діями органів досудового розслідування, у розмірі 1 000 000 грн. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати за проведення експертизи у розмірі 21 096,96 грн. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн». Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності позивачу завдано моральної шкоди. Мотиви постановлення виправдувального вироку щодо позивача, зокрема внаслідок допущених органом досудового розслідування процесуальних порушень, не мають правового значення для вирішення питання відшкодування шкоди у порядку, визначеному Законом України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР). Відтак, доводи апеляційної скарги в цій частині є неспроможними, як і доводи щодо не звернення виправданого (позивача) до органів досудового розслідування про його реабілітацію у порядку визначеному частиною третьою статті 11 Закону № 266/94-ВР. Відповідно до частини третьої статті 13 Закону № 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Зазначена норма Закону № 266/94-ВР не зобов`язує суд визначати розмір відшкодування моральної шкоди в межах мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, а лише встановлює найнижчу межу розміру такого відшкодування. Тобто розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом може бути визначений у більшій сумі, ніж один мінімальний розмір заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15. Визначення розміру моральної шкоди не в мінімальному розмірі є правом суду. Оскільки на час ухвалення рішення судом першої інстанції мінімальна заробітна плата становила 6 500 грн, то місцевий суд правильно визначив розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 793 000 грн (122 х 6 500), яке є мінімальним відшкодуванням, передбаченим Законом № 266/94-ВР, і цей розмір не може бути зменшено. Разом з тим, враховуючи встановлені обставини справи, особливості впливу події незаконного притягнення до кримінальної відповідальності на позивача, який у зв`язку з цим зазнав значних репутаційних ризиків, оскільки працював в правоохоронних органах, та звільнився з них після пред`явлення йому обвинувачення, з огляду на ступінь тяжкості пред`явленого йому обвинувачення, тривалість перебування позивача під слідством і судом, ймовірну глибину душевних страждань позивача, а також засади розумності, виваженості та справедливості, апеляційний суд вважав, що мінімальний гарантований законом розмір відшкодування моральної шкоди, визначений місцевим судом, є недостатнім для компенсації позивачу негативних наслідків морального характеру, у зв`язку з чим дійшов висновку про збільшення розміру відшкодування до 1 000 000 грн. При цьому апеляційний суд звернув увагу на те, що відповідачем у такій категорії справ, у тому числі у справі, що переглядається, є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду, від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18)). Отже, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції вірно зазначив в резолютивній частині про стягнення коштів з Державного бюджету України, однак неправильно вказав про стягнення коштів шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України. Вирішуючи питання про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрат за проведення експертизи у розмірі 21 096,96 грн, суд апеляційної інстанції виходив з того, що в рішенні місцевого суду не наведено мотиви відхилення висновку судово-психологічної експертизи як одного з доказів, однак цей доказ підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами. Крім того, стягнувши з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, суд апеляційної інстанції врахував заперечення відповідача щодо розміру понесених позивачем витрат на оплату правничої допомоги адвоката.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2022 року Львівська обласна прокуратура подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Галицького районного суду міста Львова від 13 травня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15, постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 497/2885/15 тощо. Крім цього, суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано з Галицького районного суду міста Львова цивільну справу № 461/4283/21.

У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга Львівської обласної прокуратури мотивована тим, що кримінальна справа по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України, розглядалася Франківським районним судом міста Львова, тому саме цей суд, а не Галицький районний суд міста Львова, мав розглядати справу за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 посилався на те, що внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності він тривалий час перебуває у стані психічного хвилювання, порушені його нормальні життєві зв`язки, знищено його репутацію як працівника правоохоронного органу та він зі своєю сім`єю позбавлений постійного джерела доходів. Однак суди попередніх інстанцій не перевірили, якими доказами підтверджуються зазначені обставини, та дійшли помилкових висновків про часткове задоволення позову.

При цьому висновок проведеної у справі судово-психологічної експертизи від 10 січня 2022 року не може бути допустимим доказом, так як при проведенні дослідження експерт застосував методику Спілберга-Ханіна, застосування якої було припинено рішенням Міністерства юстиції України від 28 січня 2021 року. Крім того, експерт ОСОБА_2 , який проводив вказану експертизу, відсутній в реєстрі атестованих судових експертів.

Наведений в оскаржуваних судових рішеннях розмір відшкодування моральної шкоди є необґрунтованим і безпідставним, так як суди не врахували положень пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», у зв`язку з чим при розрахунку моральної шкоди помилково виходили з мінімальної заробітної плати, а не прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Крім того, суди попередніх інстанцій безпідставно стягнули на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, оскільки такий розмір є необґрунтований та неспівмірний з обсягом виконаних адвокатом робіт, наданих послуг, та не відповідає критерію реальності таких витрат.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2022 року представники ОСОБА_1 - адвокати Мицик О. В. та Ставрук Н. З. подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначили, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законними та обґрунтованими. Вважають висновки суду апеляційної інстанції такими, що відповідають вимогам закону та обставинам справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Постановою старшого слідчого прокуратури Личаківського району міста Львова від 12 серпня 2010 року було порушено кримінальну справу за фактом виявлення та вилучення у ОСОБА_1 наркотичної речовини канабісу (марихуани) за частиною першою статті 309 КК України.

20 серпня 2010 року Прокуратурою Львівської області матеріали вищевказаної кримінальної справи скеровано прокурору Франківського району міста Львова для організації подальшого розслідування.

Постановою старшого слідчого прокуратури Франківського району міста Львова від 27 серпня 2010 року порушено кримінальну справу відносно ОСОБА_1 за фактом незаконного зберігання наркотичних засобів без мети збуту за ознаками складу злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України.

27 серпня 2010 року ОСОБА_1 затримано в порядку статті 115 КПК України за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України.

Постановою судді Франківського районного суду міста Львова від 30 серпня 2010 року ОСОБА_1 продовжено строк затримання до десяти діб.

06 вересня 2010 року старшим слідчим прокуратури Франківського району міста Львова винесено постанову про перекваліфікацію злочину та порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 за частиною першою статті 307 КК України.

06 вересня 2010 року старшим слідчим прокуратури Франківського району міста Львова винесено постанову про притягнення в якості обвинуваченого ОСОБА_1 і пред`явлення йому обвинувачення у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 307 КК України.

Крім того, постановою судді Франківського районного суду міста Львова у вересні 2010 року ОСОБА_1 продовжено строк затримання до п`ятнадцяти діб.

10 вересня 2010 року відносно ОСОБА_1 складено та затверджено обвинувальний висновок, в якому зазначено, що 15 липня 2010 року ОСОБА_1 маючи умисел на незаконне придбання, зберігання та перевезення наркотичних засобів з метою збуту, зберігав у своєму портфелі наркотичну речовину канабіс (марихуану). В подальшому ОСОБА_1 , продовжуючи свою злочинну діяльність, на автомобілі марки «Опель Омега» реєстраційний номер НОМЕР_1 направився на вулицю Личаківську до «Винниківського ринку» з метою збуту наркотичної речовини канабісу (марихуани) невстановленій слідством особі. Близько 23:00 год. ОСОБА_1 , перебуваючи на перехресті вулиць Личаківської-Чернігівської у місті Львові, був зупинений працівниками Личаківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області та доставлений до Личаківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області. В ході проведення огляду портфеля ОСОБА_1 , в ньому був виявлений паперовий згорток з подрібненою речовиною зеленого кольору, яка згідно з висновком спеціаліста НДЕКЦ при ГУ МВС України у Львівській області від 16 липня 2010 року № 3/1357 являється канабісом (марихуаною) та відноситься до особливо небезпечних наркотичних засобів, обіг яких заборонено. Маса канабісу (марихуани) в перерахунку на висушену речовину становить 7,04 гр.

Постановою Франківського районного суду міста Львова від 27 вересня 2010 року кримінальну справу по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 307 КК України, прийнято до провадження Франківського районного суду міста Львова.

22 грудня 2014 року державним обвинувачем, прокурором прокуратури Франківського району міста Львова прийнято постанову про зміну обвинувачення, відповідно до якої ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні незаконного зберігання наркотичних засобів без мети збуту, тобто у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України.

Постановою Франківського районного суду міста Львова від 29 грудня 2014 року кримінальну справу по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України, повернуто прокурору Франківського району міста Львова для організації додаткового розслідування з метою усунення неповноти та неправильності досудового слідства.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2015 року постанову Франківського районного суду міста Львова від 29 рудня 2014 року скасовано, кримінальну справу по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України, направлено для розгляду в суд першої інстанції

Постановою Франківського районного суду міста Львова від 03 лютого 2016 року кримінальну справу прийнято до провадження Франківського районного суду міста Львова.

Вироком Франківського районного суду міста Львова від 12-14 грудня 2017 року ОСОБА_1 виправдано за частиною першою статті 309 КК України за недоведеністю його участі у вчиненні злочину.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року вирок Франківського районного суду міста Львова від 12-14 грудня 2017 року залишено без змін.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статтях 55 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частин першої, другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 3, 9 постанови від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт (пункт 2 частини другої статті 1167 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 266/94-ВР передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках постановлення виправдувального вироку суду.

Відповідно до пунктів 4, 5 статті 3 Закону № 266/94-ВР у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): суми, сплачені громадянином у зв`язку з поданням йому юридичної допомоги; моральна шкода.

Згідно з частинами першою, п`ятою, шостою статті 4 Закону № 266/94-ВР відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 цього Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (частини друга, третя статті 13 Закону № 266/94-ВР).

У постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що законодавець визначив мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом, тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Проте, визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, потрібних для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.

Тож суд повинен з`ясувати усі доводи позивача, наведені ним на обґрунтування як обставин завдання, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір відшкодування моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19), Верховним Судом у постановах від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19 (провадження № 61-9673св20), від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19 (провадження № 61-7643св20).

У справі, що переглядається, суди правильно керувалися тим, що на підставі Закону № 266/94-ВР ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з 27 серпня 2010 року (з моменту затриманння) по 27 жовтня 2020 року (до набрання законної сили виправдувальним вироком суду).

Оскільки на час ухвалення рішення судом першої інстанції мінімальна заробітна плата становила 6 500 грн, то місцевий суд визначив розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 793 000 грн (122 х 6 500), яке є мінімальним відшкодуванням, передбаченим Законом № 266/94-ВР.

В постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19), в постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19 (провадження № 61-9673св20), від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19 (провадження № 7643св20) викладено правовий висновок про те, що законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд врахував встановлені обставини справи, особливості впливу події незаконного притягнення до кримінальної відповідальності на позивача, який у зв`язку з цим зазнав значних репутаційних ризиків, оскільки працював в правоохоронних органах, та звільнився з них після пред`явлення йому обвинувачення, з огляду на ступінь тяжкості пред`явленого йому обвинувачення, тривалість перебування позивача під слідством і судом, ймовірну глибину душевних страждань позивача, а також засади розумності, виваженості та справедливості, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про те, що мінімальний гарантований законом розмір відшкодування моральної шкоди, визначений місцевим судом, є недостатнім для компенсації позивачу негативних наслідків морального характеру, у зв`язку з чим збільшив розмір відшкодування до 1 000 000 грн.

Вимоги касаційної скарги Львівської обласної прокуратури в частині визначення розміру відшкодування моральної шкоди, заподіяної позивачу, фактично зводяться до переоцінки касаційним судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, та не дають підстав для висновку про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19), в постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19 (провадження № 61-9673св20), від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19 (провадження № 7643св20) щодо порядку визначення розміру моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом.

Обставини справи в цій частині встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто апеляційний суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Доводи касаційної скарги про те, що висновок проведеної у справі судово-психологічної експертизи від 10 січня 2022 року не може бути допустимим доказом, так як при проведенні дослідження експерт застосував методику Спілберга-Ханіна, застосування якої було припинено рішенням Міністерства юстиції України від 28 січня 2021 року, а також експерт Волочай С. П., який проводив вказану експертизу, відсутній в реєстрі атестованих судових експертів, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв`язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.

Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу. Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен в мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 110 ЦПК України передбачено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Експертиза, призначена судом, є одним із засобів встановлення або оцінки фактичних обставин справи і тому складає невід`ємну частину судової процедури (рішення ЄСПЛ у справі «Дульський проти України» (заява №61679/00 від 01 червня 2006 року).

Матеріалами справи підтверджується, що висновок експерта від 10 січня 2022 року за результатами проведення судово-психологічної експертизи було складено на виконання ухвали Галицького районного суд міста Львова від 19 липня 2021 року про призначення вказаної експертизи, якою доручено провести експертизу експерту, спеціалісту-психологу Волочаю С. П.

Апеляційний суд з дотриманням вимог процесуального закону оцінив вищевказаний висновок експерта від 10 січня 2022 року за результатами проведення судово-психологічної експертизи в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, в оскаржуваному судовому рішенні навів відповідні мотиви щодо необхідності його врахування, тобто виконав свій процесуальний обов`язок, встановлений ЦПК України, однак при визначенні відшкодування моральної шкоди в розмірі 1 000 000 грн виходив з інших, наведених вище обставин, засад розумності, виваженості та справедливості.

Посилання відповідача в касаційній скарзі на те, що експерт Волочай С. П. відсутній в реєстрі атестованих судових експертів є безпідставним, оскільки згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про судову експертизу» судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, їх територіальні філії, експертні установи комунальної форми власності, а також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах, визначених цим Законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 72 ЦПК України експертом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями, необхідними для з`ясування відповідних обставин справи. Експерт може призначатися судом або залучатися учасником справи.

При цьому ЦПК України не містить норми, за якою експертом може бути лише атестований Міністерством юстиції України фахівець.

Враховуючи викладене, оскільки понесені позивачем витрати у розмірі 21 096,96 грн на залучення експерта та проведення експертизи підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, апеляційний суд дійшов правильного висновку про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 цих витрат.

Колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги Львівської обласної прокуратури про те, що суди попередніх інстанційбезпідставно стягнули на користь позивача витрати на професійну правничу допомогуу розмірі 10 000 грн, оскільки такий розмір є необґрунтований та неспівмірний з обсягом виконаних адвокатом робіт, наданих послуг, та не відповідає критерію реальності таких витрат.

Згідно з частиною першою, пунктами 1, 2 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу та пов`язані із проведенням експертизи.

Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17), від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

В постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 750/2055/20 (провадження № 14-16723св20) вказано, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз`яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди); 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об`єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20).

Судами встановлено, що на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу ОСОБА_1 надав договір про надання правової допомоги, укладений 11 січня 2020 року між ним та адвокатським об`єднанням «Мицик, Кравчук і Партнери», умовами якого передбачено сплату 10 000 грн за підготовку, складання та подання позовної заяви, а також - 3 000 грн за безпосередню участь виконавця в кожному судовому засіданні.

Надання правової допомоги позивачу також підтверджується актом виконаних робіт, підписаним ОСОБА_1 та адвокатським об`єднанням «Мицик, Кравчук і Партнери».

Вирішуючи питання про відшкодування позивачу понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції, з висновком якого в частині розміру цих витрат погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що позивачем надані належні докази (договір про надання правової допомоги, акт виконаних робіт) на підтвердження понесених витрат. Разом з тим, суди встановили, що визначений позивачем розмір витрат на правничу допомогу в сумі 22 000 грн є завищеним, так як не відповідає складності справи та часу, який затрачено на фактичне надання правової допомоги, обсягом, наданих адвокатом послуг, і правнича допомога адвоката полягала у складанні позовної заяви та відвідуванні трьох судових засідань, а правовідносини, які склалися між сторонами, регулюються незначною кількістю нормативно-правових актів, стосовно яких існує судова практика, складнощів щодо процесу доказування чи витребування доказів не виникало. Тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що витрати на професійну правничу допомогу, понесені позивачем є завищеними та їх необхідно зменшити до 10 000 грн.

У цьому аспекті Верховний Суд зазначає, що якщо порушень порядку надання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, їх оцінка зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, що відповідає висновками, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

Щодо доводів про ухвалення судами рішень з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), то Верховний Суд дійшов таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 266/94-ВР розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.

Пунктами 11, 12 Положення про застосування Закону № 266/94-ВР, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, визначено, що у разі винесення виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку, для визначення розміру шкоди, передбаченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглянув справу по першій інстанції.

Згідно з частиною першою статті 13 Закону № 266/94-ВР Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12.

Отже, вирішення вимог про відшкодування майнової та моральної шкоди вирішується судом в однаковому порядку в ухвалі, що приймається згідно із частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР.

Відповідний висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 24 квітня 2017 року у справі № 6-2885цс16, Верховним Судом у постанові від 04 лютого 2019 року у справі № 752/19717/15-ц (провадження № 61-30345св18).

Наведене дає підстави для висновку, що розгляд справ про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду у зв`язку з винесенням судом виправдувального вироку Законом № 266/94-ВР віднесено до виключної юрисдикції того суду, який розглядав кримінальну справу у суді першої інстанції.

Зважаючи на викладене, обґрунтованими є доводи Львівської обласної прокуратури про те, що справа за заявою позивачів про відшкодування їм моральної шкоди, завданої незаконними діями органу досудового розслідування і прокуратури, підсудна Франківському районному суду міста Львова, тобто справу розглянуто з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). Наведене, відповідно до пункту 6 частини першої статті 411 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд.

Водночас, згідно з частиною другої статті 411 ЦПК України судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.

З матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи у суді першої інстанції Львівська обласна прокуратура не заявляла про непідсудність справи Галицькому районному суду міста Львова, а тому посилання заявника в касаційній скарзі на порушення правил територіальної юрисдикції (підсудності), не може слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в цій справі.

Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, зробленими Верховним Судом в постанові від 31 жовтня 2022 року у справі № 461/2891/21 (провадження № 61-5206св22).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Львівської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду міста Львова від 13 травня 2022 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович