Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 07.02.2018 року у справі №524/4914/16

Постанова

Іменем України

28 березня 2018 року

м. Київ

справа №524/4914/16-ц

провадження № 61-689св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), ЖуравельВ. І., Коротуна В. М., Крата В. І.,

учасники справи:

позивачі: Військова частина А1546, позивач - квартирно-експлуатаційний відділ м. Полтави Міністерства оборони України,

представник позивача - Полюхович ІванМиколайович,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 04 серпня 2016 року в складі судді Рибалки Ю. В. та на ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 15 вересня 2016 року в складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Хіль Л. М., Мартєва С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2016 року Військова частина А1546 та квартирно-експлуатаційний відділ м. Полтави Міністерства оборони України (далі - Відділ) звернулись до суду із позовом, в якому просили виселити ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зі службового житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1. В обґрунтування позовних вимог зазначали, що рішенням виконавчого комітету Кременчуцької міської ради від 07 квітня 2006 №403 капітану ОСОБА_7 та членам його сім'ї: дружині ОСОБА_5 та доньці ОСОБА_6 видано ордер №116 на право заняття зазначеного службового жилого приміщення. У 2012 році подружжя ОСОБА_5 розлучились, і ОСОБА_7 зі службового жилого приміщення виселився, а тому відсутні підстави для проживання у ньому колишніх членів його сім'ї.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 04 серпня 2016 року в задоволенні позовних вимог Військової частини А1546 та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Військової частини А1546 та Відділу, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_5 є одинокою матір'ю, яка проживає разом із неповнолітньою донькою ОСОБА_6, а тому відповідно до статті 125 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) вони не можуть бути виселені зі службового жилого приміщення без наданням їм іншого житла.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 15 вересня 2016 року апеляційну скаргу Відділу відхилено, рішення районного суду залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що не можуть бути виселені зі службового жилого приміщення без наданням їм іншого житла одинокі особи з неповнолітніми дітьми, які проживають разом із ними.

У вересні 2016 року Відділ подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 04 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 15 вересня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким виселити відповідачів зі спірного жилого приміщення.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального права, оскільки судами неповно з'ясовані обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та висновки судів не відповідають обставинам справи.

07 листопада 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в даній справі.

09 грудня 2016 року від ОСОБА_5 до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу Відділу, які мотивовані тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому касаційна скарга підлягає відхиленню.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2017 року справу за позовом Військової частини А1546, квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України до ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6 про виселення призначено до судового розгляду.

Статтею 338 ЦПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Підпунктом 4 пункту першого Розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

20 грудня 2017 року вказану справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті

ним, вирішувати питання про достовірність або недоведеність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі доводи Відділу не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що двокімнатна квартира АДРЕСА_1 належить до житлового фонду Міністерства оборони України та рішенням виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області від 7 квітня 2006 року №403 затверджена як службове жиле приміщення для військовослужбовців.

ОСОБА_8 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 11 серпня 2001 року. Від шлюбу мають доньку ОСОБА_6 2002 року народження.

Рішенням житлової комісії військової частини А1546 від 27 січня 2006 №20, рішенням житлової комісії Кременчуцького гарнізону від 27 січня 2006 №18 та наказом начальника Кременчуцького гарнізону №5 від 27 січня 2006 капітану ОСОБА_7 надано право на заняття службового жилого приміщення для тимчасового проживання.

Рішенням виконавчого комітету Кременчуцької міської ради від 07 квітня 2006 року №403 капітану ОСОБА_8 та членам його сім'ї: дружині ОСОБА_5 та доньці ОСОБА_6 видано ордер №116 на право заняття службового жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 травня 2012 шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 розірвано. Місце проживання доньки визначено з матір'ю.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_8 виселився із службового жилого приміщення, а в квартирі залишилися проживати та зареєстровані ОСОБА_5 та її неповнолітня донька ОСОБА_6, 2002 року народження.

Спір, що виник між сторонами, стосується виселення зі службового житла (наданого сім'ї військовослужбовця) колишньої дружини військовослужбовця, яка після розірвання шлюбу продовжує проживати у цьому приміщенні разом з малолітньою дитиною.

Згідно з частиною другою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. А відповідно до частини четвертої цієї статті суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 123 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) до користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, крім правил, передбачених статями 73-76, 79-83, 85, 90, частиною шостою статті 101, статями 103-106 цього Кодексу.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків особи з конкретним місцем проживання. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Відповідач та її неповнолітня дочка вселилися у спірну квартиру на підставі спеціального ордеру у складі сім'ї військовослужбовця, постійно проживають і зареєстровані там, не мають іншого житла на момент подання позову про виселення, тому вони мають достатні та тривалі зв'язки з конкретним місцем проживання, а зазначена квартира є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

Відповідно до абзацу другого пункту 3.16 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями від 30 листопада 2011 року №737 (далі - Інструкція) підлягають виселенню зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення колишні члени сім'ї військовослужбовця, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу, а також особи, які підпадають під положення, передбачені статтею 116 Житлового кодексу Української РСР. Зазначені у вказаній нормі обставини не можуть бути підставами припинення права на повагу до житла відповідачів у формі такого втручання держави як виселення зі службового жилого приміщення, де відповідач проживає з її неповнолітньою донькою.

Як зазначає Європейський суд з прав людини, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому для вирішення спору має значення, чи відповідатиме виселення відповідача зі спірної квартири, що є службовим житлом, без надання іншого жилого приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті другому статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Отже, має значення чи вважатиметься виселення відповідача зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення втручанням держави, що здійснюється «згідно із законом» у розумінні пункту другого статті 8 Конвенції.

Європейський суд з прав людини вважає, що вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (в редакції на момент розгляду справи).

Щодо виселення зі службового житла без надання іншого жилого приміщення, то відповідно до статті 124 ЖК Української РСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Згідно з абзацом 6 статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, окрім іншого, одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Військової частини А1546 та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_5 є одинокою матір'ю, яка проживає разом із неповнолітньою донькою ОСОБА_6, а тому вони можуть бути виселені лише із наданням їм іншого житла.

Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР «Про практику застосування судами житлового законодавства» від 3 квітня 1987 року № 2 до одиноких осіб, які не підлягають виселенню без надання їм іншого житлового приміщення, «крім одиноких матерів, які не створили в подальшому сім'ю, можуть бути віднесені, зокрема, розлучений член подружжя, який залишився проживати у службовому приміщенні після вибуття з нього іншого з подружжя».

У розумінні статті 125 ЖК відповідач вважається одинокою особою з неповнолітньою дитиною, які не підлягають виселенню зі службового житла без надання їм іншого житлового приміщення.

Оскільки функція пояснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року), тому положення абзацу сьомого статті 125 ЖК Української РСР слід розуміти як таке, що гарантує неможливість виселення без надання іншого жилого приміщення одиноких осіб, які проживають разом з їхніми неповнолітніми дітьми та не мають іншого житла.

За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення ОСОБА_5 з неповнолітньою дитиною - ОСОБА_6 зі спірного жилого приміщення без надання їм іншого житла.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_5 не є одинокою матір'ю, оскільки у свідоцтві про народження дитини відповідача зазначено батька ОСОБА_7, висновків суду не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України залишити без задоволення.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 4 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 15 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В. І.Журавель

В. М. Коротун

В. І. Крат