Історія справи

Постанова КЦС ВП від 29.05.2023 року у справі №201/2656/21
Постанова КЦС ВП від 29.05.2023 року у справі №201/2656/21

Постанова

Іменем України

29 травня 2023 року

м. Київ

справа № 201/2656/21

провадження № 61-9574св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 травня 2022 року в складі судді Наумової О. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року в складі колегії суддів Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, встановлення порядку користування житловим приміщенням та відшкодування збитків у зв`язку перешкоджанням користування власністю.

Позовна заява мотивована тим, що 12 серпня 1988 року між сторонами був укладений шлюб.

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 (придбаної за рахунок кредитних коштів), про що Дніпропетровською міською радою 29 грудня 2009 року видано свідоцтво про право власності серія НОМЕР_1 .

З серпня 2012 року сторони фактично не проживають однією сім`єю, спільне господарство не ведуть.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2015 року, яке набрало законної сили 05 червня 2015 року, шлюб між сторонами був розірваний (справа № 201/9157/14-ц).

11 червня 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду із позовом про поділ майна подружжя, визнання права власності у спільній сумісній власності подружжя, припинення права спільної сумісної власності, стягнення грошової компенсації (справа № 183/3589/15). Судовим рішенням у цій справі визнано за сторонами право власності на 1/2 частку у спірній квартирі за кожним.

Відповідач змінила замки на вхідних дверях спірної квартири, не допускає позивача у квартиру та не дозволяє вселитись в цю квартиру, влаштовує сварки.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача і ОСОБА_4 народилась дочка - ОСОБА_5 , яка зареєстрована у спірній квартирі. Шлюб між позивачем та ОСОБА_6 зареєстрований 10 грудня 2016 року.

Оскільки, наприкінці 2017 року нова родина позивача мала потребу у житлі, а трирічна дочка мала відвідувати дошкільний заклад, позивач був змушений наймати житло, усно домовившись із відповідачем про компенсацію нею збитків за користування власністю після набрання законної сили рішенням суду про поділ майна. Однак, після набрання 24 грудня 2020 року рішенням суду у справі про поділ майна подружжя законної сили, відповідач збитки не компенсувала.

За технічним паспортом на квартиру АДРЕСА_1 , вона має загальну площу 91,0 кв. м, житлову - 60,8 кв. м, та складається з: 1-вітальні площею 29,8 кв. м, 2-шафи площею 0,4 кв. м, 3-шафи площею 0,6 кв. м, 4-шафи площею 0,6 кв. м, 5-житлової площею 17,0 кв. м, 6-шафи площею 0,3 кв. м, 7-коридору площею 3,9 кв. м, 8-шафи площею 0,3 кв. м, 9-шафи площею 0,6 кв. м, 10-житлової кімнати площею 14,0 кв. м, 11-санвузла площею 6,5 кв. м, 12-кухні площею 13,3 кв. м, І-балкона площею 0,5 кв. м, ІІ-лоджії площею 3,2 кв. м.

Сім'я позивача складається з трьох осіб, у тому числі дитини віком 6 років. Він вважав, що у його користування має бути виділена житлова кімната - 1-вітальня площею 29,8 кв. м та житлова кімната (5-житловаа) площею 17,0 кв. м, а також лоджія II-площею 3,2 кв. м., яка прилегла до цих кімнат, а у користування відповідача має бути виділена окремо розташована житлова кімната (10-житлова) площею 14,0 кв. м, а також балкон (І-балкон) площею 0,5 кв. м, який прилеглий до цієї кімнати. Місця загального користування слід залишити в спільному користуванні сторін.

Позивач просив: усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом вселення із встановленням порядку користування квартирою; стягнути з ОСОБА_2 збитки, які виникли в результаті перешкоджання у користуванні власністю у розмірі 468 000,00 грн та компенсувати судові витрати.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 31 травня 2021 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2021 року, відмовлено у прийнятті зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення витрат на оплату житлово-комунальних послуг.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 травня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Усунено з боку ОСОБА_2 перешкоди у праві користування житловим приміщенням ОСОБА_1 шляхом його вселення у квартиру АДРЕСА_1 , із визначенням права ОСОБА_1 користування всією квартирою.

Розподілено судові витрати.

Не погодившись із даним судовим рішенням, відповідачем було подано апеляційну скаргу. ОСОБА_2 просила скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції сторонами не оскаржувалося та в апеляційному порядку не переглядалося.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 травня 2022 року в оскаржуваній частині скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Усунено з боку ОСОБА_2 перешкоди у праві користування житловим приміщенням ОСОБА_1 шляхом його вселення у квартиру АДРЕСА_1 .

Апеляційний суду погодився із висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги про усунення позивачу перешкод у користуванні спірним майном шляхом вселення до спірної квартири є обґрунтованими, оскільки на момент розгляду справи встановлено, що позивач у спірній квартирі не проживає і має намір вселитися. Однак відповідач перешкоджає та добровільно не погоджується на вселення позивача.

Проте суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги позивача в частині визначенням права ОСОБА_1 користування всією спірною квартирою, вийшов за межі позовних вимог, оскільки в позовній заяві позивач не просив визначити його право на користування всією квартирою. Оскільки суд першої інстанції, вийшовши за межі позовних вимог, чим порушив норми процесуального права, це є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та постановлення нового рішення про усунення з боку ОСОБА_2 перешкод у праві користування житловим приміщенням ОСОБА_1 шляхом його вселення у квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

30 вересня 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 (далі - представник) надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 травня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року.

У касаційній скарзі він просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 травня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 06 жовтня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 травня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року, та витребував справу з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 травня 2022 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року відповідач вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 15 квітня 2020 року у справі № 714/177/18, від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц, від 30 липня 2020 року у справі № 619/782/18. Крім того, зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми процесуального права, а саме, встановлено обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

Відзив на касаційну скаргу у визначений судом строк не надходив.

Фактичні обставини, встановлені судами

Сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 12 серпня 1988 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2015 року, у справі 201/9157/14-ц, шлюб між сторонами розірвано.

ОСОБА_1 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 згідно виданого Дніпропетровською міською радою 29 грудня 2009 року свідоцтва про право власності серія НОМЕР_1 .

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 12 березня 2021 року № 247941222, 31 липня 2014 року здійснено державну реєстрацію права власності на цю квартиру за ОСОБА_1 .

Дана квартира набута під час шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю сторін, що ними не заперечувалося.

З серпня 2012 року сторони фактично не проживають однією сім`єю, спільне господарство не ведуть. Відповідач змінила замки на вхідних дверях квартири, не допускає позивача в квартиру, не дозволяє вселитись.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача і ОСОБА_4 народилась дочка - ОСОБА_5 , яка зареєстрована у спірній квартирі.

10 грудня 2016 року позивач уклав шлюб з ОСОБА_4 .

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року у справі № 183/3589/15, визнано об`єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , крім іншого майна, квартиру АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності по 1/2 частці на квартиру АДРЕСА_1 за кожним.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Для захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, особа може використовувати вимоги про: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений не тільки договором або законом, але й судом у визначених законом випадках (частина друга статті 16 ЦК України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, та призводить до їх відновлення.

За частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) громадяни, що мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном.

За частинами першою, третьою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

За статтею 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до частини першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Апеляційним судом встановлено, що квартира належить сторонам на праві спільної часткової власності. Між сторонами не досягнуто згоди щодо спільного користування квартирою, однак квартира має бути у вільному користуванні обох сторін.

Відповідно до статей 16 391 386 ЦК України власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції, що позовні вимоги про усунення позивачу перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом вселення до квартири є обґрунтованими, оскільки на момент розгляду справи встановлено, що позивач у спірній квартирі не проживає, має намір вселитися. Однак відповідач в добровільному (позасудовому) порядку не погоджується на вселення позивача.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Таким чином, суд апеляційної інстанції, встановивши належним чином фактичні обставини спірних правовідносин, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо усунення з боку ОСОБА_2 перешкод у праві користування житловим приміщенням, шляхом вселення ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Верховний Суд у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц зазначив, що суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин та не може вийти за межі позовних вимог. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2022 року у справі № 522/21000/18.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку, що суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги позивача в частині визначення права ОСОБА_1 користування всією спірною квартирою, вийшов за межі позовних вимог, оскільки в позовній заяві позивач не просив визначити його право на користування всією квартирою. Оскільки суд першої інстанції, вийшовши за межі позовних вимог, чим порушив норми процесуального права, що стало підставою для скасування рішення суду першої інстанції та постановлення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 (задоволення вимоги про усунення з боку ОСОБА_2 перешкод у праві користування житловим приміщенням шляхом вселення позивача у квартиру АДРЕСА_1 ; однак незадоволення незаявленої позивачем у його позові вимоги про «визначенням права ОСОБА_1 користування всією спірною квартирою»).

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваного рішення апеляційним судом без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 15 квітня 2020 року у справі № 714/177/18, від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц, від 30 липня 2020 року у справі № 619/782/18, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 714/177/18 Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, погодився із судом першої інстанції, який правильно встановив, що технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) в натурі меж земельних ділянок кадастрові номери 7320783500:01:002:0018 та 7320783500:01:002:0019 містить план та опис зовнішніх меж земельних ділянок, які дозволяють їх чітко ідентифікувати. Відповідач неправомірно чинить позивачам перешкоди у користуванні їх земельними ділянками, а позивачі, як власники земельних ділянок, мають право вимагати від нього усунення перешкод у здійсненні ними права володіння та користування земельними ділянками. Апеляційний суд на вказані обставини увагу не звернув, внаслідок чого скасував законне та обґрунтоване рішення місцевого суду, яке було спрямовано на захист прав та законних інтересів ОСОБА_1, як власника земельних ділянок.

У справі № 363/928/16-ц Верховний Суд, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився із останнім, оскільки вирішуючи спір та задовольняючи позов, суд першої інстанції визначив порядок користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 , виділивши ОСОБА_3 та ОСОБА_10 у користування житлову кімнату площею 18,8 кв. м та балкон площею 6,6 кв. м, залишенням у спільному користуванні сторін коридор площею 8,7 кв. м, передпокій площею 2,7 кв. м, ванну кімнату площею 2,1 кв. м, вбиральню площею 1,1 кв. м та кухню площею 7,5 кв. м. Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають обставинам справи та ґрунтуються на вимогах закону. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_8 є власником 1/2 частки спірної квартири, а не 1/4 частки, як помилково зазначив апеляційний суд. Відтак, при виділенні ОСОБА_3 та ОСОБА_10 у користування житлової кімнати площею 18,8 кв. м перевищення її ідеальної частки у житловій площі складає 2,15 кв. м (18,8 кв. м - 16,65 (33,3/2) кв. м), а не 10,475 кв. м, як помилково зазначив апеляційний суд, що є незначним перевищенням її ідеальної частки і не порушує права інших співвласників - ОСОБА_5 та ОСОБА_6. Тобто, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про задоволення позову.

У справі № 619/782/18 Верховний Суд, залишаючи без змін постанову апеляційного суду, погодився із ним, що позивач не надав належні та допустимі докази наявності перешкод у користуванні спірним будинком, а тому відсутні підстави для їх усунення та вселення його у цей будинок; суд першої інстанції підставно не узяв до уваги як доказ наявності перешкод позивачу у користуванні спірним будинком акт депутата ОСОБА_4 .

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що рішення апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що судом встановлено обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, не досліджено належним чином зібрані у справі докази, не встановлено всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Наведені на обґрунтування касаційної скарги інші аргументи не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не свідчать про його незаконність, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права.

Верховний Суд не може прийняти до уваги доводи касаційної скарги в частині неправомірності рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки, як зазначено вище, оскаржувана постанова апеляційного суду є законною, що відповідно свідчить про правомірність скасування рішення районного суду в цій частині апеляційним судом та вказує на відсутність правових підстав для його перегляду по суті у зазначеній частині в касаційному порядку.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішення апеляційного суду з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Апеляційним судом повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук