Історія справи

Постанова КЦС ВП від 21.06.2023 року у справі №359/6328/18
Постанова КЦС ВП від 21.06.2023 року у справі №359/6328/18
Постанова КЦС ВП від 21.06.2023 року у справі №359/6328/18

Постанова Іменем України

21 червня 2023 року

м. Київ

справа № 359/6328/18

провадження № 61-9959св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - керівник Бориспільської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ковальчук Степан Миколайович, на постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року керівник Бориспільської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 самовільно збудував садовий будинок АДРЕСА_1 площею 35,1 кв. м, сарай, навіс, убиральню, колонку

питну та огорожу на земельній ділянці з кадастровим номером 3220886000:03:002:0390 площею 0,03 га, яка знаходиться поза межами земель садівницького товариства «Дніпровець» (далі - СТ «Дніпровець») Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області, яка не була відведена для цієї мети та без належних дозволів на будівельні роботи, що встановлено судовими рішеннями, які набрали законної сили. Оскільки право власності відповідача на спірну земельну ділянку та садовий

будинок АДРЕСА_1 скасовано, а спірна земельна ділянка знаходиться у власності держави в особі Київської обласної державної адміністрації, то відновити становище, яке існувало до порушення можливо лише шляхом знесення самочинно збудованого нерухомого майна.

В обґрунтування підстав для представництва інтересів держави в особі Київської обласної державної адміністрації, керівник Бориспільської місцевої прокуратури вказав на письмове звернення, адресоване Київській обласній державній адміністрації, в якому міститься обґрунтування необхідності звернення прокурора в інтересах держави для захисту її прав та інтересів.

На підставі викладеного керівник Бориспільської місцевої прокуратури просив зобов`язати ОСОБА_1 знести самочинно збудовані об`єкти нерухомого майна: садовий будинок (2004 року) «А-I» загальною площею

35,1 кв.м. (по зовнішнім розмірам площею 43,5 кв. м), розміром (6,14+6,24)/2?7,02 кв. м; сарай «Б» площею 5,9 кв. м, розміром 2,8?2,1 кв. м; навіс «В» площею 5,6 кв. м, розміром 2,02?2,78 кв. м; сарай «Г» площею

23,2 кв. м, розміром 7,03?3,3 кв. м; убиральня «Д» площею 1,7 кв. м, розміром 1,19?1,45 кв. м; навіс «Е» площею 29,5 кв. м, розміром 6,23?4,73 кв. м; колонка питна «К»; огорожа «N1-4» 1,5 кв. м, 4,9 кв. м, 9,4 кв. м, 61,6 кв. м, які розташовані на території СТ «Дніпровець» (садовий будинок АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,03 га з кадастровим номером 3220886000:03:002:0390.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області

від 14 липня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що судовими рішеннями, які набрали законної сили, скасовано право власності відповідача на спірну земельну ділянку та садовий будинок. Водночас вказана земельна ділянка площею 0,03 га з кадастровим номером 3220886000:03:002:0390 для ведення садівництва перебувала у постійному користуванні СТ «Дніпровець», яке

у подальшому передало її в користування ОСОБА_1 . Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин щодо припинення права користування відповідача на зазначену земельну ділянку, як і не було підтверджено факт припинення такого права користування землею СТ «Дніпровець».

Прокурор у цій справі не обґрунтував та не надав належні докази наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, нездійснення або неналежним чином здійснення захисту інтересів держави Київською обласною державною адміністрацією та судом не встановлено обставин, які перешкоджають захисту прав та інтересів саме належним суб`єктом - Київською обласною державною адміністрацією, що є обов`язковою умовою для виникнення у прокурора права на звернення до суду. Судом не встановлено правових підстав для покладення на ОСОБА_1 зобов`язання знести самочинно збудовані об`єкти нерухомого майна.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задоволено, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 знести самочинно збудовані об`єкти

нерухомого майна: садовий будинок (2004 року) «А-I», загальною площею

35,1 кв. м (по зовнішнім розмірам площею 43,5 кв. м), розміром

(6,14+6,24)/2?7,02 кв. м; сарай «Б» площею 5,9 кв. м, розміром 2,8?2,1 кв. м; навіс «В» площею 5,6 кв. м, розміром 2,02?2,78 кв. м; сарай «Г» площею

23,2 кв. м, розміром 7,03?3,3 кв. м; убиральня «Д» площею 1,7 кв. м, розміром 1,19?1,45 кв. м; навіс «Е» площею 29,5 кв. м, розміром 6,23?4,73 кв. м; колонка питна «К»; огорожа «N1-4» 1,5 кв. м, 4,9 кв. м, 9,4 кв. м, 61,6 кв. м, які розташовані на території СТ «Дніпровець» (садовий будинок АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,03 га з кадастровим номером 3220886000:03:002:0390.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судовими рішеннями у справі № 2-1623/2005 визнано незаконним розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації від 22 липня 2004 року № 576 та визнано недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку від 29 липня 2004 року серії КВ № 117091, оскільки останні прийняті з перевищенням повноважень районної державної адміністрації за рахунок земель водного фонду. Отже, зазначеним рішенням вказану земельну ділянку фактично повернуто її власнику - державі, в особі Київської обласної державної адміністрації.

За вказаних обставин, доводи суду першої інстанції щодо перебування земельної ділянки до цього часу у постійному користуванні СТ «Дніпровець» та подальшої передачі вказаної ділянки в користування ОСОБА_1 не відповідають фактичним обставинам справи та не ґрунтуються на вимогах закону. До звернення з указаним позовом до суду Бориспільською місцевою прокуратурою на адресу Київської обласної державної адміністрації скеровано лист від 08 серпня 2018 року, яким вказану адміністрацію проінформовано про намір здійснювати представництво інтересів держави

в її особі в суді шляхом пред`явлення цього позову. Київською обласною державною адміністрацією як суб`єктом владних повноважень, який визначений прокурором позивачем у справі, не оскаржувалась наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат

Ковальчук С. М., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року та залишити

в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області

від 14 липня 2021 року.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження постанови апеляційного суду відповідач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Вважає, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року

у справі № 924/1237/17, від 23 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17,

від 23 жовтня 2018 року у справі № 926/03/18, від 23 жовтня 2018 року

у справі № 906/240/18, від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17,

від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18770/17, від 05 листопада

2018 року у справі № 910/4345/18, від 05 грудня 2018 року у справі

№ 923/129/17, від 22 жовтня 2019 року у справі № 913/117/19.

Касаційна скарга мотивована тим, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор.

У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які

є підставами для звернення прокурора до суду. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

У матеріалах справи міститься письмове повідомлення Бориспільської місцевої прокуратури про встановлення підстав та намірів здійснювати представництво інтересів держави в суді, адресованого Київській обласній державній адміністрації. Будь-яких інших доказів у справі на підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді та відповідного належного обґрунтування в позові чи під час розгляду справи в суді першої й апеляційної інстанції прокурором не надано та, відповідно, не обґрунтовано.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що саме лише посилання

в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, є недостатнім. При цьому сам лише факт відсутності звернення суб`єкта владних повноважень з позовом до суду, не може свідчити про свідоме зволікання уповноваженого органу щодо захисту своїх прав та інтересів. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що прокурор не обґрунтував та не надав належні докази наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави Київською обласною державною адміністрацією, судом не встановлено обставин, які перешкоджають захисту прав та інтересів саме належним суб`єктом - вказаною адміністрацією, що є обов`язковою умовою для виникнення у прокурора права на звернення до суду. Наведені обставини є обов`язковою підставою для відмови у позові.

Крім того, у липні 2011 року прокурор звертався до суду з позовом, в якому просив скасувати державний акт та повернути спірну земельну ділянку

у придатний для використання стан шляхом знесення усього побудованого. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16 квітня 2013 року

у справі № 2/1005/486/2012 у задоволенні вказаного позову відмовлено. Під час розгляду справи № 2/1005/486/2012 встановлено, що спірна земельна ділянка була виділена в постійне користування СТ «Дніпровець», яке в свою чергу надало її в користування відповідачу ОСОБА_1 , тому вимоги прокурора про зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку державі є безпідставними і такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.

Зібраними у справі доказами також підтверджується, що спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_1 та перебуває у його користуванні на законних підставах, а позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин щодо припинення права користування відповідача на вказану земельну ділянку, як і не підтверджено факт припинення такого права користування землею СТ «Дніпровець».

Стаття 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не надає право власнику землі звертатися до суду з позовом до користувача цієї землі, який здійснив самочинне будівництво, з вимогами про його знесення, поки не буде припинено право користування забудовника.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

10 жовтня 2022 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року.

12 грудня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 15 червня 2023 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 22 липня 2004 року Бориспільська районна державна адміністрація Київської області прийняла розпорядження № 576, яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку

ОСОБА_1 для садівництва у СТ «Дніпровець» в адміністративних межах Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Бориспільським районним відділом земельних ресурсів Бориспільської районної державної адміністрації Київської області на підставі вказаного розпорядження 29 липня 2004 року видано державний акт серії КВ №117091 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,03 га, яка розташована в адміністративних межах Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області на території СТ «Дніпровець».

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області

від 25 травня 2005 року у справі № 2-1623/2005, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 жовтня 2005 року, визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку

від 29 липня 2004 року серії КВ № 117091, визнано незаконним розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 22 липня 2004 року № 576.

Виконавчий комітет Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області 19 жовтня 2010 року прийняв рішення № 86/7 про оформлення права власності ОСОБА_1 на садовий будинок АДРЕСА_1 , з відповідними надвірними будівлями, збудований у 2004 році.

На виконання вказаного рішення Процівська сільська рада Бориспільського району Київської області 14 грудня 2010 року видала свідоцтво на право власності ОСОБА_1 на зазначений садовий будинок.

На підставі рішення виконавчого комітету Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області від 19 жовтня 2010 року № 86/7 та свідоцтва на право власності на нерухоме майно від 14 грудня 2010 року комунальне підприємство Бориспільської районної ради Бориспільське районне «Бюро технічної інвентаризації» (далі - КП БРР БР «Бюро технічної інвентаризації») прийняло рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на садовий будинок

АДРЕСА_1 , оформлене витягом про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (реєстраційний номер 32349645 від 30 грудня 2010 року).

Згідно з експлікацією внутрішніх площ до плану житлового будинку та журналу зовнішніх розмірів з технічного паспорту на садовий будинок АДРЕСА_1 , вказане нерухоме майно складається з наступних об`єктів та має такі технічні характеристики: садовий будинок (2004) «А-I» загальною площею 35,1 кв. м (по зовнішнім розмірам площею 43,5 кв. м), розміром (6,14+6,24)/2?7,02 кв. м; сарай «Б» площею 5,9 кв. м, розміром 2,80?2,1 кв. м; навіс «В» площею 5,6 кв. м, розміром 2,02?2,78 кв. м; сарай «Г» площею 23,2 кв. м, розміром

7,03?3,3 кв. м; убиральня «Д» площею 1,7 кв. м, розміром 1,19?1,45 кв. м; навіс «Е» площею 29,5 кв. м, розміром 6,23?4,73 кв. м; колонка питна «К»; огорожа «N1-4» (1,5 кв. м, 4,9 кв. м, 9,4 кв. м, 61,6 кв. м).

У липні 2011 року Бориспільський міжрайонний прокурор Київської області

в інтересах держави в особі Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель, Дніпровського баченого управління водних ресурсів звернувся до суду з позовом у справі № 2/1005/486/2012 до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 з вимогами про скасування державного акта та повернення ділянки у придатний для використання стан шляхом знесення усього побудованого.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області

від 18 грудня 2012 року у справі № 2/1005/486/2012 позов задоволено. Скасовано державну реєстрацію державного акта серії КВ №117091 на

право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,03 га

з кадастровим номером 3220886000:03:002:0390, для ведення садівництва

в СТ «Дніпровець» на території Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області, який зареєстрований 29 липня 2004 року за № 613. Зобов`язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 0,03 га

з кадастровим номером 3220886000:03:002:0390, державі в особі Бориспільської районної державної адміністрації Київської області

з проведенням земельної ділянки у придатний для використання стан шляхом знесення усього побудованого майна та вивезення його за власний рахунок за межі земельної ділянки.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16 квітня 2013 року

у справі № 2/1005/486/2012 скасовано рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 грудня 2012 року та ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні зазначеного позову відмовлено.

У лютому 2014 року заступник Бориспільського міжрайонного прокурора Київської області у справі № 810/1050/14 пред`явив позов до Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області, КП БРР БР «Бюро технічної інвентаризації», реєстраційної служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції, третя особа: ОСОБА_1 про: визнання незаконним та скасування рішення сільської ради від 19 жовтня 2010 року № 86/7 про оформлення права власності ОСОБА_1 на садовий будинок; визнання протиправними дій сільської ради щодо видачі свідоцтва від 14 грудня 2010 року № 3730 на право власності ОСОБА_1 на спірний садовий будинок; визнання протиправним та скасування свідоцтва на право власності від 14 грудня 2010 року № 3730; визнання протиправним та скасування з моменту прийняття рішення КП БРР БР «Бюро технічної інвентаризації» від 30 грудня 2010 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на вказаний садовий будинок; зобов`язання реєстраційної служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції внести запис до Державного реєстру прав про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на зазначений садовий будинок.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 02 вересня 2014 року у справі № 810/1050/14 в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2014 року скасовано постанову Київського окружного адміністративного суду від 02 вересня 2014 року та ухвалено нове судове рішення, якою позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано рішення Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області від 19 жовтня 2010 року № 86/7 про оформлення права власності ОСОБА_1 на садовий будинок. Визнано протиправними дії Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області щодо видачі свідоцтва від 14 грудня 2010 року № 3730 на право власності ОСОБА_1 на садовий будинок АДРЕСА_1 . Визнано протиправним та скасовано свідоцтво

від 14 грудня 2010 року № 3730 на право власності ОСОБА_1 на вказаний садовий будинок. Визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано рішення КП БРР БР «Бюро технічної інвентаризації» від 30 грудня 2010 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на зазначений садовий будинок, оформлене витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно (від 30 грудня 2010 року реєстраційний номер 32349645).

На виконання постанови Київського апеляційного адміністративного

суду від 18 грудня 2014 року у справі № 810/1050/14 реєстраційною

службою Бориспільського міськрайонного управління юстиції у Київській області внесено запис про скасування права власності ОСОБА_1 на нерухоме майно, а саме: земельну ділянку з кадастровим номером 3220886000:03:002:0390 площею 0,03 га, садовий будинок АДРЕСА_1 площею

35,1 кв. м, сарай, навіс, убиральню, колонку питну, огорожу, які розташовані

у СТ «Дніпровець» в адміністративних межах Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Суд першої інстанції також встановив, що у справі міститься письмове повідомлення Бориспільської місцевої прокуратури про встановлення підстав та намірів здійснювати представництво інтересів держави в суді, адресованого Київській обласній державній адміністрації, яке містить намір здійснення прокурором представництва в суді законних інтересів держави

в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 про знесення самочинно побудованого нерухомого майна.

Апеляційний суд встановив, що до звернення з указаним позовом до суду Бориспільською місцевою прокуратурою на адресу Київської обласної державної адміністрації скеровано лист від 08 серпня 2018 року за

№ 34-10560вих18, яким вказану адміністрацію проінформовано про намір здійснювати представництво інтересів держави в її особі в суді шляхом пред`явлення даного позову.

Київською обласною державною адміністрацією як суб`єктом владних повноважень, який визначений прокурором позивачем у справі, не оскаржувалась наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню

з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та

у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга

статті 19 Конституції України).

Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (пункт 3 статті 131-1 Конституції України).

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає у тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення у справі «Менчинська проти росії»).

За частиною другою статті 2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права

й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків,

а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу

у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц,

від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, від 23 листопада 2021 року

у справі № 359/3373/16-ц).

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»

(в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом у цій справі) прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження,

а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором

у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином

чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень

(абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно

з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі

№ 587/430/16-ц).

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Суди встановили, що прокурор, пред`явивши позов, зазначив орган

в інтересах якого він звертається до суду.

Водночас прокурором при зверненні до суду було дотримано порядок, передбачений статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», зокрема скеровано на адресу Київської обласної державної адміністраціївідповідний лист.

Апеляційний суд також встановив, що у цій справі Київською обласною державною адміністрацією як суб`єктом владних повноважень, який визначений прокурором позивачем у справі, не оскаржувалась наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Матеріали справи не містять доказів вжиття компетентним органом (Київською обласною державною адміністрацією) відповідних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або мало стати відомо про можливе порушення інтересів держави.

Прокурор, діючи в інтересах Київської обласної державної адміністрації, обрав спосіб захисту порушеного права у відповідності до вимог закону.

Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що прокурором дотримано вимоги статті 23 Закону України «Про прокуратуру», наявність підстав для представництва інтересів держави обґрунтована.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).

Обґрунтовуючи позов, прокурор указував на те, що використання спірної земельної ділянки водного фонду, яка знаходиться в прибережній природоохоронній захисній смузі, шляхом її незаконної забудови (без дозвільної документації) порушує вимоги земельного та водного законодавства, а також майнові права держави в особі Київської обласної державної адміністрації.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Суди встановили, що рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25 травня 2005 року у справі № 2-1623/2005, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 жовтня 2005 року, визнано незаконним розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 22 липня 2004 року № 576 та визнано недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку від 29 липня 2004 року серії КВ № 117091, оскільки останні видані з перевищенням повноважень районної державної адміністрації за рахунок земель водного фонду.

Під час розгляд у справи № 2-1623/2005 суди встановили, що ОСОБА_1 звертався із заявою про надання йому як посадовій особі в прибережній зоні товариства місця для гаражу для чергових човнів. Рішенням правління

СТ «Дніпровець» від 03 березня 2004 року для зазначених цілей

ОСОБА_1 виділено територію 300 кв. м біля ділянки № 37а - під № 37б. У подальшому розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 22 липня 2004 року № 576 зазначена земельна ділянка (№ 37б) передана відповідачу у власність. Земельна ділянка, виділена ОСОБА_1 для садівництва, розташована

в 100-метровій прибережній смузі Канівського водосховища. Відповідно до плану зовнішніх меж користування земельна ділянка № НОМЕР_1 б із західної сторони примикає до урізу Канівського водосховища.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються,

зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду

(стаття 19 Земельного кодексу України (далі - ЗК України)).

До земель водного фонду належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами;

в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами,

а також землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів; ґ) штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських портів (стаття 58 ЗК України).

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією

з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61 62 ЗК України,

статті 89 90 Водного кодексу України (далі - ВК України)). Вони встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів (частина друга статті 60 ЗК України, частина друга

статі 88 ВК України). У прибережних захисних смугах уздовж річок забороняється будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку) пункт 4 частини другої статті 89 ВК України).

Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон, зокрема, уздовж річок з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).

До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки

зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів,

навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок

і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації

(стаття 51 ЗК України).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та режим обмеженої господарської діяльності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня

2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі

№ 487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц).

А на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням,

а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина третя статті 52 ЗК України).

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17 зазначено, що «аналіз частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України, дає підстави для висновку, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить. Встановивши, що самочинна забудова, здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети цій особі, суди повинні з`ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, а в разі зведення забудови на наданій земельній

ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проекту або будівельних норм і правил, чиї права порушено такою забудовою».

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (статті 391 ЦК України).

Встановлено, що земельна ділянка, на якій споруджений спірний садовий будинок з господарськими спорудами, розташована в 100-метровій прибережній захисній смузі Канівського водосховища, із західної сторони примикає до урізу Канівського водосховища і належить до земель водного фонду.

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі

№ 569/10027/15-ц дійшов висновку про те, що згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; об`єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; об`єкт нерухомості збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій

статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості

є самочинним.

Водночас суди у справі № 810/1050/14 встановили, що садовий будинок

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) належить до об`єктів самочинного будівництва, оскільки збудований без будь-яких дозвільних документів.

З огляду на наведене Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про визнання спірного у цій справі нерухомого майна самочинним будівництвом.

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 23 червня 2020 року у справі

№ 680/214/16-ц.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (частина друга статті 331 ЦК України).

Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності,

а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Зміст приписів

статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного (постанова від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13).

За частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови

є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

З урахуванням зазначеної норми у поєднанні з положеннями

статей 16 386 391 ЦК України позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом.

Отже, за статтею 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Такий висновок узгоджується з статтями 3 15 16 ЦК України, статтею 4 ЦПК України, згідно з якими кожна особа має право на захист свого цивільного права

у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-180цс14, а також неодноразово була підтримана Верховним Судом, зокрема у постановах: від 10 квітня 2019 року у справі № 127/27333/16-ц, від 20 листопада 2019 року у справі

№ 685/1537/17-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 127/11492/16-ц.

Суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів встановивши, що спірні будівлі є самочинно збудованим нерухомим майном, оскільки вони збудовані без дозвільних документів на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети та яка розташована в прибережній захисній смузі і належить до земель водного фонду, зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України»).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення

статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються

для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо

особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України», «Кривенький проти України»).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Земля є унікальним обмеженим природним і базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності та добросовісності, які є одними із фундаментальних засад цивільного законодавства (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі

№ 688/2908/16-ц, від 20 липня 2020 року у справі № 923/196/20).

В Україні землі водного фонду є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання.

За обставин цієї справи ОСОБА_1 не міг не знати про знаходження спірної земельної ділянки (на якій він спорудив спірний садовий будинок

з господарськими спорудами та яка із західної сторони примикає до

урізу Канівського водосховища) в прибережній захисній смузі, а також що вона належить до земель водного фонду. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом водного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу, відповідач міг і повинен був знати про те, що використання земель водного фонду, які знаходиться в прибережній захисній смузі, для будівництва садового будинку та господарських споруд

є недопустимим.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року

у справі № 359/3373/16-ц звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

У справі, яка переглядаються, суспільний інтерес у знесенні самочинного будівництва (приведення земельної ділянки водного фонду у належний стан) спрямований на задоволення соціальних потреб: у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права на цю ділянку; у недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду та їх використання

з метою будівництва, що прямо суперечить закону; у збереженні прибережної захисної смуги.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року у справі

№ 924/1237/17, від 23 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17,

від 23 жовтня 2018 року у справі № 926/03/18, від 23 жовтня 2018 року

у справі № 906/240/18, від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18770/17, від 05 листопада

2018 року у справі № 910/4345/18, від 05 грудня 2018 року у справі

№ 923/129/17, від 22 жовтня 2019 року у справі № 913/117/19, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Постановою Верховного Суду від 25 квітня 2018 року в адміністративній справі № 806/1000/17 скасовано судові рішення та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову заступника прокурора Житомирської області в інтересах держави в особі Житомирської обласної ради до Державної служби геології та надр України про визнання протиправним та скасування спеціального дозволу на користування надрами. Постанова касаційного суду мотивована тим, що: у справі не було передбачених законом виключних випадків, коли прокурор може звернутися до суду за захистом інтересів держави; стверджувані у позові порушення під час погодження Житомирською обласною радою питання про надання дозволу на спецкористування надрами ТОВ «Райт Солюшн» не можуть бути підставою для скасування цього дозволу; за принципами «належного урядування», інша оцінка наданих товариством документів після видачі дозволу, зокрема як таких, що не доводять наявності «цілісного майнового комплексу», не може бути підставою для позбавлення дозволу, а по суті перекладення відповідальності за недоліки оцінки на товариство; правових підстав для припинення права користування надрами у ТОВ «Райт Солюшн» не доведено, а отже втручання у право на мирне володіння майном не можна вважати таким, що відбулось «на умовах, передбачених законом»; залучення товариства до участі у справі в якості третьої особи, замість статусу відповідача, призвело до обмеження процесуальних прав особи і є істотним порушенням норм процесуального права; обираючи підсудність, позивач (прокурор від його імені та в інтересах держави) міг обрати один з двох судів: за місцем знаходження позивача або за місцем знаходження відповідача.

У справі № 924/1237/17 прокурор звернувся до господарського суду

в інтересах держави з позовом до підприємства і товариства про визнання недійсним договору та припинення зобов`язання за ним на майбутнє. Постановою Верховного Суду від 20 вересня 2018 року залишено без змін постанову апеляційного суду про відмову в позову. Касаційний суд вказував, що прокурор обґрунтував наявність «інтересів держави» порушенням, на його думку, законності у сфері публічних закупівель в результаті укладення правочину всупереч визначеному законом порядку проведення публічних закупівель. Касаційний господарський суд погодився з висновком апеляційного господарського суду про те, що прокурор у зверненні з позовом до суду не визначив орган (органи), уповноважений здійснювати державою відповідні функції у спірних правовідносинах, що не було враховано судом першої інстанції; прокурором у цій справі безпідставно не зазначено орган (органи), уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах.

За результатом касаційного перегляду господарській справи № 913/117/19 постановою Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року залишено

без змін судові рішення, якими на підставі пункту 1 частини першої

статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі -

ГПК України) залишено без розгляду позов прокурора в інтересах держави в особі міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю про зобов`язання товариства повернути міськраді земельну ділянку, передану

в оренду на підставі договору оренди землі. Постанова касаційного суду мотивована тим, що: у наведеному випадку немає передбачених законом виключних підстав для звернення прокурора до суду за захистом інтересів держави в особі міськради, наявності правових підстав для представництва прокурор не підтвердив і суди попередніх інстанцій не установили; доказів того, що міськрада не має можливості самостійно захистити права у наведеному випадку, як і доказів неналежності здійснення нею такого захисту, прокурор не надав та, відповідно, матеріали справи не містять.

Постановою Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року у господарській справі № 906/240/18 залишено без змін судові рішення, якими на підставі

пунктів 8, 9 частини першої статті 226 ГПК України залишено без розгляду позов прокурора в інтересах держави до селищної ради та фермерського господарства про визнання незаконним і скасування рішення сільради; визнання недійсним договорів оренди землі та зобов`язання повернути земельні ділянки. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що

у цій справі немає передбачених законом виключних підстав, коли прокурор може звернутися до суду за захистом інтересів держави, адже безпідставно не зазначаючи орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, який набуває статусу позивача, тобто особи, в інтересах якої подано позов про захист порушеного права та/або охоронюваного законом інтересу, прокурор не підтвердив правових підстав для представництва та відповідно, не набув процесуального статусу органу, якому законом (статтею 53 ГПК України та статтею 23 Закону України «Про прокуратуру») надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (спеціальної процесуальної правоздатності).

За результатом касаційного перегляду господарської справи № 926/03/18 Верховний Суд постановою від 23 жовтня 2018 року скасував постанову апеляційного суду та залишив в силі ухвалу суду першої інстанції, якою залишено без розгляду позов заступника керівника місцевої прокуратури

в інтересах держави до фермерських господарств, сільської ради, районної державної адміністрації, за участю третьої особи - управління Держгеокадастру, про визнання незаконним та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договорів оренди земельних ділянок, повернення земельних ділянок та скасування державної реєстрації права оренди та суборенди. Касаційний суд зазначив, що: обґрунтування звернення прокурора з позовом у цій справі полягають

у захисті інтересів держави; обставин звернення прокурора з метою захисту інтересів власника зазначених земельних ділянок - Недобоївської територіальної громади, в інтересах її представницького органу - відповідача 3 (сільської ради) судами не встановлено.

Постановою Верховного Суду від 07 грудня 2018 року залишено без змін постанову апеляційного суду, якою відмовлено заступнику прокурора

у задоволенні позову в господарській справі № 924/1256/17 до публічного акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю про визнання недійсним рішення тендерного комітету, оформленого протоколом розгляду тендерних пропозицій, визнання переможцем відкритих торгів, визнання недійсним договору поставки. Касаційний суд погодився

з висновком суду апеляційної інстанції, що прокурор може представляти інтереси держави у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження та у разі відсутності такого органу. Апеляційним судом враховано, що статтею 7 Закону України «Про публічні закупівлі» визначено органи, які здійснюють державне регулювання та контроль у сфері публічних закупівель, а саме: центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, Рахункова палата, Антимонопольний комітет України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України.

За результатом касаційного перегляду господарській справи № 910/18770/17 (за позовом заступника прокурора до обласної ради, районної організації про визнання незаконним і скасувати рішення, визнання недійсним договору про умови ведення мисливського господарства) Верховний Суд постановою

від 01 листопада 2018 року скасував судові рішення, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції вказував, що місцевий та апеляційний суди не встановили, у чому саме полягає порушення інтересів держави з урахуванням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», не розглянули всебічно, повно, об`єктивно у судовому процесі всіх обставин справи у сукупності, не дослідили зібраних у справі доказів, неналежним чином здійснили оцінку правовідносин, що склалися між сторонами, не застосували норм матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин.

Постановою Верховного Суду від 05 листопада 2018 року скасовано судові рішення у господарській справі № 910/4345/18 за позовом заступника прокурора в інтересах держави в особі сільської ради та районної державної адміністрації до дочірнього підприємства про стягнення заборгованості

з орендної плати, справу передано на розгляд до суду першої інстанції. Касаційний суд зазначив, що суди попередніх інстанцій не з`ясували, чи потребують захисту державні інтереси у цьому випадку, чи замінює прокурор у цьому судовому провадженні орган, уповноважений на виконання відповідних функцій, який не здійснює захисту або робить це неналежно; суди також не перевірили наведені прокурором причини, які, на його думку, перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, у зв`язку

з чим прокурор звернувся до суду, як і не з`ясували, чи вжито прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави.

Верховний Суд постановою від 05 грудня 2018 року скасував судові рішення у господарській справі № 923/129/17 (за позовом заступника керівника прокуратури в інтересах держави в особі управління Держгеокадастру до комунального підприємства, приватного підприємства, за участю третіх осіб, про визнання недійсним на майбутнє договору про спільну діяльність, вилучення з користування земельних ділянок сільськогосподарського призначення), справу направив на розгляд до суду першої інстанції. Касаційний суд вказував, що судами взагалі не досліджувалося питання наявності чи відсутності підстав для представництва прокуратурою позивача у справі та не встановлено обставин, які перешкоджають захисту прав та інтересів останнього саме належним суб`єктом - управлінням Держгеокадастру.

Отже, у постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17,

від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 23 жовтня 2018 року

у справі № 926/03/18, від 23 жовтня 2018 року у справі № 906/240/18,

від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, від 01 листопада 2018 року

у справі № 910/18770/17, від 05 листопада 2018 року у справі № 910/4345/18, від 05 грудня 2018 року у справі № 923/129/17, від 22 жовтня 2019 року

у справі № 913/117/19 відсутні висновки касаційного суду щодо наявності (відсутності) у прокурора права на звернення до суду в інтересах держави

в особі відповідної державної адміністрації з позовом до фізичної особи щодо знести самочинно збудованих об`єктів нерухомого майна (без дозвільної документації), які розташовані на землях водного фонду (у даному випадку - в прибережній природоохоронній захисній смузі водосховища).

Висновки суду касаційної інстанції у зазначених справах (№ 806/1000/17,

№ 924/1237/17, № 926/03/18, № 906/240/18, № 924/1256/17, № 910/18770/17, № 910/4345/18, № 923/129/17, № 913/117/19) ґрунтувалися, виходячи

з конкретних обставин кожної окремої справи та доказової бази,

з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Спірні правовідносини у порівнюваній ситуації, враховуючи їхні риси насамперед за змістом, а також суб`єктний і об`єктний критерії, не є подібними. Висновки судів не є суперечливими.

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень Верховний Суд не приймав постанови від 23 вересня 2018 року у справі

№ 924/1237/17.

Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що прокурор не мав повноважень на звернення до суду з позовом у цій справі, оскільки захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор, враховуючи наступне.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для їхнього захисту, але не подав відповідний позов у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати бездіяльність компетентного органу. Для встановлення того, які дії вчинить останній, прокурор до нього звертається до подання позову у порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», фактично надаючи цьому органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом перевірки виявлених прокурором фактів порушення законодавства, а також вчинення дій для виправлення цих порушень, зокрема подання позову чи повідомлення прокурора про відсутність порушень, які вимагають звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18).

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або мало стати відомо про можливе порушення інтересів держави, є бездіяльністю відповідного органу. Розумність вказаного строку визначає суд з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи через можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також з урахуванням таких чинників як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18).

Таким чином, прокурору достатньо дотримати порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх

в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18).

Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів (пункт 3 частини першої статті 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»

у редакції, чинній на час звернення до суду).

Для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження

у спосіб, передбачений Конституцією та законами України (пункт 5

статті 28 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

У позовній заяві прокурор вказав, що у нього є підстави для звернення до суду, оскільки Київська обласна державна адміністрація цього не зробила. Прокурор долучив до позовної заяви докази повідомлення вказаної адміністрації про порушення прав держави внаслідок будівництва на землях водного фонду спірного нерухомого майна.

У листі від 08 серпня 2018 року прокурор повідомив Київську обласну державну адміністрацію про те, що вживає заходів представницького характеру з метою відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом знесення самочинно збудованого нерухомого майна.

Київська обласна державна адміністрація у відповідь не висловилася про те, що самостійно звернеться до суду з належним позовом. Після того, як їй стало відомо про можливе порушення інтересів держави, захист яких

у спірних правовідносинах має здійснювати саме ця адміністрація, заходів для їхнього захисту у судовому порядку шляхом знесення самочинно збудованого нерухомого майна не вжила. Тобто виявила бездіяльність. Це дозволило прокурору звернутися до суду у порядку представництва інтересів держави в особі цієї адміністрації. Остання наявність підстав для такого представництва не оскаржила, заперечень проти представництва прокурором інтересів держави не висловила. З огляду на вказане прокурор обґрунтував неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах і наявність підстави для їхнього представництва ним самим.

Прокурор у позовній заяві вказав, що, на його думку, порушення інтересів держави полягало у незаконній забудові земельної ділянки водного фонду без дозвільної документації особою, яка не мала права на такі дії, внаслідок чого постраждали інтереси держави у сфері ефективного використання земель водного фонду; обґрунтував необхідність захисту цих інтересів держави щодо забезпечення охорони, відтворення та сталого використання водних ресурсів.

Отже, прокурор виконав вимоги процесуального закону, визначив, у чому, на його думку, полягає порушення інтересів держави, обґрунтував необхідність їхнього захисту, а також зазначив орган, який, хоч і уповноважений державою здійснювати такий захист, але у спірних правовідносинах відповідні заходи не вжив.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17.

Безпідставними є посилання у касаційній скарзі на висновки судів, викладені у справі № 2/1005/486/2012, оскільки відповідно до частини сьомої

статті 82 ЦПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які були встановлені в іншому судовому рішенні, враховуючи різні предмет і підстави позовів.

Вказані висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18 вересня

2019 року у справі № 357/16765/14-ц (провадження № 61-24757св18).

Водночас після вирішення спору у справі № 2/1005/486/2012 прокурором

у судах були ініційовані інші спори, за результатом яких встановлено, зокрема, що земельна ділянка АДРЕСА_1 належить до земель водного фонду, а збудований ОСОБА_1 на цій земельній ділянці будинок належить до об`єктів самочинного будівництва, оскільки він будувався без дозвільних документів.

Безпідставними є посилання у касаційній скарзі на наявність у відповідача права користування спірною земельною ділянкою як на підставу для відмови у задоволенні заявлених у справі вимог, оскільки надання йому як посадовій особі в прибережній зоні місця для гаражу для чергових човнів (виділення

у користування території площею 300 кв. м), що встановлено судовим рішенням у справі № 2-1623/2005, не могло бути підставою для будівництва садового будинку та господарських будівель без дозвільної документації.

Отже, помилковими є доводи касаційної скарги щодо наявності у відповідача права користування спірною земельною ділянкою, оскільки зібраними

у справі доказами підтверджено, що земельна ділянка, на якій споруджений спірний садовий будинок з господарськими спорудами, розташована

у прибережній захисній смузі, із західної сторони примикає до урізу Канівського водосховища і належить до земель водного фонду. Крім того, садовий будинок ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) збудований без будь-яких дозвільних документів. Таким чином, суди правильно застосували до спірних правовідносин статтю 376 ЦК України.

У мотивувальній частині оскаржуваної постанови міститься обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними

є висновки судів по суті заявлених вимог.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення

у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України постанова апеляційного суду підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, тому її необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ковальчук Степан Миколайович, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук