Постанова

Іменем України

22 січня 2020 року

м. Київ

справа № 711/2302/18

провадження № 61-13953св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Черкаської області від 18 червня 2019 року у складі колегії суддів: Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру, що була придбана під час перебування у шлюбі.

В обґрунтування позову зазначав, що у період з 08 вересня 1988 року по 19 вересня 2017 року перебував із відповідачем в зареєстрованому шлюбі.

Позивачу на праві приватної власності в результаті приватизації належала 1/3 частина квартири АДРЕСА_1 .

17 березня 2003 року позивач уклав договір міни зі своїм батьком ОСОБА_3 і став власником квартири АДРЕСА_2 , а батькові в свою чергу передав 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 .

24 червня 2003 року ОСОБА_4 (мати), діючи на підставі доручення, від імені позивача продала квартиру АДРЕСА_2 .

В цей же день, 24 червня 2003 року, був укладений договір купівлі- продажу, за яким ОСОБА_4 (мати), діючи в його інтересах, придбала квартиру АДРЕСА_3 .

Виручена в результаті продажу квартири АДРЕСА_2 , сума коштів в розмірі 29 150,00 грн була цілком достатньою для придбання квартири АДРЕСА_3 , за 28 300,00 грн.

Враховуючи викладене, позивач вважає, що спірна квартира АДРЕСА_3 , була придбана в результаті продажу іншої квартири, яка належала ОСОБА_1 на підставі особистої приватної власності.

Просив визнати особистою приватною власністю ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 . Судові витрати покласти на відповідача.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 11 березня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що 1/3 частина квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 набута в період шлюбушляхом приватизації, а тому є особистою приватною власністю подружжя позивача та відповідача. Також судом вказано, що приватизоване майно, а саме: 1/3 частина квартири АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 18 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 11 березня 2019 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені. Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 6 250,00 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд враховував положення статей 22-24 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) та роз`яснення, що містяться в пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України», дійшовши висновку, що спірна квартира, хоча і була придбана в період шлюбу, однак за кошти, які були одержані від продажу квартири, що належала ОСОБА_1 на праві власності.

У випадку придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Проте суд першої інстанції не звернув уваги на наведене та не з`ясував джерело походження коштів, за які було придбано спірну квартиру. Зазначені обставини суд першої інстанції не встановлював і при розгляді справи не врахував, а тому його рішення має бути скасовано.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У липні 2019 року ОСОБА_2 звернулась засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Черкаської області від 18 червня 2019 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що в порушення статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом апеляційної інстанції не в повній мірі досліджено докази, що стосуються справи, зокрема те, що 24 червня 2003 року приватним нотаріусом Романій Н. В. зареєстровано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 . Згідно з пунктом 4 цього договору, підписаного сторонами у присутності нотаріуса об 11 год 35 хв, продаж за домовленістю сторін вчиняється за 28 300,00 грн, які сплачено покупцем ( ОСОБА_1 ) під час оформлення договору, своїм підписом під цим договором продавець підтверджує факт повного розрахунку за продану квартиру. Крім цього, 24 червня 2003 року приватним нотаріусом Романій Н. В. зареєстровано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . Згідно з пунктом 4 цього договору, підписаного сторонами у присутності нотаріуса о 15 год 25 хв, продаж за домовленістю сторін вчиняється за 29 150,00 грн, які сплачено покупцем під час оформлення договору, своїм підписом під цим договором продавець ( ОСОБА_1 ) підтверджує факт повного розрахунку за продану квартиру. З викладеного вбачається, що спірну квартиру придбано раніше, ніж відчужено квартиру, яка, на думку позивача, належить йому на праві особистої приватної власності, і за кошти, виручені від продажу якої і була в подальшому придбана спірна квартира.

Також заявник зазначає з посиланням на норми статей 22, 24, 28 КпШС України, частину другу статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», що приватизоване майно (1/3 спірної квартири) належить відповідачу на праві спільної часткової власності. Суд першої інстанції зробив правильний висновок про це та обґрунтовано відмовив у позові.

Окрім цього, апеляційним судом при задоволенні вимоги позивача про стягнення з відповідача судових витрат не враховано, що відповідач має інвалідність ІІ групи, отже, на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» вона звільнена від сплати судового збору.

У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому позивач просить оскаржувану постанову апеляційного суду залишити без змін, акасаційну скаргу без задоволення, посилаючись на необґрунтованість її доводів, зокрема зазначає, що при розгляді справи у судах першої та апеляційної інстанцій питання про час укладення договорів купівлі-продажу квартир не піднімалося, оскільки сторона відповідача не заперечувала того факту, що квартира АДРЕСА_3 була придбана внаслідок продажу квартири АДРЕСА_2 ; позивачем було приватизовано 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 , у межах допустимої площі та жодних коштів ним не сплачувалося, під час її приватизації була відсутня будь-яка згода чи заява членів сім`ї наймача щодо передання вищевказаної частини квартири у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , до того ж відповідач у період приватизації проживала та була зареєстрована за іншою адресою.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з Придніпровського районного суду м. Черкаси, встановлено особам, які беруть участь у справі, строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частинидругої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 08 вересня 1988 року по 19 вересня 2017 рік ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу та копією рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 19 вересня 2017 року про розірвання шлюбу.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 11 березня 1997 року № НОМЕР_1 квартира АДРЕСА_1 , приватизована ОСОБА_4 та членами її сім`ї ОСОБА_3 , ОСОБА_1 .

У результаті приватизації ОСОБА_1 належала на праві власності 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 .

17 березня 2003 року ОСОБА_4 , яка діяла від імені ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 уклали договір міни, відповідно до умов якого ОСОБА_1 обмінює належну йому на праві приватної власності 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 на належну ОСОБА_3 на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_2 . Обмін 1/3 частини квартири на квартиру сторони здійснюють без доплати. Даний договір посвідчений державним нотаріусом Другої черкаської державної нотаріальної контори Сопільняк А. О.

Відповідно до договору купівлі - продажу від 24 червня 2003 року ОСОБА_4 (мати), яка діяла від імені ОСОБА_1 , продає ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_2 . Продаж квартири вчиняється за 29 150,00 грн. Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Романій Н. В.

В цей же день, 24 червня 2003 року, між ОСОБА_6 , який діє від імені ОСОБА_7 , та ОСОБА_8 , яка діє від імені ОСОБА_1 , укладено договір купівлі - продажу квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_1 купив квартиру АДРЕСА_3 . Продаж квартири вчинено за 28 300,00 грн. Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Романій Н. В.

В результаті досліджених у справі доказів апеляційним судом зроблено висновок, що в результаті продажу квартири АДРЕСА_2 , виручена сума коштів в розмірі 29 150,00 грн була достатньою для придбання квартири АДРЕСА_3 , за 28 300,00 грн.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.

Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Згідно з частиною першою статті 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

Аналогічні положення закріплені в статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

У пункті 9 постанови від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України»(чинному на дату виникнення спірних правовідносин) Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Отже, виходячи із аналізу зазначених норм, судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Вищевказане положення закону також кореспондується зі статтею 60 СК України, за якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Відповідно до статей 1-3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. До об`єктів приватизації належать, зокрема квартири багатоквартирних будинків, які використовуються громадянами на умовах найму. Приватизація здійснюється шляхом, зокрема безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю.

За змістом наведених правових норм власником приватизованого житла стає особа (особи), яка в установленому законом порядку взяла участь у його приватизації.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Конструкція норми статті 22КпШС України та статті 60 СК Українисвідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Застосовуючи норму статті 22 КпШС України або статті 60 СК Українита визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Вирішуючи спір, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про те, що спірна квартира була набута у власність позивачем до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, в результаті відповідних правочинів приватизації, міни, купівлі-продажу належної йому нерухомості, за рахунок належних йому особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін, тому ОСОБА_1 є її єдиним власником.

Суд першої інстанції при розгляді справи повинен був врахувати джерело походження коштів, за рахунок яких було придбано квартиру АДРЕСА_3 , що є предметом спору, навіть за умови придбання її під час перебування з ОСОБА_9 в шлюбі, на що правильно звернув увагу суд апеляційної інстанції.

Посилання в касаційній скарзі на те, що вказана частина квартири є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є безпідставними та спростовуються вищенаведеними та встановленими судами обставинами.

Посилання в касаційній скарзі на те, що приватизоване майно, а саме: 1/3 квартири АДРЕСА_1 , належить відповідачу на праві спільної часткової власності, відхиляються, оскільки набуте за Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь в приватизації.

Доводи касаційної скарги про час укладення договорів купівлі-продажу квартир 24 червня 2003 року зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами суду касаційної інстанції, та не відміняє того, що спірна квартира була придбана за рахунок належних ОСОБА_1 особистих коштів.

Таким чином, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують та не дають підстав вважати, що оскаржувана постанова в частині задоволення позовних вимог ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права.

Відповідно Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування правильного по суті і законного рішення апеляційного суду, з огляду на положення частини другої статті 410 ЦПК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи є такими, що не спростовують встановлені у справі фактичні обставини, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками апеляційного суду щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Отже, оскаржувана постанова апеляційного суду в частині розгляду справи по суті підлягає залишенню без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Водночас колегія суддів зважає на наведені в касаційній скарзі доводи щодо неправильного стягнення з відповідача судового збору та не погоджується з рішенням апеляційного суду в частині розподілу судових витрат.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.

Матеріали справи містять підтвердження, що ОСОБА_2 має інвалідність ІІ групи загального захворювання (копія пенсійного посвідчення, виданого 18 жовтня 2018 року: а. с. 53).

Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу. Стадії цивільного процесу об`єднані єдиним завданням - справедливим розглядом і вирішенням цивільних справ з метою захисту порушеного права.

Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про стягнення з відповідача, яка звільнена від сплати судового збору, витрат у сумі 6 250,00 грн, оскільки такі витрати підлягають відшкодуванню за рахунок держави.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що постанова апеляційного суду в частині розподілу судових витрат підлягає, на підставі статті 412 ЦПК України, зміні: судові витрати, понесені ОСОБА_1 за подання позовної заяви у розмірі 2 500,00 грн та апеляційної скарги у розмірі 3 750,00 грн, а разом - 6 250,00 грн, підлягають компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 141, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Черкаської області від 18 червня 2019 року змінити в частині розподілу судових витрат.

Судові витрати, понесені ОСОБА_1 за подання позовної заяви в розмірі 2 500,00 грн та апеляційної скарги в розмірі 3 750,00 грн, а разом - 6 250,00 грн, компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В іншій частині постанову Апеляційного суду Черкаської області від 18 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник Г. І. Усик В. В. Яремко