Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.07.2018 року у справі №461/7292/17

Постанова

Іменем України

16 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 461/7292/17

провадження № 61-38440св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 січня 2018 року у складі судді Радченко В. Є. та постанову Апеляційного суду Львівської області від 07 травня 2018 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів попередніх інстанцій

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради про визнання незаконним і скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 06 серпня 2015 року № 359-к його призначено на посаду директора театру на час відсутності основного працівника, до 31 серпня 2015 року.

Наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 28 серпня 2015 року № 404-к його звільнено з посади директора.

Наказом від 01 вересня 2015 року № 405-к його прийнято на посаду директора на термін до 31 грудня 2015 року.

Додатковою угодою від 22 грудня 2015 року № 1 до контракту від 01 вересня 2015 року термін дії вказаного контракту з позивачем продовжено до 31 грудня 2016 року.

Наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 16 грудня 2016 року № 629-к внесено зміни до вищевказаного контракту, встановлено термін його дії до 31 серпня 2017 року.

Листом від 30 червня 2017 року управління культури повідомило його, що термін дії контракту визначений до 31 липня 2017 року і управління культури не має наміру продовжувати його на новий строк.

Наказом Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради від 20 липня 2017 року № 419-к його звільнено з посади директора Львівського драматичного театру імені Лесі Українки за пунктом 1 статті 36 КЗпП України - за угодою сторін.

Отже, 20 липня 2017 року припинилась і дія контракту, укладеного між позивачем та відповідачем, незважаючи на те, що термін дії контракту встановлено до 31 серпня 2017 року.

Наказом Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради від 21 липня 2017 року № 421-к його призначено тимчасово виконуючим обов'язки директора - художнього керівника Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки.

У зв'язку із раптовим погіршенням стану його здоров'я з 22 серпня 2017 року відкрито первинний листок непрацездатності, про що своєчасно інформовано роботодавця та доведено до відома адміністрації театру.

У зв'язку з його перебуванням на стаціонарному лікуванні, термін листка непрацездатності неодноразово продовжувався.

03 жовтня 2017 року він поштою отримав повідомлення Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради про те, що наказом від 20 вересня 2017 року № 546-к його звільнено з роботи на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Вважав, що вищевказаний наказ є незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради неправильно визначило підставу звільнення та порушило частину 3 статті 40 КЗпП України, оскільки станом на 20 вересня 2017 року він був тимчасово непрацездатним.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив визнати незаконним і скасувати наказ Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради від 20 вересня 2017 року № 546-к, поновити його на посаді тимчасово виконуючого обов'язки директора - художнього керівника Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, та стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20 вересня 2017 року до дня поновлення на посаді за вирахуванням обов'язкових внесків і платежів у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 29 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 07 травня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що при звільненні позивача за закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України відповідачем не допущено порушення вимог чинного трудового законодавства України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що між сторонами був укладений строковий трудовий договір, оскільки наказом Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради від 21 липня 2017 року № 421-к його призначено тимчасово виконуючим обов'язки директора - художнього керівника театру і жодних контрактів з ним не укладалося і жодним документом не встановлювався строк виконання ним обов'язків директора - художнього керівника.

Трудові відносини між відповідачем та позивачем носили безстроковий характер, а тому відповідач неправильно визначив підставу звільнення - пункт 2 частини 1 статті 36 КЗпП України, фактично звільнив його з власної ініціативи, допустивши порушення вимог частини 3 статті 40 КЗпП України.

Відповідачем не було запропоновано йому іншу посаду при врегулюванні трудових відносин з ним як особою, яка тимчасово виконує обов'язки керівника установи.

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2020 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) за позовом ОСОБА_2 до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, Державного підприємства "Дніпровський електровозобудівний завод" про визнання незаконним наказу про звільнення та його скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою ОСОБА_2, в особі представника ОСОБА_3, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року.

15 вересня 2020 року Великою Палатою Верховного Суду у справі № 205/4196/18 прийнято постанову.

Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року касаційне провадження у справі № 461/7292/17 (провадження № 61-38440св18) поновлено.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У серпні 2018 року Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Фактичні обставини, встановлені судами

Наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 06 серпня 2015 року № 359-к ОСОБА_1 призначено на посаду директора Львівського драматичного театру імені Лесі Українки на час відсутності основного працівника з 06 серпня 2015 року до 31 серпня 2015 року.

Наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 28 серпня 2015 року № 404-к ОСОБА_1 звільнено з посади директора театру (на час відсутності основного працівника) 31 серпня 2015 року у зв'язку з закінченням терміну дії контракту (пункт 2 частини 1 статті 36 КЗпП України).

Наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 01 вересня 2015 року № 405-к ОСОБА_1 призначено на посаду директора Львівського драматичного театру імені Лесі Українки з 01 вересня 2015 року до 31 грудня 2015 року.

Додатковою угодою від 22 грудня 2015 року № 1 до контракту від 01 вересня 2015 року термін дії вказаного контракту зі ОСОБА_1 продовжено на один рік з 31 грудня 2015 року до 31 грудня 2016 року.

Наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 16 грудня 2016 року № 629-к внесено зміни до пункту 6.1 контракту від 01 вересня 2015 року, укладеного з директором Львівського драматичного театру імені Лесі Українки ОСОБА_1, виклавши у редакції "Цей контракт діє з 01 вересня 2015 року до 31 серпня 2017 року".

Листом від 30 червня 2017 року № 23703-вих-371 Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради повідомило ОСОБА_1 про те, що 31 серпня 2017 року закінчується термін дії контракту. Відповідно до підпункту "а" пункту 5.2 контракту 31 серпня 2017 року, укладеного з ОСОБА_1, його буде звільнено у зв'язку з закінченням терміну дії контракту (пункт 2 частини 1 статті 36 КЗпП України).

Наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 20 липня 2017 року № 419-к ОСОБА_1 звільнено з посади директора за угодою сторін (пункт 1 частини 1 статті 36 КЗпП України).

Наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 21 липня 2017 року № 421-к ОСОБА_1 призначено тимчасово виконуючим обов'язки директора - художнього керівника Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки з 21 липня 2017 року до часу призначення керівника установи за результатами конкурсного добору відповідно до статті 21 Закону України "Про культуру".

За результатами проведеного конкурсу на заміщення вакантної посади директора - художнього керівника театру Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, директором - художнім керівником театру визначено та призначено наказом від 20 вересня 2017 року № 544-к ОСОБА_4.

У зв'язку з призначенням керівника установи за результатами конкурсного добору, строк тимчасового виконання ОСОБА_1 обов'язків директора - художнього керівника театру завершився.

Наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 20 вересня 2017 року № 546-к ОСОБА_1 був звільнений із займаної ним посади на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Також установлено, що згідно з листками непрацездатності у періоди з 22 серпня 2017 року до 19 вересня 2017 року, з 20 вересня 2017 року до 25 вересня 2017 року, з 25 вересня 2017 року до 11 жовтня 2017 року ОСОБА_1 був тимчасово непрацездатним.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ") передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частинами 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 січня 2018 року та постанова Апеляційного суду Львівської області від 07 травня 2018 року відповідають не у повній мірі.

Згідно з частиною 2 статті 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Відповідно до частини 1 статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішнього трудового розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За приписами статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Відповідно до частин 3 , 4 статті 24 КЗпП України укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

Укладення строкового трудового договору можливе за погодженням сторін, без згоди працівника укладення такого договору є неможливим.

У справі, що переглядається, установлено, що наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 21 липня 2017 року № 421-к ОСОБА_1 призначено тимчасово виконуючим обов'язки директора - художнього керівника Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, з 21 липня 2017 року до часу призначення керівника установи за результатами конкурсу добору відповідно до статті 21 Закону України "Про культуру".

Отже, сторони при укладені трудового договору обумовили його строк та подію, за яких він буде припинений.

Оскільки наказом Управління культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 21 липня 2017 року № 421-к визначено строк, на який укладався трудовий договір з ОСОБА_1, який визначався часом настання певної події, а саме часом призначення керівника установи за результатами конкурсного добору відповідно до статті 21 Закону України "Про культуру", суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що між сторонами укладений строковий трудовий договір.

Доводи позивача про те, що зазначений договір не є строковим, зводяться до власного тлумачення позивачем норм трудового законодавства.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає окремої заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли особисто складав та підписував заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений.

Чинним трудовим законодавством України не передбачено обов'язку власника повідомляти працівника про закінчення дії строкового трудового контракту.

Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна зі сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.

Оскільки, подія, з настанням якої було обумовлено термін перебування позивача на посаді виконуючим обов'язки директора - художнього керівника Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, настала 20 вересня 2017 року, тому формулювання причин звільнення позивача за закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України є правомірними.

Наявність підстав для звільнення позивача відповідно до пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку дії контракту доведена відповідачем під час розгляду справи, не спростована позивачем та підтверджується зібраними у справи доказами.

Отже, наказ Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради від 20 вересня 2017 року № 546-к про звільнення ОСОБА_1 в частині підстав для звільнення позивача є правомірним та обґрунтованим.

У зв'язку із цим відсутні підстави для поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які є похідними від вимог про поновлення на роботі.

Водночас, висновки судів попередніх інстанцій про те, що при звільненні позивача на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України Управлінням культури Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради не було допущено порушення вимог статті 40 КЗпП України, є помилковими з огляду на таке.

Згідно зі статтею 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р (ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_5 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини 3 статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини 3 статті 40 КЗпП України. Конституційний Суд України зазначив, що положеннями частини 3 статті 40 КЗпП України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, нерозповсюдження такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини 3 статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на всі трудові правовідносини.

Вказаний висновок висловлений також у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц (провадження № 61-17196св19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) зроблено правовий висновок про те, що у разі порушення гарантії, встановленої частиною 3 статті 40 КЗпП України, негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).

Згідно з листками непрацездатності у періоди з 22 серпня 2017 року до 19 вересня 2017 року, з 20 вересня 2017 року до 25 вересня 2017 року, з 25 вересня 2017 року до 11 жовтня 2017 року ОСОБА_1 був тимчасово непрацездатним.

Верховний Суд враховує, що наказ про звільнення позивача видано 20 вересня 2017 року, тобто у період, коли позивач був непрацездатний.

Порушення прав позивача, а саме звільнення його у день перебування на лікарняному може бути усунено судом шляхом зміни дати звільнення, тобто визначення дати припинення трудових відносин у перший день після закінчення періоду непрацездатності за наявності підстав для звільнення.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність виправлення допущеного відповідачами порушення вимог частини 3 статті 40 КЗпП України, шляхом зміни дати звільнення позивача.

Верховний Суд звертає увагу на те, що у випадках зміни дати звільнення відсутній склад трудового майнового правопорушення, тобто підстава і умови матеріальної відповідальності роботодавця. Причина того, що працівник не виконував свої трудові обов'язки і не отримував заробітну плату, є тимчасова непрацездатність, а не винні дії (бездіяльність) роботодавця.

Ураховуючи викладене, зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

У випадку зміни дати звільнення середній заробіток за весь час вимушеного прогулу не виплачується, а працівникові за його заявою чи за позовом до суду за період тимчасової непрацездатності виплачується допомога по тимчасовій непрацездатності відповідно до положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування".

В іншій частині позов задоволенню не підлягає.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про часткове задоволення позову, а саме в частині зміни дати звільнення ОСОБА_1 з 20 вересня 2017 року на 12 жовтня 2017 року.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Отже, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Керуючись статтями 400 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 07 травня 2018 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки, про визнання незаконним і скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.

Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади тимчасово виконуючого обов'язки директора - художнього керівника Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки відповідно до пункту 2 статті 36 КЗпП України, з 20 вересня 2017 року на 12 жовтня 2017 року.

В іншій частині позову відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Ю. В. Черняк