Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.09.2019 року у справі №591/1164/17

Постанова

Іменем України

18 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 591/1164/17

провадження № 61-32976св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",

відповідач - ОСОБА_1,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Зарічного районного суду міста Суми від 17 липня 2017 року у складі судді Бурди Б. В. та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 18 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Ткачук С. С., Левченко Т. А., Собини О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2017 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 28 жовтня 2010 року між ним та відповідачем було укладено кредитний договір (без номера), за яким позичальник отримала кредит в розмірі 13 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 36 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. ОСОБА_1 погодилася з тим, що підписана нею заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг (далі - Умови та Правила), Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку, які викладені на банківському сайті http://privatbank. ua/terms/pages/70/, складає між нею і банком договір, про що свідчить її підпис у заяві. Позичальник не виконувала взятих на себе зобов'язань, внаслідок чого станом на 06 грудня 2016 року в неї утворилася заборгованість за кредитним договором в розмірі 25
852,33 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 8 044,36 грн; за процентами за користування кредитом - 6 942,12 грн; за пенею - 9 158,60 грн; за штрафом (фіксована частина) - 500 грн; за штрафом (процентна складова) - 1 207,25 грн.

Враховуючи викладене, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з відповідача на свою користь зазначену заборгованість та понесені судові витрати.

Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 17 липня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що наявні в матеріалах справи Умови та Правила не містять підпису відповідача про ознайомлення з ними, а відтак їх не можна вважати складовою частиною кредитного договору та досягненням між сторонами згоди щодо усіх його істотних умов - розміру процентів за користування кредитними коштами та відповідальності у разі неналежного виконання умов кредитного договору. Враховуючи те, що у квітні 2017 року ОСОБА_1 сплатила кредитну заборгованість в розмірі 14 000 грн, тобто фактично повернула отриману суму кредитних коштів, то відсутні підстави для стягнення з позичальника на користь банку тіла кредиту.

Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 18 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено. Рішення Зарічного районного суду міста Суми від 17 липня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У листопаді 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Зарічного районного суду міста Суми від 17 липня 2017 рокута ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 18 жовтня 2017 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 погодилася, що підписана нею анкета-заява разом з Умовами та Правилами складає між нею та банком договір.

Відсутність підпису позичальника в самих Умовах та Правилах не свідчить про те, що вона не була ознайомлена з ними та не спростовує факту існування між сторонами кредитних правовідносин. Відповідачне довела відсутності заборгованості, яку вона частково погашала, і не спростувала наданий позивачем розрахунок її розміру, в тому числі, щодо процентів та неустойки.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Зарічного районного суду міста Суми.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

05 червня 2018 року справу № 591/1164/17 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Судами встановлено, що 28 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 було укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачем анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил.

На підтвердження укладення між сторонами кредитного договору, крім копії вказаної заяви, позивач також додав довідку про умови кредитування з використанням кредитної картки "Універсальна, 55 днів пільгового періоду", Витяг з Умов та Правил, затверджених наказом від 06 березня 2010 року, виписку та розрахунок заборгованості.

Згідно з наданим банком розрахунком станом на 06 грудня 2016 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість в розмірі 25 852,33 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 8 044,36 грн; за процентами за користування кредитом - 6 942,12 грн; за пенею - 9 158,60 грн; за штрафом (фіксована частина) - 500 грн; за штрафом (процентна складова) - 1 207,25 грн.

У квітні 2017 року відповідач сплатила заборгованість за кредитним договором у розмірі 14 000 грн, тобто фактично повернула отримані та використані нею кошти (тіло кредиту) у добровільному порядку.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 посилалася на те, що між нею та банком не було досягнуто згоди щодо усіх істотних умов кредитного договору - розміру процентів за користування кредитними коштами та відповідальності у разі неналежного виконання зобов'язання. Оскільки у квітні 2017 року вона повністю сплатила заборгованість за тілом кредиту, то вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" є необґрунтованими.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 207 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1 статті 1048 ЦК України).

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Згідно з частиною 1 статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом частиною 1 статті 633 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку ПАТ КБ "ПриватБанк").

Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку з чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Частинами 1 , 2 статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно з частиною 1 статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до частиною 1 статті 1050 ЦК України.

Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави, стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави, стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

У заяві позичальника від 28 жовтня 2010 року процентна ставка не зазначена.

Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання.

Пред'являючи вимоги про погашення кредиту, банк просив, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримала у борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за процентами, пенею та штрафами.

Обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі розмір і порядок нарахування заборгованості, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 28 жовтня 2010 року, позивач послався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 55 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та Правил, затверджених наказом від 06 березня 2010 року.

Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 55 днів пільгового періоду" та Витягом з Умов та Правил, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, зокрема: пільговий період користування коштами, процентна ставка, комісія, права та обов'язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань та їх розміри і порядок нарахування, а також містяться додаткові положення, в яких, зокрема визначено дію договору (12 місяців з моменту підписання), позовну давність щодо вимог банку - 50 років (пункт 1.1.7.31 згаданих Умов) та інші умови.

При цьому матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умоврозуміла відповідач та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та неустойки (пені, штрафів), і саме у зазначених в цих документах розмірах і порядку нарахування.

Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки інформація у ній повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано при розгляді вказаної справи.

Верховний Суд вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини 1 статті 634 ЦК України, за змістом якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та Правила, що розміщені на офіційному сайті позивача (www. privatbank. ua), неодноразово змінювалися самим ПАТ КБ "ПриватБанк" в період з часу виникнення спірних правовідносин (28 жовтня 2010 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (07 березня 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.

За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та Правила, відсутність в анкеті-заяві домовленості сторін про сплату процентів за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного з відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.

Згідно з частиною 4 статті 60 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях.

Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві, яка безпосередньо підписана позичальником і лише цей факт може свідчити про прийняття нею запропонованих умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.

Наведена правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15), на яку обґрунтовано посилався суд першої інстанції.

Наявність у вказаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на його характер, цільове спрямування та об'єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов, щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору.

Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 55 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та Правил, які містяться в матеріалах цієї справи, не визнаються відповідачем та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 28 жовтня 2010 року шляхом підписання анкети-заяви. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини 1 статті 3 ЦК України.

Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини 1 статті 3 ЦК України.

Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.

У частинах 1 , 3 статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина 1 статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - ~law43~).

Згідно з ~law44~ споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини 4 статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 ПАТ КБ "ПриватБанк" дотрималося вимог, передбачених ~law46~, про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк.

Такі висновки, відповідають правовій позиції, наведеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, провадження № 14-131цс19.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що надані ПАТ КБ "ПриватБанк" Умови та Правила, які не містять підпису позичальника про ознайомлення з ними, не можуть вважатися складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, у зв'язку з чим відсутні підстави для стягнення заборгованості за процентами, пенею та штрафами.

За наведених обставин не заслуговують на увагу аргументи касаційної скарги про те, що відсутність підпису позичальника в самих Умовах та Правилах не свідчить про те, що вона не була ознайомлена з ними.

Крім того, встановивши, що у квітні 2017 року ОСОБА_1 фактично повернула отриману суму кредитних коштів, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову і в частині стягнення з позичальника на користь банку тіла кредиту.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57 58 59 60 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 погодилася з тим, що підписана нею заява разом з Умовами та Правилами складає між нею та банком договір, не заслуговують на увагу, оскільки вказана заява не містить відомостей про оформлення позичальником кредитного договору в розмірі та на умовах, зазначених у позовній заяві. Як зазначено вище, наявні в матеріалах справи Умови та Правила не визнаються відповідачем та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами.

Аргументи скарги про те, що ПАТ КБ "ПриватБанк" надало достатньо доказів на підтвердження отримання ОСОБА_1 грошових коштів та існування між сторонами кредитних правовідносин, є неспроможними, оскільки судами встановлено та сторонами не заперечувався факт укладання між сторонами кредитного договору від 28 жовтня 2010 року шляхом підписання анкети-заяви та отримання позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту. Однак позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості кредитної заборгованості в заявленому ним розмірі, про що правильно вказали суди попередніх інстанцій, оскільки кошти, які згідно з випискою по рахунку та розрахунком заборгованості відповідач сплачувала за кредитним договором, були спрямовані в першу чергу на погашення процентів та неустойки (як зазначено вище, ПАТ КБ "ПриватБанк" не мало права нараховувати вказані платежі, оскільки Умови та Правила не є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору). У квітні 2017 року ОСОБА_1 сплатила заборгованість за кредитним договором у розмірі 14 000 грн, тобто фактично повернула отримані та використані нею кошти (тіло кредиту) в добровільному порядку.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення.

Рішення Зарічного районного суду міста Суми від 17 липня 2017 року у складі судді Бурди Б. В. та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 18 жовтня 2017 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов