Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 08.02.2018 року у справі №644/395/17

Постанова

Іменем України

25 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 644/395/17

провадження № 61-5069 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - Орджонікідзевський відділ державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2017 року у складі судді Зябрової О. Г. та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Піддубного Р. М., Швецової Л. А.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до

ОСОБА_2, третя особа - Орджонікідзевський відділ державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності в порядку спадкування за законом, визнання права власності в порядку спадкування за законом та встановлення факту родинних відносин.

Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3, після смерті якого відкрилась спадщина на належну йому на праві спільної часткової власності 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 Інші 2/3 частини зазначеної квартири належали ОСОБА_4 (дружина спадкодавця) та ОСОБА_2 (син спадкодавця) у рівних частках.

За життя батько заповіт не склав, відтак спадкоємцями першої черги є: вона, ОСОБА_2 та ОСОБА_4

Відповідач та дружина спадкоємця на момент смерті спадкодавця були зареєстровані та проживали у зазначеній вище квартирі, а тому вважаються такими, що фактично прийняли спадщину після смерті ОСОБА_3 Вона не зверталась із заявою про прийняття спадщини після смерті батька, відтак ОСОБА_2 та ОСОБА_4 успадкували по 1/6 частці кожний.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її мати ОСОБА_4, після смерті якої відкрилась спадщина на належну їй 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 (1/3, що належала їй на праві спільної часткової власності та

1/6 - успадкована після смерті чоловіка).

Спадкоємцями за законом після її смерті є: вона, відповідач та ОСОБА_5 (дочка ОСОБА_4.), кожен з яких мав право на 1/6 частку спадкового майна.

Зазначала, що вона та її сестра ОСОБА_5 неодноразово звертались до нотаріальної контори з заявами про прийняття спадщини після смерті матері, однак з незрозумілих причин свідоцтв про право спадщину вони не отримали.

Рішенням першої сесії 7-го скликання Харківської міської ради від 20 листопада

2015 року № 12/15 «Про перейменування об'єктів топоніміки м. Харкова» вулицю Другої П'ятирічки перейменовано на Біблика.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_5, після смерті якої відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1, та на 1/6 частину квартири АДРЕСА_1, успадковану нею після смерті матері ОСОБА_4

Заповіт її сестра не складала, спадкоємці першої черги відсутні, а тому вона та відповідач мають право на спадкування за законом як спадкоємці другої черги.

У подальшому їй стало відомо, що свідоцтво про право на спадщину після смерті її матері ОСОБА_4 отримав лише відповідач ОСОБА_2 Постановою Четвертої харківської державної нотаріальної контори від 12 грудня 2016 року їй відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті її матері у зв'язку з тим, що вона не надала документи, що підтверджують право власності на квартиру, а також свідоцтво про смерть ОСОБА_4, при цьому, спадкову справу заведено після смерті ОСОБА_4.

Звертала увагу, що ОСОБА_4 та ОСОБА_4 - це одна й та ж сама людина, розбіжності щодо імені її матері зумовлені тим, що при зміні паспорту ім'я «ОСОБА_4» українською мовою зазначено як «ОСОБА_4», відтак зазначену помилку було допущено й у свідоцтві про смерть, тоді як у свідоцтвах про народження її та ОСОБА_5 матір'ю записана ОСОБА_4.

Посилаючись на те, що їй не було відомо про успадкування відповідачем Ѕ частини спірної квартири після смерті матері, а внаслідок зазначених вище розбіжностей у документах вона позбавлена можливості успадкувати належне їй майно, просила встановити факт, що вона (ОСОБА_1.), є дочкою

ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2; визнати частково недійсним свідоцтво про право власності в порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_1, видане 25 червня

2008 року Четвертою Харківською державною нотаріальною конторою на ім'я

ОСОБА_2, після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року, та ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2; визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом на 1/6 частку спірної квартири після смерті її матері ОСОБА_4; визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом на 1/12 частку зазначеної квартири після смерті її сестри ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_3;

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 28 вересня

2017 року позов задоволено частково.

Встановлено факт, що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_4, яка померла

ІНФОРМАЦІЯ_2.

Визнано частково недійсним свідоцтво про право власності в порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_1 видане 25 червня 2008 року Четвертою харківською державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_2 за реєстровим № 3-2312.

Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на 1/6 частину квартири АДРЕСА_1 після смерті матері ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2.

Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на 1/12 частину квартири АДРЕСА_1 після смерті сестри ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3.

У задоволенні решти позову відмовлено.

Додатковим рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від

31 жовтня 2017 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з наданих позивачем документів убачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 є дочками

ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 та є спадкоємцями першої черги спадкування за законом. З огляду на те, що позивач та її сестра звернулись до нотаріальної контори з заявами про прийняття спадщини після смерті матері у встановлений шестимісячний строк, вони мають право по 1/6 частині спірної квартири, відтак видане ОСОБА_2 свідоцтво є частково недійсним.

Із урахуванням наведеного та того, що після смерті ОСОБА_5 спадкоємцями другої черги за законом є ОСОБА_1 та ОСОБА_2, кожен з них має право на 1/12 частину спірної квартири, яку успадкувала ОСОБА_5 після смерті матері ОСОБА_4

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2017 року залишено без змін.

Рішення мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на неї. Доводи відповідача про пропуск строку позовної давності визнано помилковими.

У січні 2018 року ОСОБА_2 звернувся з касаційною скаргою, у якій просив скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що 12 грудня 2017 року ним було подано клопотання про відкладення розгляду справи, мотивоване тим, що адвокат, який надає йому безоплатну правову допомогу та здійснює захист його інтересів в суді, перебуває у відпустці, однак суд залишив його поза увагою, що фактично позбавило його права на отримання необхідної йому правової допомоги та забезпечення захисту його прав та інтересів в суді.

Крім того суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що ОСОБА_1 протягом 2004 та 2005 років зверталася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини однак їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. Таким чином про наявність виданого йому свідоцтва про право на спадщину за законом вона знала, але до суду звернулась лише у січні 2017 року, тобто з пропуском строку позовної давності.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК Українипередбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, ухвала апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2017 року підлягає скасуванню з направленням справи новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Судами установлено, що на праві приватної спільної сумісної власності

ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 належала квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності

від 15 лютого 2000 року № 1720.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер ОСОБА_3, після смерті якого відкрилась спадщина на 1/3 частину зазначеної квартири.

До спадкоємців першої черги після його смерті належали: позивач ОСОБА_1, яка не звертались з заявою про прийняття спадщини, ОСОБА_4 (дружина спадкодавця, мати сторін у справі) та ОСОБА_2 (син спадкодавця, брат позивача), які постійно проживали зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4

17 вересня 2004 року ОСОБА_5 та ОСОБА_1 звернулись в Четверту харківську державну нотаріальну контору з заявами про прийняття спадщини після смерті їх матері ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2.

25 червня 2008 року до Четвертої харківської державної нотаріальної контори звернувся ОСОБА_2 із заявою про видачу свідоцтва про право на спадину за законом, зазначаючи про те, що після матері він фактично прийняв спадщину.

25 червня 2008 року Четвертою харківською державною нотаріальною конторою видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я

ОСОБА_2 після cмерті ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_5, після смерті якої з заявою про прийняття спадщини звернулись ОСОБА_1 та ОСОБА_2, як спадкоємці другої черги, спадкоємці першої черги відсутні, заповітпомерла не складала.

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Четвертої харківської державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4

Постановою Четвертою Харківською державною нотаріальною конторою

від 12 грудня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2, оскільки ОСОБА_1 не надано документи, що підтверджують право власності на квартиру, крім того, свідоцтво про смерть видано на ім'я

ОСОБА_4, тоді як у заяві про прийняття спадщини зазначено про померлу - ОСОБА_4, отже, спадкова справа була заведена на ім'я ОСОБА_4 Також зазначено, що в ході перевірки спадкового реєстру встановлено, що після смерті ОСОБА_4 було заведено спадкову справу та 25 червня 2008 року сину спадкодавця - ОСОБА_2 видано свідоцтва про право на спадщину на частку квартири, належну ОСОБА_4

Ураховуючи, що спадщина після смерті ОСОБА_3 відкрилась ІНФОРМАЦІЯ_1 року, тобто до 01 січня 2004 року, суд першої інстанції правильно застосував до зазначених спадкових відносин норми ЦК Української РСР у редакції

від 18 липня 1963 року.

Статтею 548 ЦК УРСР 1963 року передбачено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 549 ЦК УРСР 1963 року спадщина вважається прийнятою, якщо спадкоємець фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном.

Установивши, що на день смерті ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані та проживали дружина та син спадкодавця, інші особи не звертались з заявою про прийняття спадщини, суди дійшли правильного висновку про те, що відповідач ОСОБА_2 та мати позивача ОСОБА_4 є такими, що прийняли спадщину, оскільки фактично вступили в управління та володіння спадковим майном.

Таким чином, кожний із спадкоємців успадкував по 1/6 належної на праві приватної спільної часткової власності частки квартири ОСОБА_3, а тому з урахуванням належних їм часток, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 належало по 1/2 частині спірної квартири.

ІНФОРМАЦІЯ_2 відкрилась спадщина на 1/2 частину спірної квартирі після смерті ОСОБА_4

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що вона та ОСОБА_5 своєчасно звернулись з заявами до нотаріальної контори про прийняття спадщини після померлої матері та протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, не відмовились від неї, а тому вони є такими, що прийняли спадщину після смерті матері -

ОСОБА_4, по 1/6 частині спірної квартири.

Відповідно до абзацу 1 пункту 210 Розділу 22 Глави ІІІ Інструкції вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року№ 2015 (далі - Інструкція), (у редакції чинній на момент звернення позивача та ОСОБА_5 з заявами про прийняття спадщини) свідоцтво про право на спадщину видається на підставі заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною другою статті 1270, статтею 1276 Цивільного кодексу України, - не раніше зазначених у цих статтях строків.

Відповідно до абзацу 3 пункту 210 Розділу 22 Глави ІІІ Інструкції видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, ніяким строком не обмежена.

Частиною п'ятою статті 1268 ЦК України встановлено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, яким згідно із частиною другою статті 1220 цього Кодексу є день смерті особи.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України), а лише обмежує його право на розпорядження спадщиною.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач звертав увагу на те, що позивачеві було відомо про наявність виданого йому свідоцтва про право на спадщину за законом з 2008 року, однак до суду ОСОБА_1 звернулась лише у 2017 році, у зв'язку з чим просив застосувати строки позовної давності.

Статтею 13 Конституції України закріплено, що власність зобов'язує.

Аналогічні положення містяться й у частині четвертій статті 319 ЦК України.

Аналізуючи положення частини третьої статті 13 Конституції України та частини четвертої статті 319 ЦК України («власність зобов'язує») необхідно зазначити, що власник зобов'язаний цікавитись майном, дбати про його стан, вчиняти дії, передбачені чинним законодавством, з метою оформлення права власності.

Наведене дозволяє дійти висновку, що позивач, у разі набуття статусу власника майна на підставі спадкування за законом, наділена обов'язками щодо утримання такого майна.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) обставини.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на призначення позовної давності, пов'язуючи його із необхідністю забезпечити правову визначеність. Як зазначає ЄСПЛ, строки позовної давності «слугують декільком важливим цілям, зокрема вони забезпечують правову визначеність і остаточність, захищають потенційних відповідачів від задавнених вимог, яким було б важко протистояти, і запобігають несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати ненадійними й неповними з плином часу (Stubbings and Others v. The United Kingdom 22083/93).

Разом з тим, суд першої інстанції залишив поза увагою доводи відповідача про застосування строків позовної давності, не вирішив указане питання, у рішенні не зазначив коли позивачу стало відомо про те, що дії відповідача порушують її право на частку у спадковому майні, з урахуванням того, що позивач у позовній заяві зазначала, що вона у 2004 році звернулась з відповідною заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4, а у подальшому неодноразово зверталась до нотаріуса з метою отримання свідоцтва про право власності на спадщину, тоді як з зазначеним позовом вона звернулася лише у січні 2017 року.

Суд також не врахував, що при прийнятті спадкоємцем спадщини після смерті спадкодавця, з видачею іншому спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину, спадкові права порушуються, а тому на вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину поширюються загальний строк позовної давності. Посилання позивача на те, що нотаріус за наслідками розгляду її заяви про прийняття спадщини запропонував чекати повідомлення, а тому про порушення свого права на частку спадкового майна вона дізналась лише після отримання постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 12 грудня

2016 року (відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2) є непереконливими. Факт її звернення до нотаріуса у вересні 2004 року, її обізнаність про те, що відповідач як спадкоємець першої черги фактично проживав із спадкодавцем на день його смерті, а відтак фактично прийняв спадщину, свідчить про те, що ОСОБА_1 мала об'єктивну можливість знати про обставини порушення її прав та про наявність спірного свідоцтва значно раніше аніж з моменту отримання нею постанови нотаріуса від 12 грудня 2016 року про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2.

Таким чином, суд належним чином не перевірив доводи відповідача щодо необхідності застосування позовної давності до спірних правовідносин, не з'ясував, коли позивач довідалася або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права (видачу свідоцтва про право на спадщину на ім'я відповідача), а відтак не встановив початок перебігу строку позовної давності, не перевірив строки її дотримання та наявності поважних причин його пропуску.

Переглядаючи рішення районного суду, апеляційний суд у порушення вимог статті 303 ЦПК України 2004 року на зазначене увагу не звернув.

При цьому, апеляційний суд зазначив лише про помилковість посилань

ОСОБА_2 на пропуск строку позовної давності, будь-яких обґрунтувань такого висновку в мотивувальній частині судового рішення не навів, та не зазначив жодної правової підстави з огляду на яку міг би дійти такого висновку.

Судовий розгляд будь-якого судового провадження закінчується ухваленням судового рішення іменем України. В свою чергу рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі

.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України» і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень («Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року).

У силу наданих ЦПК України повноважень, чинного на момент постановлення ухвали апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2017 року, апеляційний суд міг усунути допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального та процесуального права, проте дійшов передчасного висновку про відхилення апеляційної скарги та залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 10 ЦПК України 2004 року).

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України встановлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом, тобто забезпечує змагальність сторін в судовому процесі.

12 грудня 2017 року ОСОБА_2 подав до апеляційного суду заяву про відкладення розгляду справи, посилаючись на те, що призначений йому в порядку надання вторинної правової допомоги представник перебуває у відпустці, тоді як він потребує представництва його інтересів у суді.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» безоплатна вторинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя.

Статтею 27 ЦПК України 2004 року передбачено, що особи, які беруть участь у справі, мають право, крім іншого, брати участь у судових засіданнях, заявляти клопотання, користуватися правовою допомогою. Таким чином, з метою забезпечення змагальності сторін та прав осіб, передбачених статтею 27 ЦПК України 2004 року, ураховуючи, що відповідач є особою, яка має право на безкоштовну правову допомогу, оскільки належить до однією з категорій, визначених пунктами 1, 2, 8-12 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», апеляційний суд мав відреагувати на вказане клопотання. Разом з тим, воно залишилось без реагування, а справа була розглянута за відсутності відповідача, внаслідок чого він був позбавлений права на повноцінний захист своїх прав та інтересів в суді, були порушені засади змагальності сторін в судовому процесі та положення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до вимог чинного цивільного процесуального законодавства, суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.

Не встановлення судами попередніх інстанцій фактичних обставин у вказаній справі щодо визначення початку перебігу позовної давності, не з'ясування обставин коли позивач довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що впливає на дотримання позивачем строку позовної давності та правильність вирішення судами спору по суті, а також допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права унеможливлює прийняття судом касаційної інстанції остаточного рішення.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суд апеляційної інстанцій не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до пункту 2 частин третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваного рішення з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає

Головуючий: В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

А.С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик