Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.03.2019 року у справі №278/657/18

Постанова

Іменем України

16 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 278/657/18

провадження № 61-1327св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого: Сімоненко В. М.,

суддів -Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: Виконавчий комітет Тетерівської сільської ради Житомирського району Житомирської області, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 04 жовтня 2018 року в складі судді Дубовік О. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року в складі колегії суддів: Павицької Т. М., Трояновської Г. С., Миніч Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право власності.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що у 1991 році їй та відповідачу, який є її колишнім чоловіком, Денишівським дитячим будинком ім.

Горького надано у користування приміщення колишньої бані, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яке вони переобладнали у житло.

Із 2015 року відповідач перестав проживати у спірному будинку та у 2017 році повідомив їй, що вона немає жодних прав на будинок, у якому вони проживали більше 20, оскільки останній належить йому на праві власності, яке він оформив шляхом приватизації у 2007 році.

У січні 2018 року вона отримала ухвалу Житомирського районного суду разом із позовною заявою про позбавлення її права користування житлом, а саме вищевказаним будинком, вказана справа знаходиться на стадії судового розгляду у суді першої інстанції. Позивач вважає, що свідоцтво про право власності на житловий будинок відповідача є незаконним та протиправним.

Крім того, зауважила, що про проведення відповідачем приватизації будинку їй та їхнім спільним дітям не було відомо, від права на приватизацію житла вона не відмовлялась.

У зв'язку із наведеним, позивач просила визнати недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, видане Виконавчим комітетом Денишівської сільської ради на ім'я ОСОБА_2.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 04 жовтня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюване свідоцтво про право власності не є правочином, оскільки не спрямоване на набуття цивільних прав, а є лише документом, на підставі якого здійснювалося оформлення права власності відповідача на спірний житловий будинок, беручи до уваги те, що рішення Виконавчого комітету Денишівської сільської ради Житомирського району Житомирської області від 21 грудня 2006 року не оспорювалося, відомості про його не чинність відсутні, тобто правочин, на підставі якого було видано оскаржуване свідоцтво про право власності є чинним, підстави для скасування оспорюваного свідоцтва відсутні.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Житомирського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про передчасність позовних вимог ОСОБА_1, оскільки рішення Виконавчого комітету Денишівської сільської ради Житомирського району Житомирської області від 21 грудня 2006 року, на підставі якого ОСОБА_2,13 лютого 2007 року видано свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 є чинним, ніким не оспорене, не скасоване або не визнано недійсним.

Тому суд обґрунтовано відмовив в задоволенні позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2019 року на адресу Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Відповідно до розпорядження Верховного Суду від 21 червня 2019 року призначений повторний автоматизований розподіл вказаної судової справи.

У червні 2019 року справу розподілено судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суди не дослідили зібрані в справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до положень статті 411 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд. Під час розгляду справи представником позивача наголошувалося на тому, що правовстановлюючий документ щодо житлового будинку відсутній, а наявне в справі рішення Виконавчого комітету Денишівської сільської ради Житомирського району Житомирської області від 21 грудня 2006 року не є правовстановлюючим документом та взагалі не має братися до уваги, як таке, що не відповідає вимогам законодавства. Питання відчуження комунального майна сільською радою та спосіб відчуження житлового будинку долученим до матеріалів цивільної справи рішенням Виконавчого комітету Денишівської сільської ради Житомирського району Житомирської області від 21 грудня 2006 року не вирішувалося, оскільки сільська рада не має право розпоряджатися цим майном. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 травня 2018 року в справі № 923/466/17 вважала необґрунтованими необхідність пред'явлення позову де були б об'єднані вимоги про визнання протиправним та скасування рішення та вимоги про скасування правовстановлюючих документів, виданих на підставі цього рішення, яке селищна рада прийняла з перевищенням своїх повноважень. Суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин положення Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", Закону України "Про місцеве самоврядування" в частині повноважень сільської ради, статті 11 ЦК України щодо підстав виникнення цивільних прав та обов'язків та норм ЦК України щодо правочинів, в тому числі ЦК України.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 вересня 1987 року по 24 жовтня 2012 року.

Рішенням Виконавчого комітету Денишівської сільської ради Житомирського району Житомирської області від 16 листопада 2006 року № 50 ОСОБА_2 надано житло на сім'ю з чотирьох осіб, які проживали у виділеному приміщенні більше 15 років за адресою: АДРЕСА_1, із виданням ордеру.

Рішенням Виконавчого комітету Денишівської сільської ради Житомирського району Житомирської області від 21 грудня 2006 року посвідчено право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_2

13 лютого 2007 року Денишівською сільською радою Житомирського району ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Денишівської сільської ради від 21 грудня 2006 року видано свідоцтво про право власності на житловий будинок, що знаходиться за вищевказаною адресою.

Згідно з довідки Виконавчого комітету Тетерівської сільської ради Житомирського району Житомирської області від 23 лютого 2018 року № 192 позивач проживає за адресою: АДРЕСА_1, відповідач за вказаною адресою зареєстрований, але не проживає з 2015 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції".

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, в редакції, чинній на момент розгляду справи, кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 11 ЦК України цивільні права та обв'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

З аналізу статей 13, 15, 16 Цивільного кодексу України слідує, що право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Частиною 2 статті 16 ЦК України передбачено перелік способів захисту цивільних прав, які мають універсальний характер та можуть застосовуватися до всіх чи більшості суб'єктивних прав. Разом з тим, законодавцем передбачено, що такий перелік не є вичерпним та надано право суду захистити цивільне право або інтерес особи іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (частина 3 статті 16). Особа, законне право або інтерес якої порушено, може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту. Якщо спеціальні норми права визначають конкретні заходи з урахуванням специфіки порушеного права та характеру правопорушення, особа вправі скористатися такими способами захисту. Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання даної норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

У даному спорі правовою підставою для звернення до суду позивач вважала порушення її законного права стосовно спірного будинку видачою на ім'я відповідача свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13 лютого 2007 року.

Суть державної реєстрації прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.

Згідно зі статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За змістом статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 ЦК України).

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється, тобто, оскаржуване свідоцтво про право власності не породжує виникнення у відповідача відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.

Таким чином, як правильно встановлено судами попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях, для скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно має бути визнано недійсним та скасовано рішення органу на підставі якого було видано вказане свідоцтво.

Вказане кореспондується зі сталою практикою Верховного Суду, викладеною, зокрема, в постановах від 27 червня 2018 року № 925/797/17, від 05 лютого 2020 року № 904/750/19, від 27 травня 2020 року № 442/2771/17.

Оскільки позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на жилий будинокна АДРЕСА_1, видане на ім'я ОСОБА_2 є похідними від вимог про скасування рішення Виконавчого комітету Денишівської сільської ради від 21 грудня 2006 року, на підставі якого видане оспорюване свідоцтво, проте останнє не оспорено позивачем в судовому порядку, та його незаконність в судовому порядку не встановлювалася, суди попередніх інстанцій правильно зазначили про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Посилання заявника на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 30 травня 2018 року в справі № 923/466/17, як на підставу для скасування рішень, не заслуговує на увагу, оскільки зазначені в постанові висновки не поширюються на правовідносини, які виникли між сторонами та не впливають на правильність та законність оскаржуваних судових рішень, з огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду в зазначеній постанові дійшла висновку про те, що "розгляд позову про визнання спірного рішення ради недійсним без заявлення вимоги про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі зазначеного рішення щодо права користування земельною ділянкою, вплине на законність таких документів та відновить порушені права для користувачів спірної земельної ділянки".

Тобто, вказані висновки Верховного Суду можливо було б застосовувати до спірних правовідносин у випадку пред'явлення позивачем позову про визнання недійсним та скасування рішення Виконавчого комітету Денишівської сільської ради від 21 грудня 2006 року, на підставі якого видане оспорюване свідоцтва, без заявлення вимог про визнання останнього недійсним, проте звертаючись до суду з цим позовом позивач оскаржує лише свідоцтво про право власності, яке в свою чергу не породжує виникнення у відповідача відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності, що виключає можливість визнати його недійсним без надання відповідної оцінки рішенню, на підставі якого воно видано.

Доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законних і обґрунтованих судових рішень, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередньої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який обґрунтовано їх спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 04 жовтня 2018 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді: А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров