Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.08.2019 року у справі №750/13632/18

Постанова

Іменем України

17 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 750/13632/18

провадження № 61-14761св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 11 квітня 2019 року у складі судді Логвіної Т. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 липня 2019 року у складі колегії суддів:

Бобрової І. О., Висоцької Н. В., Шитченко Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики, посилаючись на те, що 24 лютого 2016 року між ним та відповідачем було укладено договір позики, оформлений розпискою, за якою він передав відповідачу грошову позику в розмірі 5 000 доларів США. 11 листопада 2016 року між сторонами укладено ще один договір позики, оформлений розпискою, за якою відповідач отримав від нього в борг 4 310 доларів США. Оскільки в розписках не встановлений строк (термін) виконання боржником обов'язку з повернення одержаних коштів, то 08 листопада 2018 року він надіслав відповідачу вимогу про повернення 9 310 доларів США у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги. Станом на 21 листопада 2018 року ОСОБА_2 не повернув кошти. Таким чином, заборгованість відповідача перед ним склала 9 310 доларів США. Крім того, 20 жовтня 2016 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір про відступлення права вимоги, за яким первісний кредитор відступає, а новий кредитор повністю приймає на себе право вимоги, що належить первісному кредиторові, і стає кредитором за договором позики б/н від12 лютого 2014 року, на підтвердження якого складена розписка, тобто він став новим кредитором за розпискою від 12 лютого 2014 року, за якою ОСОБА_3 передав відповідачу грошову позику в розмірі 45 000 доларів США.

Оскільки станом на 21 листопада 2018 року відповідач не виконав свого обов'язку за договором позики б/н від 12 лютого 2014 року ані перед позивачем, ані перед первісним кредитором ОСОБА_3, то його заборгованість становить 45 000 доларів США. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь: неповернуту суму позики згідно з розпискою від 24 лютого 2016 року в розмірі 138
850 грн та проценти за користування позикою - 59 012,08 грн; неповернуту суму позики згідно з розпискою від 11 листопада 2016 року в розмірі 119 688,70 грн та проценти за користування позикою - 35 783,59 грн; неповернуту суму коштів згідно з договором про відступлення права вимоги від 20 жовтня 2016 року в розмірі 1 249 650 грн, а всього - 1 602 984,37 грн, та витрати на правничу допомогу в сумі 8 000 грн.

Рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 11 квітня 2019 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1: неповернуту суму позики згідно з розпискою від 24 лютого 2016 року в розмірі 138 850 грн; проценти за користування позикою згідно з розпискою від 24 лютого 2016 року в розмірі 59 012,08 грн; неповернуту суму позики згідно з розпискою від 11 листопада 2016 року в розмірі 119 688,70 грн; проценти за користування позикою згідно з розпискою від 11 листопада 2016 року в розмірі 35 783,59 грн; неповернуту суму коштів згідно з договором про відступлення права вимоги від 20 жовтня 2016 року в розмірі 1 249 650 грн, а всього - 1 602 984,37 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в сумі 8 000 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в сумі 9 605 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відповідач не виконав свій обов'язок з повернення одержаних за договорами позики грошових коштів, а тому вони підлягають стягненню з нього в судовому порядку.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 05 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 11 квітня 2019 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. З відповідача на користь позивача підлягають стягненню як суми позики за розписками, так і проценти за користування грошовими коштами, встановлені на рівні облікової ставки Національного банку України за весь період користування. При цьому суму нарахованих процентів та розрахунки позивача заявник не оспорив, а заперечив сам факт стягнення з нього грошей за розписками.

Поновлюючи ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовом, суд першої інстанції правильно виходив з того, що наявність у позивача онкологічного захворювання (рак крові), проходження ним чисельних курсів лікування, стабілізації, реабілітації є підставою для поновлення позовної даності.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У серпні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 11 квітня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 липня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин положення статей 638, 1046 та1047 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та порушили вимоги статті 81 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Розписки від 24 лютого та від 11 листопада 2016 року не є борговими документами і не містять істотних умов договору позики, зокрема обов'язку повернути грошові кошти, а розписка від 24 лютого 2016 року навіть не містить посилання на те, що кошти в сумі 5 000
доларів США він взяв в борг у позивача. ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами, що сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору позики. Так як договори позики не були укладені, то суди неправильно застосували норми матеріального права та безпідставно поклали на нього обов'язок щодо повернення коштів та сплати процентів. Позивач не направляв йому жодної вимоги про повернення грошових коштів саме за вказаними договорами позики, а тому строк виконання такого зобов'язання не настав. Вказані обставини є підставою для відмови у стягненні з нього коштів за розписками від 24 лютого та від 11 листопада 2016 року. Місцевий суд безпідставно поновив позовну давність за вимогою про стягнення боргу за договором позики від 12 лютого 2014 року, оскільки договір про відступлення права вимоги за вказаною розпискою було підписано позивачем 20 жовтня 2016 року, тобто майже через два роки після настання строку виконання позичальником зобов'язання щодо повернення грошових коштів.

У вересні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Деснянського районного суду міста Чернігова.

20 серпня 2019 року справа № 750/13632/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що 24 лютого 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу грошові кошти в розмірі 5 000 доларів США. Укладення договору позики підтверджується розпискою, написаною власноручно ОСОБА_2

11 листопада 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримав від позивача в борг 4 310 доларів США. Укладення договору позики підтверджується розпискою, складеною власноручно ОСОБА_2.

Факт написання 24 лютого та 11 листопада 2016 року розписок відповідачем не спростовується.

Зміст розписок свідчить про укладення між сторонами саме договорів позики.

Оскільки в розписках від 24 лютого та від 11 листопада 2016 року не встановлений строк (термін) виконання боржником обов'язку з повернення наданих у борг грошових коштів, то 08 листопада 2018 року позивач направив відповідачу вимогу про виконання договірних зобов'язань та повернення грошових коштів у загальній сумі 9 310 доларів США шляхом їх перерахування на банківський рахунок позивача протягом семи днів.

12 лютого 2014 року між ОСОБА_3 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики, за умовами якого позикодавець передав відповідачу в борг 45 000 доларів США, які той зобов'язався повернути: 5 000 доларів США - до 20 лютого 2014 року, а решту суми - щоквартально по 10 000 доларів США до кінця 2014 року. Укладення договору позики підтверджується розпискою, складеною власноручно ОСОБА_2

20 жовтня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір про відступлення права вимоги, за яким первісний кредитор відступає, а новий кредитор, яким є позивач, повністю приймає на себе право вимоги, що належить первісному кредиторові, і стає кредитором за договором позики б/н від 12 лютого 2014 року, на підтвердження якого була складена розписка між первісним кредитором та ОСОБА_2. Загальна сума грошового зобов'язання боржника на день укладення договору про відступлення права вимоги становить 45 000 доларів США.

Пунктом 1.2 зазначеного договору передбачено, що новий кредитор повністю одержує право (замість первісного кредитора) вимагати від боржника належного виконання зобов'язання за договором позики в сумі 45 000 доларів США.

Відповідач не виконав свого обов'язку за договором позики від 12 лютого 2014 року, на підтвердження якого була складена розписка, ані перед позивачем, ані перед первісним кредитором.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей, є розписка про отримання в борг грошових коштів.

Аналіз частини 2 статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка підтверджує укладення договору позики.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) викладено висновок про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до вчинення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Згідно з частиною 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за цим договором, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки право вимоги.

Частиною 3 статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

Згідно з частиною 1 статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (частини 1 , 4 статті 545 ЦК України).

Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України).

Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Виходячи з наведеного, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність між сторонами відносин, що виникли з договорів позики, оскільки розписками підтверджується як факт отримання боржником грошових коштів за договорами позики, так і зобов'язання їх повернути, а зберігання оригіналів боргових розписок у позивача доводить невиконання відповідачем своїх зобов'язань.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скаргипро те, що розписки не містять обов'язку повернути грошові кошти, а тому позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договорів позики, не заслуговують на увагу, оскільки у випадку, якщо строк виконання позичальником його зобов'язання не встановлений договором, то позика має бути повернена в порядку та строки, встановлені частиною 1 статті 1049 ЦК України. При цьому відповідач не оспорював у встановленому законом порядку укладені ним договори позики та не вказував про іншу природу цих правочинів, голослівно заперечуючи лише свій обов'язок повернути кошти.

Посилання заявника на те, що він не отримував жодної досудової вимоги про повернення грошових коштів за договорами позики від 24 лютого та 11 листопада 2016 року, а тому строк виконання такого зобов'язання не настав, є неспроможними, оскільки пред'явленням вимоги до позичальника є як вручення йому вимоги про погашення боргу, так і пред'явлення до нього позову. Тобто з моменту отримання позовної заяви відповідачем розпочався строк виконання грошового зобов'язання з повернення коштів, отриманих ним на підставі вищевказаних розписок. Такого висновку дійшов Верховний Суд, зокрема в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 755/21936/15-ц (провадження № 61-26336св18).

Аргументи заявника про те, що судом першої інстанції безпідставно не застосовано до спірних правовідносин в частині стягнення боргу за розпискою від 12 лютого 2014 року та договором про відступлення права вимоги від 20 жовтня 2016 року позовну давність, про застосування якої він заявляв, також не заслуговують на увагу, оскільки, поновлюючи ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовом, суд першої інстанції виходив з того, що наявність у позивача онкологічного захворювання (рак крові), проходження ним чисельних курсів лікування, стабілізації, реабілітації є підставою для такого поновлення. Вказаний висновок є законним та обґрунтованим. При цьому встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, тобто Верховний Суд не може надавати оцінку встановленим судами обставинам справи і доказам, які стали підставою для поновлення позивачу позовної давності.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29,30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 11 квітня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко