Постанова

Іменем України

25 липня 2018 року

м. Київ

справа № 317/39/17

провадження № 61-23164св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - Володимирська сільська рада Запорізького району Запорізької області,

представник відповідача - Фалькова Тетяна Дмитрівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 06 березня 2017 року у складі судді Сакояна Д. І. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 04 травня 2017 року у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Кочеткової І. В., Гончар М. С.,

ВСТАНОВИВ:

У пункті 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Володимирської сільської ради Запорізького району Запорізької області (далі - сільська рада) про тлумачення умов договору.

Позовна заява мотивована тим, що 15 січня 2009 року між нею та сільською радою на підставі рішення № 08 двадцять четвертої сесії п'ятого скликання Володимирівської сільської ради Запорізького району Запорізької області від 25 грудня 2008 року укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т. М., зареєстрований у реєстрі за № 163. За договором орендодавець передав, а вона, як орендар, прийняла у строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування промислово-торгівельного центру, розташовану у с. Сонячне Запорізького району Запорізької області по вул. Олександрівська. Договором встановлена орендна плата у розмірі 19 461,46 грн за календарний рік (3 % від нормативної грошової оцінки за календарний рік у цінах 2008 року), розмір орендної плати за місяць становить 1 621,79 грн.

Вказувала на те, що пунктом 10 договору оренди земельної ділянки встановлено, що обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку державної або комунальної власності здійснюється з урахуванням її цільового призначення та коефіцієнтів індексації, визначених законодавством, за затвердженими Кабінетом Міністрів України формами, що заповнюються під час укладення або зміни договору чи продовження його дії. Будь-які зміни до вищевказаного договору оренди земельної ділянки сторони не вносили.

Зазначала, що між нею і відповідачем виник спір щодо порядку застосування коефіцієнтів інфляції при здійсненні розрахунку розміру орендної плати за земельну ділянку. Вважала, що застосування коефіцієнтів інфляції при обчисленні розміру орендної плати згідно з умовами пункту 10 договору оренди земельної ділянки повинно здійснюватися при укладенні договору оренди або зміні його умов.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_4 просила суд витлумачити пункт 10 договору оренди земельної ділянки, укладеного між Володимирівською сільською радою Запорізького району Запорізької області та ОСОБА_4 15 січня 2009 року, наступним чином: застосування орендодавцем коефіцієнтів індексації при обчисленні розміру орендної плати здійснюється при укладенні договору та внесенні змін до нього, які здійснюються у письмовій формі.

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 06 березня 2017 року у складі судді Сакояна Д. І. у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вказаний пункт договору не містить незрозумілих слів, понять, термінів, які не дають змоги з'ясувати дійсні наміри сторін при підписанні договору, що є необхідною умовою для тлумачення правочину відповідно до статті 213 ЦК України. Суд зазначив, що матеріали справи не містять жодних доказів, які б вказували на те, що договір повністю або частково не виконується сторонами, а, відповідно, немає спору з питання виконання договору або різного розуміння окремих його умов.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 04 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 06 березня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції відповідають матеріалам справи та вимогам норм матеріального права, на підставі яких суд розглянув справу.

Апеляційний суд вказав, що договір оренди землі, укладений між сторонами, відповідає типовому договору оренди землі, зокрема, пункт 10, який просить витлумачити позивач, повністю викладено у редакції типового договору, тобто не розроблявся самостійно сторонами, тому не міг бути незрозуміло викладений ними.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення є незаконними, оскільки суди не врахували ту обставини, що між сторонами існують суперечності щодо необхідності укладення додаткової угоди про збільшення орендної плати.

Вказує на те, що підставою для звернення до суду з цим позовом стало виставлене їй податковим органом податкове повідомлення-рішення про сплату орендної плати з урахуванням коефіцієнтів індексації, тому суд повинен був залучити податковий орган до участі у справі в якості третьої особи, проте їй було безпідставно відмовлено у задоволенні відповідного клопотання.

У серпні 2017 року Широківська сільська рада Запорізького району Запорізької області, яка є правонаступником Володимирської сільської ради Запорізької області, подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких вказує про те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Вважає, що суди дослідили усі наведені заявником обставини та надали їм належної оцінки.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно зі статтею 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213цього Кодексу.

У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

Відмовляючи у задоволенні позову суди правильно виходили з того, що пункт 10 договору оренди земельної ділянки від 15 січня 2009 року не містить незрозумілих слів, понять, термінів, які не дають змоги з'ясувати дійсні наміри сторін при підписанні договору, який відповідає типовому договору оренди землі, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року № 220 «Про затвердження Типового договору оренди землі», зокрема, пункт 10, який просить витлумачити позивач, повністю викладено у редакції типового договору, тобто не розроблявся самостійно сторонами, тому не міг бути незрозуміло викладений ними.

Підставою для тлумачення судом угоди є наявність спору між сторонами щодо її змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змогу з'ясувати дійсним зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір, тлумачення не може створювати, а лише роз'яснює існуючі умови угоди. Тобто, суд може постановити рішення про тлумачення змісту договору без зміни його умов. При цьому, зважаючи на те, що метою тлумачення правочину є з'ясування змісту його окремих частин, який складає права та обов'язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину.

З огляду на викладене, тлумаченню підлягає зміст угоди або її частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто, тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень.

Апеляційний суд правильно вказав, що позивач просить суд витлумачити пункт 10 договору не з правової точки зору на розсуд суду, а саме у той спосіб, який вигідно їй, як платнику орендної плати, але цей пункт договору є зрозумілим, на що вказує той факт, що з моменту укладення договору до звернення щодо його тлумачення пройшло 9 років та він виконувався сторонами весь цей час. Той спосіб, в який просить витлумачити вказаний пункт договору позивач, суперечить загальним положення законодавства, за яким розмір орендної плати за кожен рік вираховується з урахуванням коефіцієнту індексації.

Тобто, позивач фактично просить змінити умову договору, а не здійснити його тлумачення.

Доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити про те, що у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», судам роз'яснено, що тлумачення змісту правочину можливе лише при розгляді спору. Проте спору по суті правочину (відповідної вимоги) позивач не заявляла.

Суди забезпечили повний та всебічний розгляд справи, правильно встановили правовідносини, які склалися між сторонами, та закон, який їх регулює, вірно відмовивши у задоволенні позову ОСОБА_4про тлумачення умов договору.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 06 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 04 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Ю. В. Черняк