Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.05.2019 року у справі №241/402/19

Постанова

Іменем України

26 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 241/402/19

провадження № 61-8390св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Курило В.

П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: Служба у справах дітей Маріупольської міської ради по Центральному району, Служба у справах дітей Мангушської районної державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 12 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Мальцевої Є. Є., Лісового О. О., Зайцевої С.

А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_3 звернулася із позовом до ОСОБА_2 треті особи: Служба у справах дітей Маріупольської міської ради по Центральному району, Служба у справах дітей Мангушської районної державної адміністрації, про відібрання малолітніх дітей і повернення їх матері.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_3 і ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 2006 року до 2009 року, з 2014 року до 2018 року. Від шлюбу сторони мають трьох малолітніх дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3.

Спільне життя подружжя не склалося, позивач змушена була виїхати від чоловіка в орендоване житло в м. Маріуполі, в якій були створені всі необхідні умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

14 грудня 2018 року, скориставшись її відсутністю та подолавши опір її батьків, відповідач забрав без її згоди та погодження всіх трьох малолітніх дітей.

ОСОБА_2 не надає доступу позивачу до дітей, у незаконний спосіб змінив місце проживання малолітніх дітей з 14 грудня 2018 року, в результаті чого діти не спілкуються з матір'ю.

На підставі вказаного ОСОБА_3 просила відібрати у ОСОБА_2 малолітніх дітей ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, і повернути їх матері ОСОБА_3.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Першотравневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 07 липня 2019 року позов задоволено.

Відібрано у ОСОБА_2 малолітніх дітей ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, і повернуто їх матері ОСОБА_1.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Вирішено допустити негайне виконання рішення в частині відібрання дітей та повернення їх матері.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на підставі досліджених належних та допустимих доказів не встановлено будь-яких фактів, які б свідчили про неналежний догляд, турботу та виховання матір'ю малолітніх дітей, а також не встановлено будь-яких обставин, які давали б припущення того, що проживання дітей з матір'ю буде шкодити інтересам дітей чи має загрозу їх життю, тому суд дійшов до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про відібрання дітей.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 12 серпня 2019 року рішення Першотравневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 07 липня 2019 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що місцевим судом залишено поза увагою, що у спірних правовідносинах обов'язковими умовами, за яких суд може ухвалити рішення про відібрання дітей, має бути: визначення за рішенням суду місця проживання дітей з матір'ю; доведений (підтверджений) факт проживання дітей з матір'ю після ухвалення судом рішення про визначення місця проживання дітей; самочинна зміна одним із батьків, без згоди іншого з батьків, місця проживання дітей, за умови, що місце проживання дітей було з матір'ю.

Тому, оскільки позивач не надала доказів про вчинення батьком дітей протиправних дії щодо зміни місця їх проживання всупереч судовому рішенню і не надала доказів, що діти проживали з нею після виїзду з місця реєстрації на визначених законних підставах, скасував рішення місцевого суду, відмовивши у задоволенні позову.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого суду.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом залишено поза увагою, що відповідач, забравши до себе дітей без згоди їхньої матері, з якою вони проживали, не надає доступу ОСОБА_1 до дітей, у незаконний спосіб змінив місце проживання малолітніх дітей з 14 грудня 2018 року і до теперішнього часу, в результаті чого діти не спілкуються з рідною матір'ю, з якою вони весь час з народження проживали, що свідчить про те, що відповідач, в першу чергу, думає про свої інтереси та бажання, а не про інтереси малолітніх дітей.

На думку заявника, доведення наявності згоди матері на зміну місця проживання дітей з батьком у цьому випадку покладається на відповідача, який не надав переконливих доказів цього. При цьому, активні дії ОСОБА_1 по зверненню до органів поліції, органів опіки та піклування, суду тощо з намаганням повернути дітей свідчать про те, що така згода відповідачу не надавалась ні в усному, ні в письмовому порядку.

Висновки апеляційного суду щодо передчасності розгляду позовних вимог про відібрання малолітніх дітей і повернення їх матері є хибними.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що сім'я ОСОБА_2 і ОСОБА_3 переїхала з м. Донецька та оселилась у с. Юріївка Мангушського р-ну Донецької області. Діти зареєстровані та проживали спільно з обома батьками у АДРЕСА_1.

На думку відповідача, доводи ОСОБА_1 є необґрунтованими, оскільки у вересні - жовтні 2018 року мати дітей вирішила припинити шлюбні відносини з відповідачем, орендувала спочатку одну квартиру у АДРЕСА_4, потім іншу квартиру АДРЕСА_3, за власним рішенням та без згоди батька змінила своє місце проживання та місце проживання дітей, забороняючи батьку спілкуватись з дітьми, подала заяву на розірвання шлюбу.

Таким чином ініціатором припинення шлюбу виступила ОСОБА_1, вона самостійно без узгодження з ним вирішила змінити місце свого проживання та малолітніх дітей.

Фактично існує спір про визначення місця проживання дітей.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи.

12 вересня 2019 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду у складі колегії суддів Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Курило В. П.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 2006 року до 2009 року, з 2014 року до 2018 року.

Сторони від шлюбу мають малолітніх дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3.

Діти зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом положень частин 7 , 8 статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до статті 3, статті 18 Конвенції про права дитини, прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року (набрала чинності для України 02 вересня 1991 року) в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Стаття 141 СК України визначає, що мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, чи розірвано шлюб і чи проживають вони разом чи окремо.

Відповідно до частини 2 статті 141 СК України, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Згідно із статтею 11 Закону України "Про охорону дитинства", кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Так, відповідно до частини 1 статті 162 СК України, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Системний аналіз вказаної норми у контексті наявності спору батьків щодо місця проживання дитини дозволяє дійти висновку, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.

Аналогічний правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19).

Апеляційним судом встановлено, що діти навчаються у школі, молодша дитина відвідує дитячий заклад, діти батьком забезпечені рівнем життя, необхідним для їх розвитку.

Суд апеляційної інстанції врахував зазначені положення закону та з'ясував, що на час розгляду справи судами місце проживання дітей встановлено ні судом, ні органом опіки та піклування не було, а тому вимога про відібрання дитини на підставі частини 1 статті 162 СК України є передчасною та задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини 1 статті 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених частини 1 статті 170 СК України, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.

Пунктами 2, 3, 4, 5 частини 1 статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.

Оскільки наявність жодної із вказаних підстав для відібрання дитини судами не встановлена, позовні вимоги про відібрання дітей на підставі частини 1 статті 170 СК України також задоволені бути не можуть.

Таким чином, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, встановивши, що місце проживання дітей судом не визначалось, діти проживають за місцем своєї реєстрації зі своїм батьком, дійшов правильного висновку про відсутність протиправних дій зі сторони відповідача та про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_3 про відібрання малолітніх дітей та передання дітей матері.

Доводи касаційної скарги щодо наявності перепон зі сторони відповідача у спілкуванні дітей з матір'ю та щодо доцільності проживання їх разом з нею, а не з батьком не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони не можуть бути предметом розгляду у цій справі, так як позовних вимог про визначення місця проживання дітей, встановлення порядку спілкування з дитиною ОСОБА_3 заявлено не було.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги її висновків не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанцій - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного суду від 12 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

В. П. Курило