Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 21.01.2021 року у справі №336/4662/19

Постанова

Іменем України

14 липня 2021 року

м. Київ

справа № 336/4662/19

провадження № 61-19598св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Акціонерне товариство "Альфа-Банк", державний реєстратор виконавчого комітету Широківської сільської ради Запорізького району Запорізької області Ільющенков Сергій Олександрович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 02 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Кухаря С. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Альфа-Банк", державного реєстратора виконавчого комітету Широківської сільської ради Запорізького району Запорізької області Ільющенкова Сергія Олександровича про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк"), державного реєстратора виконавчого комітету Широківської сільської ради Запорізького району Запорізької області Ільющенкова С. О. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що йому на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 (далі - квартира) на підставі договору купівлі-продажу, яка за договором іпотеки від 23 квітня 2008 року була передана в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, укладеним 23 квітня 2008 року між ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк").

25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк ", який є правонаступником ВАТ "Сведбанк", та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ "Сведбанк" уступив свої вимог ПАТ "Дельта Банк", у тому числі за вищезазначеними договорами.

15 червня 2012 pоку між ПАТ "Дельта Банк" та ПАТ "Альфа-Банк" (на сьогодні АТ "Альфа-Банк") укладено договір купівлі- продажу прав вимоги.

Внаслідок укладення вищевказаних договорів ПАТ "Альфа-Банк" набуло статусу нового кредитора за договором від 23 квітня 2008 року № 0703/0408/71-073, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ "Сведбанк".

У червні 2019 року позивач дізнався про те, що рішенням державного реєстратора виконавчого комітету Широківської сільської ради Запорізького району Запорізької області Ільющенкова С. О. право власності на квартиру зареєстроване за АТ "Альфа-Банк".

Посилаючись на те, що вказана квартира підпадає під обмеження, встановлені Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", а крім того, ОСОБА_1 не отримував письмової вимоги про усунення порушень за договором, що є передумовою для звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, оцінка квартири не проводилась, позивач просив суд: визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Широківської сільської ради Запорізького району Запорізької області Ільющенкова С. О. від 13 березня 2019 року № 45919977 про реєстрацію права власності на спірну квартиру за АТ "Альфа-Банк".

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Широківської сільської ради Запорізького району Запорізької області Ільющенкова С. О. від 13 березня 2019 року № 45919977 про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за АТ "Альфа-банк".

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач постійно проживає у спірній квартирі, загальна площа якої не перевищує 140 кв. м, іншого нерухомого житлового майна у власності позивача немає, згоди на набуття АТ "Альфа-Банк" права власності на квартиру він не надавав, то на момент прийняття державним реєстратором рішення про реєстрацію права власності на квартиру за AT "Альфа-Банк" дії банку суперечили Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон № 1304).

Також судом враховано, що АТ "Альфа-Банк" перед набуттям права власності на предмет іпотеки не провів належної оцінки вартості квартири та не отримав висновку незалежного експерта.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 02 грудня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Альфа-Банк" задоволено.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2020 року скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь АТ "Альфа-Банк" судові витрати в сумі 1 153,00
грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що у цій справі звернення стягнення на квартиру як предмет іпотеки, шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем, здійснено не у примусовому порядку, оскільки іпотекодавець надав іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя, а отже, дія Закону № 1304 не підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулась за згодою сторін, доказом чого є підписання умов договору іпотеки. Позивачем не доведено, які саме його права та інтереси є порушені. Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру, що є предметом іпотеки, є правомірним, оскільки воно прийнято з наданням заявником всіх документів, передбачених Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, та відповідно до Закону України "Про іпотеку".

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що висновок суду першої інстанції про те, що АТ "Альфа-Банк" перед набуттям права власності на предмет іпотеки не провів належної оцінки вартості квартири та не отримав висновку незалежного експерта, є безпідставним, оскільки судом першої інстанції матеріали реєстраційної справи не витребовувалися та відповідно судом не досліджувались. В ході апеляційного розгляду справи, на вимогу колегії суддів АТ "Альфа-Банк" надало копію висновку про вартість майна від 06 лютого 2019 року.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

У грудні 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 02 грудня 2020 року та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2020 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував положення Закону № 1304 без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 та у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17.

Суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Також зазначає, що жодні вимоги, направлені в порядку статті 35 Закону України "Про іпотеку", позивачу від банку не надходили. Повідомлення про вручення позивачу 15 грудня 2018 року вимоги, на яке посилається банк, не може бути належним доказом, оскільки банком не було надано опису вкладення в цінний конверт та квитанції про оплату послуг поштового направлення. Відсутність належних та допустимих доказів направлення вимоги на адресу іпотекодавця є підставою для скасування рішення державного реєстратора.

Крім того, доказів проведення банком оцінки спірної квартири у суді першої інстанції банком не надано, а надання такої оцінки на стадії апеляційного розгляду справи та прийняття таких доказів судом апеляційної інстанції, без надання банком доказів неможливості подання звіту про оцінку до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, є порушенням статей 83, 367 ЦПК України. Крім цього, надання звіту про оцінку майна не спростовує факту порушення порядку звернення стягнення на майно боржника, оскільки такий звіт не було погоджено з позичальником до моменту звернення стягнення.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух касаційних скарг та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи з Шевченківського районного суду м.

Запоріжжя.

У лютому 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 23 квітня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 0703/0408/71-073, за яким ОСОБА_1 отримав кредит в розмірі 60 000,00 доларів США строком до 23 квітня 2037 року з метою придбання спірної квартири, зобов'язавшись повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитним коштами (а. с. 16-21).

23 квітня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, яким ОСОБА_1 для забезпечення належного виконання вимог за кредитним договором № 0703/0408/71-073 передав в іпотеку спірну квартиру (а. с. 22-25).

Пунктом 12 іпотечного договору передбачено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один з наведених в договорі способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя.

Зокрема, підпунктом 12.3,12.3.1 іпотечного договору передбачено можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Предмет іпотеки набувається у власність іпотекодержателя за вартістю, що буде визначена після прийняття іпотекодержателем рішення про обрання передбаченого цим пунктом договору способу звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі висновку незалежного експерта-суб'єкта оціночної діяльності, правоздатність якого підтверджена сертифікатом суб'єкта оціночної діяльності.

Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів, зокрема, шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання згідно з цим застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя.

Сторони з розумінням змісту статті 37 Закону України "Про іпотеку" свідчать, що право іпотекодержателя зареєструвати за собою право власності на предмет іпотеки на підставі положень цього підпункту 12.3 цього договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавця, а рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене іпотекодавцем в судовому порядку лише у випадку, якщо він доведе, що повністю виконав основне зобов'язання.

25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги.

15 червня 2012 pоку між ПАТ "Дельта Банк" та ПАТ "Альфа-Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги.

Внаслідок укладення вищевказаних договорів ПАТ "Альфа-Банк" набуло статусу нового кредитора за договором від 23 квітня 2008 року № 0703/0408/71-073, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ "Сведбанк".

Вказана обставина встановлена ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 липня 2016 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 26 вересня 2018 році у справі № 756/7228/15-ц (а. с. 64-74).

Листом від 07 грудня 2018 року АТ "Альфа-Банк" направило вимогу ОСОБА_1 про сплату боргу за кредитним договором, який станом на 01 грудня 2018 року становило 81 939,86 доларів США. Цим же листом ОСОБА_1 попереджено про намір АТ "Альфа-Банк" звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статею 37 Закону України "Про іпотеку". Письмова вимога отримана ОСОБА_1 15 грудня 2018 року (а. с. 60-62).

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що право власності на спірну квартиру зареєстроване за АТ "Альфа-Банк" на підставі рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Широківської сільської ради Запорізького району Запорізької області Ільющенкова С. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13 березня 2019 року (а. с. 28-30).

Позивач ОСОБА_2 постійно з 2008 року мешкає у спірній квартирі, тобто використовує її як місце свого постійного проживання. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про інше нерухоме житлове майно, яке б перебувало у власності ОСОБА_1, у реєстрі немає.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Надаючи оцінку аргументам, наведеним у касаційних скаргах, Верховний Суд виходить із такого.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Частиною першою статті 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому статті 37 Закону України "Про іпотеку".

Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статті 37 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до принципу свободи договору саме сторони договору вправі визначати процедуру та порядок направлення та вручення відповідних повідомлень та виконання інших вимог, встановлених Законом України "Про іпотеку", і за відсутності в договорі відповідних умов необхідно виходити з такого.

Відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Згідно з частинами першою та третьою статті 36 Закону "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статті 37 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до частини першої статті 37 Закону "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки пов'язана з дотриманням порядку, визначеного статтею 35 Закону України "Про іпотеку". У разі порушення встановленого вказаною нормою порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності не допускається.

У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.

За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент набуття, на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.

Відповідно до частини 3 статті 37 Закону України "Про іпотеку", яка має назву "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", згідно з частиною другою статті 18 якого порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлює Кабінет Міністрів України.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Відповідно до пункту 61 Порядку (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин) для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення державного реєстратора прийнято відповідно до вимог законодавства, з наданням заявником всіх документів, передбачених Порядком, та відповідно до Закону України "Про іпотеку". Звернення стягнення на квартиру як предмет іпотеки шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем здійснено не у примусовому порядку, оскільки іпотекодавець надав іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя, а отже, дія Закону № 1304 не підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи іпотечний договір містить відповідне застереження, договором передбачено право іпотекодержателя самостійно обирати спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому АТ "Альфа-Банк", отримавши право вимоги за іпотечним договором, відповідно до положень статей 36,37 Закону України "Про іпотеку", мало право звернути стягнення на квартиру позивача шляхом набуття на неї права власності.

Однак 07 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Отже, мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304 протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження №11-474апп19) викладено висновок, відповідно до якого обмеження, встановлені Законом № 1304, поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 зазначено, що підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304 право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас ~law19~ ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), про те, що квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії ~law20~, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.

Таким чином, у справі, яка переглядається, у державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на передану в іпотеку квартиру за АТ "Альфа-Банк".

Запроваджений законом мораторій зупиняє можливість реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання та є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, а отже, унеможливлює укладення такого договору та наступну реєстрацію за відповідачем права власності на предмет іпотеки, що є підставою для скасування відповідного рішення державного реєстратора.

Виходячи з вищезазначеного, помилковим є висновок суду апеляційної інстанції щодо непоширення на спірні правовідносини Закону № 1304, з тих підстав, що реєстрація права власності на підставі іпотечного застереження в іпотечному договорі не може вважатися примусовим стягненням, оскільки сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння, та норми ~law21~ щодо мораторію поширюються на спірні правовідносини.

Встановивши, що позивач постійно проживає у спірній квартирі, загальна площа якої не перевищує 140 кв. м, іншого нерухомого житлового майна у власності позивача немає, згоди на набуття АТ "Альфа-Банк" права власності на квартиру він не надавав, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що на момент прийняття державним реєстратором рішення про реєстрацію права власності на квартиру за АТ "Альфа-Банк" дії банку суперечили Закону № 1304.

Посилання суду апеляційної інстанції на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 13 червня 2018 року в справі № 645/5280/16-ц, від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16-ц, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15, щодо непоширення дії Закону № 1304 є безпідставними, оскільки у цьому випадку мають враховуватись висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пізніше прийнятій постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), відповідно до яких квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії ~law22~, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Також є безпідставним посиланням апеляційного суду на постанову Верховного Суду від 27 березня 2020 року у справі № 711/5575/18, оскільки у зазначеній справі було відмовлено у задоволенні позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності у зв'язку з тим, що банк не було залучено до участі у справі як відповідача, позов пред'явлено до неналежного відповідача.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції, зробив правильний висновок про те, що спірна квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнуто на підставі дії Закону № 1304.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 03 червня 2021 року у справі № 199/6839/19 (провадження № 61-14739св20), від 30 червня 2021 року у справі № 643/6211/18 (провадження № 61-1134св20).

Також правильними є висновки суду першої інстанції про те, що відповідачем не доведено, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки погоджувалась з власником майна, що є істотною обставиною при зарахуванні вимог, шляхом проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, оскільки такі висновки ухваленні з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права.

З прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, яким статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції, із вказаної дати і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень істотно змінилось матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, з урахуванням яких Верховний Суд дійшов висновку, що обраний позивачем та застосований судом спосіб захисту - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, відповідає вимогам закону та є ефективним.

Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 61-15322св20, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19 (провадження №61-13586св20), від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції належним чином оцінив подані сторонами докази, правильно встановив обставини справи та правильно застосував норми матеріального й процесуального права, а апеляційний суд помилково скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

З урахуванням встановлених у справі обставин ухвалене судом апеляційної інстанції судове рішення не можна вважати законним і обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Разом з цим Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.

Звертаючись до суду з позовними вимогами про скасування рішення державного реєстратора в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності (реєстрацію переходу прав власності) на квартиру, позивач співвідповідачем у справі визначив, зокрема державного реєстратора.

Водночас, спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі, він лише зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19).

Проте помилкове зазначення позивачем співвідповідачем у справі державного реєстратора не призвело до неправильного вирішення спору по суті.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, сплачений за їх подання судовий збір у розмірі 1 536,80 грн підлягає стягненню з АТ "Альфа-Банк" на користь ОСОБА_1.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 02 грудня 2020 року скасувати та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2020 року.

Стягнути з Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на користь ОСОБА_1 1 536,80 грн гривень витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

О. С. Ткачук