Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.04.2019 року у справі №182/2642/18

Постанова

Іменем України

22 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 182/2642/18

провадження № 61-7589св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Лесько А. О.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу війської частини А0593 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 вересня 2018 року у складі судді Тихомирова І. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року у складі суддів: Зубакової В. П., Барильської А. П., Бондар Я. М.,

учасники справи:

позивачі: війська частина А0593, квартирно-експлеатаційний відділ м. Дніпра,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року військова частина А0593, квартирно-експлуатаційний відділ м.

Дніпра звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення із службового житла.

Позов обґрунтовано тим, що відповідно до ордеру про вселення, виданого згідно рішення виконкому Нікопольської міської ради від 14 березня 2012 року № 189 "Про затвердження протоколу від 23 грудня 2011 року № 30 засідання житлової комісії військової частини А0593", заступнику командира ВЧ А0593 з виховної роботи, військовослужбовцю підполковнику ОСОБА_3 була надана в користування службова квартира АДРЕСА_1, куди він заселився разом із дружиною ОСОБА_1 та дітьми ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2. Зазначене житло перебуває у власності Міністерства оборони України, обліковується у квартирно-експлуатаційному відділі м. Дніпра та закріплене за Нікопольським гарнізоном для військовослужбовців військової частини А 0593.

29 жовтня 2014 року рішенням Нікопольського міськрайонного суду шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано, після чого ОСОБА_3 знявся з реєстрації місця проживання у спірній квартирі. На даний час ОСОБА_3 звільнився з військової служби та перебуває на квартирному обліку за останнім місцем служби у м. Дніпрі по вул.

Січових Стрільців (Артема), 147. Його колишня дружина ОСОБА_1 разом з їхніми дітьми відмовляється від виселення зі службового житла у м. Нікополі, про що житловою комісією ВЧ А0593 23.03.2017 року складений акт перевірки житлових умов.

Враховуючи те, що ОСОБА_3 припинив правовідносини зі Збройними силами України за власним бажанням та виселився із займаної житлової площі, а його колишня дружина та діти не мають відношення до Збройних сил України, позивачі просили суд виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зі службової квартири АДРЕСА_1 та стягнути з відповідачів судовий збір.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 вересня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при вирішенні питання про виселення зі службових приміщень має враховуватися визначений статтею 125 ЖК України перелік осіб, які не можуть бути виселені з них без надання іншого житлового приміщення. Суд зробив висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову, вважаючи, зокрема, що позивач не надав доказів, які б свідчили про порушення його прав, а також доказів, які б свідчили про явну потребу суспільства у житлі, що має звільнити колишня дружина військовослужбовця, яка заселилася на відповідній правовій підставі (ордер) разом із чоловіком до службового житла та проживає там з малолітньою дитиною.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що Європейський суд з прав людини констатував, що "згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). У суді першої інстанцій позивач довів, що на підставі рішення Нікопольського міськрайонного суду від 29 жовтня 2014 року відповідач ОСОБА_1 розірвала шлюб із військовослужбовцем, статус якого дозволив їм, відповідно до статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей", отримати право користування службовим житловим приміщенням. Суд першої інстанції встановив, що на підставі рішення Виконавчого комітету Нікопольської міської ради № 189 від 14 березня 2012 року ОСОБА_3, який проходив службу у Військовй частині А0593, та його сім'ї у складі: ОСОБА_1 - дружина, ОСОБА_2 - донька, ОСОБА_4 - син, видано ордер на жиле приміщення, згідно з яким чотири особи набули право зайняти житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1. Тобто, відповідач і її діти (донька ОСОБА_2 та малолітній син ОСОБА_4) набули право на житло як члени сім'ї військовослужбовця. При цьому, суд констатував відсутність відомостей про наявність у відповідачів зареєстрованих прав на нерухоме майно. Отже, оскільки, відповідач ОСОБА_1 та її діти (донька ОСОБА_2 та малолітній син ОСОБА_4) вселилися у квартиру на підставі спеціального ордеру, постійно проживають і зареєстровані там, не мали іншого житла на момент подання позову про виселення, є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а зазначена квартира є їхнім "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2019 року до Верховного Суду, військова частина А0593 просить скасувати судові рішення та задовольнити позов, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування судами норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що стаття 125 ЖК України застосована до спірних правовідносин помилково. Згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові у справі №6-76цс11 від 19 грудня 2011 року, закріплені в статті 125 та частині 3 статті 132 ЖК Української РСР гарантії не можуть бути застосовані при вирішенні спору про виселення з гуртожитку громадян, які не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах. Згідно з абзацом третім частини 1 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями військовослужбовці та члени їх сімей. Станом на сьогодні на обліку військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов, шляхом забезпечення службовими жилими приміщеннями, та включені до списків військовослужбовців, які мають право на першочергове отримання житла, перебуває велика кількість військовослужбовців військової частини А0593 та членів їх сімей. В Нікопольському гарнізоні відсутня необхідна кількість службових квартир для забезпечення ними всіх військовослужбовців військової частини, які перебувають на обліку. Тому виникає необхідність звертатися до суду, для виселення осіб, які незаконно проживають в службових квартирах, з метою подальшого забезпечення цими квартирами військовослужбовців військової частини та членів їх сімей. Таким чином, враховуючи викладене про те, що відповідачі не перебували та не перебувають у трудових відносинах з позивачем, а право користування службовим жилим приміщенням члена сім'ї (або колишнього члена сім'ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи, військова частина вважає, що є підстави для виселення зі службового жилого приміщення, без надання іншого жилого приміщення.

Згідно частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Суди установили, що 20 березня 2012 року виконавчим комітетом Нікопольської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Нікопольської міської ради № 189 від 14 березня 2012 року ОСОБА_3 видано ордер на службове житлове приміщення АДРЕСА_1. На підставі зазначеного ордеру ОСОБА_3 разом із дружиною ОСОБА_1 та дітьми ОСОБА_2, ОСОБА_4 вселився у трикімнатну квартиру загальною площею 67,1 кв. м, житловою площею 47,29 кв. м. за вказаною адресою.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду від 29.10.2014 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано.

Від шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 мають дітей: доньку ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 та сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Із 25 січня 2016 року ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5, що підтверджується відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУ ДМС УДМС України у Дніпропетровській області.

ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 залишилися зареєстрованими та проживають у квартирі АДРЕСА_1.

Згідно із довідковою інформацією № 138112869 від 18 вересня 2018 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно відсутні відомості про наявність у відповідача ОСОБА_1 зареєстрованих прав на нерухоме майно.

23 березня 2017 року житловою комісією військової частини А0593 перевірено службове житло за зазначеною адресою, та встановлено, що після переміщення підполковника ОСОБА_3 до нового місця служби в м. Дніпро в квартирі проживає його колишня дружина ОСОБА_1 з дітьми ОСОБА_2 та ОСОБА_4 Фактів порушення добросусідства, псування житла та використання його не за цільовим призначенням зафіксовано не було.

Спір, що виник між сторонами, стосується виселення зі службового житла (наданої сім'ї військовослужбовця кімнати у гуртожитку) колишньої дружини військовослужбовця, яка після розірвання шлюбу продовжує проживати у цьому гуртожитку разом з малолітньою дитиною.

Згідно з частиною 2 статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. А відповідно до частини четвертої цієї статті суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини констатував, що "згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY
v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Суди установили, що відповідач з дітьми вселилася у спірне жиле приміщення на підставі спеціального ордеру, постійно проживає і зареєстрована там, не має іншого житла на момент подання позову про виселення, тому є підстави стверджувати, що вона має достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а спірна квартира є їхнім "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції.

Як зазначає Європейський суд з прав людини, "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v.
UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому Верховний Суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.

"Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві.." (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вважає, що "вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v.
UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Верховний Суд повинен з'ясувати, наскільки чітким і прогнозованим є чинне законодавство України щодо виселення колишньої дружини військовослужбовця з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом і в якій вона проживає з дітьми, за відсутності у них іншого житла та без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК "ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом". Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК "виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду".

Стосовно виселення зі службового житла без надання іншого житлового приміщення, то відповідно до статті 124 ЖК "робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення".

Однак стаття 125 ЖК визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (абзац сьомий статті 125 ЖК).

ЖК не роз'яснює зміст поняття одинокої особи. Тому суд першої інстанції проаналізував Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР "Про практику застосування судами житлового законодавства" від 3 квітня 1987 року № 2, який, роз'яснюючи зміст частини другої статті 40 Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік, що аналогічна статті 125 ЖК, в абзаці четвертому пункту 19 роз'яснив, що до одиноких осіб, які не підлягають виселенню без надання їм іншого житлового приміщення, "крім одиноких матерів, які не створили в подальшому сім'ю, можуть бути віднесені, зокрема, розлучений член подружжя, який залишився проживати у службовому приміщенні після вибуття з нього іншого з подружжя".

Тобто, у розумінні статті 125 ЖК відповідач вважається одинокою особою, яка проживає разом з малолітньою дитиною, не підлягає виселенню зі службового житла без надання їй іншого житлового приміщення. Суд апеляційної інстанції також застосував до спірних правовідносин статтю 125 ЖК України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої й апеляційної інстанцій.

Оскільки "функція пояснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року), Верховний Суд тлумачить положення абзацу сьомого статті 125 ЖК як таке, що гарантує неможливість виселення без надання іншого житлового приміщення одиноких осіб, які проживають разом з їхніми малолітніми дітьми та не мають іншого житла.

Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції.

Крім того, за змістом пункту другого статті 8 Конвенції втручання у право на повагу до житла "має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою..

Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.." (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Позивач не аргументував ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідача без надання їй іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті. А обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов'язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis "Dakus
v. Ukraine", № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ, від 14 грудня 2017 року).

Відтак, навіть якщо припустити, що позивач діє з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які згідно з абзацом третім частини 1 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідач втратила право на користування службовим приміщенням у зв'язку з розірванням шлюбу з військовослужбовцем, членом сім'ї якого вона була, то пропорційність цій меті виселення відповідача, наявність в якої іншого житла суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані сумніви.

Оскільки зміст і спрямованість діяльності держави визначають права та свободи людини і їх гарантії, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина 2 статті 3 Конституції України), Верховний Суд погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і відхиляє решту аргументів позивача як явно необґрунтовані.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Аналогічні висновки щодо врегулювання спірних правовідносин викладені також у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 357/3258/16-ц та від 29 травня 2019 року у справі № 761/14431/17.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, тому Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу війської частини А0593 залишити без задоволення.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 вересня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. П. Штелик

А. А. Калараш

А. О. Лесько