Історія справи

Постанова

Іменем України

30 травня 2018 року

м. Київ

справа № 340/407/17

провадження № 61-10475св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., КратаВ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - Кривопільська сільська рада Верховинського району Івано-Франківської області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 08 листопада 2017 року у складі судді Бучинського А. Б. та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Горейко М. Д., Бойчука І. В., Ясеновенко Л. В.,

встановив:

У липні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила усунути перешкоди в користуванні належним їй житловим будинком шляхом визнання ОСОБА_4, ОСОБА_5 такими, що втратили право на користування будинком АДРЕСА_1.

На обґрунтування своїх вимог зазначала, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 20 квітня 2010 року.

Однак повноцінно користуватися та розпоряджатися належним їй на праві власності майном вона не може, оскільки в будинку, окрім неї та її матері ОСОБА_6, зареєстровані також ОСОБА_4, ОСОБА_5, які фактично в ньому не проживають. Відповідачі мають власне житло, проте добровільно знятися з реєстрації місця проживання в її будинку не бажають, витрат з його утримання не несуть та не сплачують за комунальні послуги.

Із наведених вище підстав просила позов задовольнити.

Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 08 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2017 року, позов ОСОБА_3 задоволено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_3 у користуванні нерухомим майном, визнано ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що з припиненням з 20 квітня 2010 року права власності ОСОБА_6 на спірний житловий будинок, відповідачі, як члени її сім'ї втратили право користування вказаним житловим приміщенням, оскільки їх права були похідними. У зв'язку з цим позовні вимоги ОСОБА_3, як нового власника, підлягають задоволенню.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що право відповідачів на користування житловим будинком АДРЕСА_1 було втрачене внаслідок припинення права власності попереднього власника будинку ОСОБА_6, членами сім'ї якої вони були.

У касаційній скарзі, що надійшла у лютому 2018 року, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема статей 71, 72 ЖК Української РСР, статей 495, 406 ЦК України, і порушення норм процесуального права, а саме: статей 212, 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, просить скасувати оскаржувані рішення, ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки, у зв'язку з чим дійшли помилкових висновків при ухваленні рішень.

Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справу № 340/407/17 передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що ОСОБА_3 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 20 квітня 2010 року, згідно з яким її мати ОСОБА_6 подарувала їй цей будинок.

Відповідно до довідки, виданої Кривопільською сільською радою 20 березня 2017 року, у вказаному житловому будинку зареєстровані ОСОБА_3, її мати ОСОБА_6, брат ОСОБА_4 і дружина брата ОСОБА_5

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_7 просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням у зв'язку з тим, що останні перешкоджають їй користуватися та розпоряджатися своєю власністю.

Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що з припиненням права власності ОСОБА_6, членом сім'ї якої є відповідачі, на спірний житловий будинок, останні втратили право користування ним.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР, зокрема у статті 1 Першого протоколу до неї (1952 року) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном.

Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом із цим згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Ухвалюючи рішення про визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування спірним будинком, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (стаття 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи), дійшов обґрунтованого висновку про те, що з припиненням права власності попереднього власника ОСОБА_6 на будинок відповідачі втратили право користування цим житлом, а позивач, як новий власник будинку, має право вимоги усунення перешкод у користуванні ним шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування вказаним будинком.

Аргументи касаційної скарги колегія суддів відхиляє, оскільки вони не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки, що відповідно до положень статті 400 ЦПК знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами попередніх інстанцій, і при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Доводи скарги про те, що на порушення статті 11 ЦПК України суд вийшов за межі позовних вимог та з власної ініціативи застосував до спірних правовідносин положення статей 391, 405 ЦК України, колегія суддів відхиляє, оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві й зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (пункт 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду»).

Інші аргументи касаційної скарги також не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та висновків судів, які відповідно до статті 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, оцінили докази у їх сукупності та ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 08 листопада 2017 року та постанови апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2017 року, оскільки судові рішення є законними та обґрунтованими.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 08 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 08 листопада 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. І. Крат