Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 13.05.2018 року у справі №372/176/17
Ухвала КЦС ВП від 21.02.2018 року у справі №372/176/17

Постанова

Іменем України

24 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 372/176/17

провадження № 61-9052св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Курило В. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, на рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року у складі судді Зінченка О. М. та на постанову апеляційного суду Київської області від 22 січня 2018 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Волохова Л. А., Данілова О. М.,

ВСТАНОВИВ :

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Позов мотивовано тим, що з 30 червня 2001 року по 05 лютого 2007 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 них народилась дочка ОСОБА_4.

Під час спільного проживання однією сім'єю у зареєстрованому шлюбі, спільно набуті грошові кошти у розмірі 91 630,11 грн було вкладено у будівництво квартири АДРЕСА_1. 09 листопада 2005 року Обухівська міська рада видала свідоцтво про право власності на вищевказану квартиру, відповідно до якого власником квартири є ОСОБА_2 10 листопада 2005 року право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру зареєстроване Обухівським бюро технічної інвентаризації за № 1272257. Незважаючи на те, що шлюб між сторонами було офіційно розірвано, вони примирилися та продовжували проживати у вищевказаній квартирі однією сім'єю та вести спільне господарство.

У серпні 2016 року ОСОБА_2 повідомила його про те, що вона розриває з ним будь-які стосунки та має намір проживати з іншим чоловіком.

Починаючи з 06 січня 2017 року ОСОБА_2 не допускає його до квартири, заявляє, що квартира є її особистою власністю, оскільки свідоцтво про право власності оформлене на неї. Крім того відповідач повідомила, що вона має намір продати квартиру. Домовитися з ОСОБА_2 про порядок поділу квартири йому не вдалося, тому він звернувся до суду з вказаним позовом.

З урахуванням викладених обставин ОСОБА_1 просив суд: визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю його та ОСОБА_2; в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ним право власності на ? частини квартири, за адресою: АДРЕСА_1; стягнути з ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 3 231,00 грн на його користь.

У березні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, в якому зазначає, що перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_1 було придбано квартиру АДРЕСА_1 за її особисті кошти, які вона отримала від продажу майна, що було у її власності до реєстрації шлюбу із ОСОБА_1

Просила суд: визнати квартиру АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_2

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року у задоволенні первісного ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено у повному обсязі.

Відмовляючи у задоволенні первісного та зустрічного позовів, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог. Зокрема, судом зазначено, що наданий суду договір на придбання житла у порядку дольової участі від 04 червня 2004 року № 1041 укладений з іншою особою, яка не є стороною у справі. А згідно з корінцем до прибуткового ордеру ОСОБА_2 було сплачено кошти за договором на придбання житла у порядку дольової участі за договором № 1042, що на думку суду не має відношення до попереднього договору.

Постановою апеляційного суду Київської області від 22 січня 2018 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року залишено без змін.

Погоджуючись з рішенням районного суду, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 без поважних причини пропустив передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк позовної давності.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 просить скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Київської області від 22 січня 2018 року, ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормою матеріального права, яка підлягає до застосування. Встановлюючи обставини у справі, не звернули уваги на те, що свідоцтво про право власності, видане на ім'я ОСОБА_2, ніким не оспорене та єдиною підставою, яка свідчить про те, що відповідач є власником спірної квартири. А тому рішення суду першої інстанції з висновком якого погодився апеляційний суд, про відмову у задоволенні позову з підстав його недоведеності не ґрунтується на законі.

Апеляційний суд, застосовуючи до спірних правовідносин строк позовної давності (стаття 257 ЦК України), неправильно визначив момент виникнення права на позов (стаття 261 ЦК України) та, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, не звернув увагу, що районний суд відмовив у задоволенні позову по суті позовних вимог, а не за пропуском строку.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядається (стаття 400 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним нормам процесуального права судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 30 червня 2001 року до 05 лютого 2007 року.

Під час перебування у шлюбі ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності від 09 листопада 2005 року набула право власності, частка 1/1, на квартиру АДРЕСА_1, зареєстровано в реєстрі за № 3353/29 (а.с.14).

Вказане свідоцтво ніким не оспорено в судовому порядку недійсним не визнавалось.

Згідно частини третьої статті 10, частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених судових рішень) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, у суду першої інстанції з висновком якого в цій частині погодився і апеляційний суд, не було передбачених законом підстав ставити під сумнів надані позивачем документи на підтвердження права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру.

Крім того, відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України).

Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

Враховуючи вищевикладене, суди у порушення статей 212-214 ЦПК України ( у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) та статті 263 ЦПК України, обставини у справі належним чином не вставили, не перевірили чи є предмет позову - квартира АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності подружжя, ухвалили рішення, які у супереч вимогам частини четвертої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції), частини шостої статті 81 ЦПК України ґрунтується на припущеннях.

Крім того, апеляційний суд, застосувавши до спірних правовідносин строк позовної давності не врахував таке.

Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).

ОСОБА_1 на обґрунтування свого позову посилався на те, що після розірвання шлюбу він продовжував проживати з відповідачем однією сім'єю, а починаючи з серпня 2016 року ОСОБА_2 не допускає його до спірної квартири. Суд вказаних доводів не перевірив, не визначився з моментом виникнення у ОСОБА_1 права на позов.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають закону, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування в частині оскаржуваних позовних вимог з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, задовольнити частково.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Київської області від 22 січня 2018 року в частині позовуОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. П. Курило