Постанова

Іменем України

26 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 643/2870/18

провадження № 61-4126св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

треті особи: старший державний виконавець Київського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Конюхова Вікторія Анатоліївна, приватний нотаріус Чернігівського нотаріального округу Завалієв Артем Анатолійович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Кругової С. С., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк»), треті особи: старший державний виконавець Київського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області (далі - Київський відділ ДВС ГТУЮ у Харківській області) Конюхова В. А., приватний нотаріус Чернігівського нотаріального округу Завалієв А. А., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, посилаючись на те, що 24 жовтня 2007 року між ним та Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на ПАТ КБ «Приватбанк», було укладено кредитний договір, за умовами якого він отримав на споживчі потреби кредит в розмірі 8 000 грн з кінцевим терміном повернення до 31 жовтня 2010 року. На підставі заяви банку 04 грудня 2017 року приватний нотаріус Чернігівського нотаріального округу Завалієв А. А. вчинив виконавчий напис на суму 38 031,66 грн. Однак він не отримував від ПАТ КБ «Приватбанк» вимоги про погашення кредитної заборгованості, а сума, яка зазначена у виконавчому написі, не є безспірною та не відповідає дійсності. Крім того, нотаріусом не враховано, що до вимог про стягнення неустойки підлягає застосуванню річна позовна давність. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати вищевказаний виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню.

Ухвалою Московського районного суду міста Харкова від 14 березня 2018 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано десятиденний строк з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків, а саме - заявнику слід було сплатити судовий збір у розмірі 704,80 грн, додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів та третіх осіб, а також - всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Ухвалою Московського районного суду міста Харкова від 22 листопада 2018 року у складі судді Ференчук О. В. позовну заяву визнано неподаною та повернуто заявнику.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не виконав вимог ухвали суду від 14 березня 2018 року про залишення позовної заяви без руху, не усунув недоліків.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, у січні 2019 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 16 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано десятиденний строк з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків, а саме - заявнику слід було надати квитанцію про сплату судового збору в розмірі 384,20 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що посилання заявника на те, що він як споживач звільнений від сплати судового збору, є неспроможним, оскільки у спірних правовідносинах ОСОБА_1 не є споживачем в розумінні статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому подана ним апеляційна скарга оплачується судовим збором.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Московського районного суду міста Харкова від 22 листопада 2018 року постановлено вважати неподаною та повернути заявнику.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що заявником не виконано вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, не сплачено судовий збір у встановлених законодавством порядку і розмірі.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу Московського районного суду міста Харкова від 22 листопада 2018 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції в іншому складі суду, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що виконавчий напис, який він просив визнати таким, що не підлягає виконанню, стосується стягнення заборгованості за кредитним договором. Таким чином, спір в цій справі пов`язаний із кредитними правовідносинами, у зв`язку з чим він як споживач звільнений від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» на всіх стадіях цивільного процесу.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 березня 2019 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Московського районного суду міста Харкова від 22 листопада 2018 року, а в частині оскарження ухвали Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року - відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Московського районного суду міста Харкова.

05 квітня 2019 року справа № 643/2870/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Апеляційна скарга за формою і змістом повинна відповідати вимогам статті 356 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-третьої статті 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити). Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

Постановляючи ухвалу про визнання неподаною апеляційної скарги та повернення її ОСОБА_1 , апеляційний суд керувався нормами статей 185, 357 ЦПК України і виходив з того, що заявник не виконав вимог ухвали Харківського апеляційного суду від 16 січня 2019 року - не сплатив судовий збір у встановлених законодавством порядку і розмірі.

Однак з цими висновками суду апеляційної інстанції не можна погодитися з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду.

У статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги, встановленому статтею 5 Закону України «Про судовий збір», не може безумовно означати, що споживачі не мають пільги щодо сплати судового збору, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.

За основу приймається те, що стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред`явлення позову.

Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, зазначив, що вони звільняються з метою захисту своїх порушених прав (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судовий збір» у частині 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» слова «державного мита» замінені словами «судового збору».

Отже, при прийнятті Закону України «Про судовий збір» законодавець передбачив можливість застосування Закону України «Про захист прав споживачів» при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору.

Порушені права можуть захищатися як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу (при поданні апеляційної та касаційної скарг). Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів», стаття 2 ЦПК України).

Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18).

Згідно зі статтею 18 Цивільного кодексу України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 87 Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425-ХІІ «Про нотаріат» (далі - Закон № 3425-ХІІ) для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

На виконання вимог статті 87 Закону № 3425-ХІІ Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (далі - Перелік).

Згідно з пунктом 2 вказаного Переліку для одержання виконавчого напису за кредитними договорами, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов`язаннями, додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.

Відповідно до статті 90 Закону № 3425-ХІІ стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Виконавчим написом є розпорядження нотаріуса про примусове стягнення з боржника на користь кредитора грошових сум або передачі чи повернення майна кредитору, здійснене на документах, які підтверджують зобов`язання боржника. В основі вчинення цієї нотаріальної дії знаходиться факт безспірності відповідальності боржника. Тому вчинення виконавчого напису - це не вирішення спору між кредитором та боржником, а підтвердження безспірності зобов`язань боржника.

Оскільки вчинення виконавчого напису нотаріусом є одним з видів позасудового захисту прав кредитора, а безпосередньо виконавчий напис нотаріуса є виконавчим документом відповідно до пункту 2 частини 1 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», кредитор після вчинення нотаріусом виконавчого напису має право звернутися до органів державної виконавчої служби або до приватного виконавця з метою примусового стягнення заборгованості за кредитом.

При цьому нотаріус вчиняє нотаріальні дії від імені держави, тому в нього не можуть бути спільні чи однорідні права і обов`язки з особами, які звернулися до нього, або з особами, які вирішили, що їх права порушені нотаріальними діями. Це суперечить правовому статусу нотаріуса, визначеному у статтях 1, 9 Закону № 3425-ХІІ.

При стягненні за виконавчим написом нотаріуса боржник не позбавлений права на захист своїх прав. Стягнення провадиться в рамках виконавчого провадження, яке дозволяє боржнику користуватися правом захисту, в тому числі судового. Предметом позову в таких справах є спір про право, зокрема позивач заперечує наявність у нього суми заборгованості перед кредитором, яка вказана у виконавчому написі.

Таким чином, позов про визнання виконавчого напису про стягнення заборгованості за кредитним договором таким, що не підлягає виконанню, стосується кредитних правовідносин. У випадку пред`явлення такого позову споживачем фінансових послуг підлягає застосуванню положення частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 як споживач, що звернувся до суду з позовом про захист своїх прав, звільнений від сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Апеляційний суд не врахував наведеного та безпідставно поклав на позивача обов`язок зі сплати судового збору і необґрунтовано визнав його апеляційну скаргу неподаною та повернув її.

Судові процедури повинні бути справедливими, особа не може бути безпідставно позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду, оскільки це буде порушенням права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції.

У пункті 55 рішення у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 19 червня 2001 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) підкреслив, що обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти.

Відповідно до практики ЄСПЛ пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає від держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Разом з тим, там де такі суди існують, гарантії, що містяться у статті 6 Конвенції, повинні відповідати, зокрема, забезпеченню ефективного доступу до цих судів для того, щоб учасники судового процесу могли отримати рішення, яке стосується їх «цивільних прав та обов`язків» (рішення ЄСПЛ у справі «Гоффман проти Німеччини» («Hoffmann v. Germany») від 11 жовтня 2001 року, пункт 65; рішення ЄСПЛ у справі «Кудла проти Польщі» («Cudla v. Poland») від 26 жовтня 2000 року).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.

Апеляційний суд порушив вищенаведені норми процесуального права та викладені в рішеннях ЄСПЛ загальні засади судочинства стосовно права особи на доступ до суду й обґрунтованості судового рішення, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про визнання неподаною і повернення апеляційної скарги.

Частиною четвертою статті 406 та частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Оскаржувана ухвала апеляційного суду постановлена з порушенням вищенаведених норм процесуального права та перешкоджає подальшому провадженню у справі.

У зв`язку з допущеними апеляційним судом порушеннями норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, оскаржуване судове рішення необхідно скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов