Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.07.2020 року у справі №761/27648/19

Постанова

Іменем України

09 червня 2021 року

м. Київ

справа № 761/27648/19

провадження № 61-8701св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, відповідачі: держава Україна в особі Головного управління Національної поліції у місті Києві, Державної казначейської служби України, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Дем'яненко Микола Володимирович, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 листопада 2019 року в складі судді Пономаренко Н. В. та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н.

В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі - ГУНП у місті Києві), Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що Слідчим управлінням поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі - ГУНП у місті Києві) здійснюється досудове розслідування кримінального провадження № 12015100020007355 від 26 серпня 2015 року, яке об'єднано з матеріалами кримінального провадження № 12017100100007423 від 20 червня 2017 року, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частинами 2 , 3 , 4 статті 190, частиною 4 статті 358, частиною 1 статті 382, частиною 1 статті 388 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

ОСОБА_1 є потерпілим у об'єднаному кримінальному провадженні № 12015100020007355 за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частинами 2 , 3 , 4 статті 190, частиною 4 статті 358, частиною 1 статті 382, частиною 1 статті 388 КК України, з матеріалів якого виділено кримінальне провадження № 12019100000000229.

Під час досудового розслідування кримінального провадження № 12015100020007355 встановлено, що ОСОБА_2 та інші пов'язані з ним особи, маючи на меті незаконне заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою, 28 грудня 2004 року придбали земельну ділянку АДРЕСА_1 на АДРЕСА_2 (Садівниче товариство "Здоров'я"), цільове призначення якої - для ведення садівництва, та у січні 2012 року розпочали будівництво багатоквартирного п'ятиповерхового будинку.

З метою доведення злочинного умислу до логічного завершення, 16 лютого 2012 року створено Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Осокорки" (далі - ОК "ЖБК "Осокорки"), яке придбало через процедуру проведення прилюдних торгів земельну ділянку АДРЕСА_1 на АДРЕСА_2 (Садівниче товариство "Здоров'я"), цільове призначення якої - для ведення садівництва, та продовжило під фактичним управлінням ОСОБА_2 здійснювати будівництво багатоквартирного п'ятиповерхового будинку.

Позивач вказує, що між ним та ОК "ЖБК "Осокорки" 07 червня 2012 року укладено договір про порядок сплати пайового внеску членом кооперативу і надання приміщень, предметом якого є відносини сторін, пов'язані зі сплатою (внесенням) членом кооперативу пайового внеску та отримання ним на праві власності по завершенні будівництва і введення в експлуатацію садового будинку із вбудованими приміщеннями на АДРЕСА_2 (ділянка 33), двокімнатної квартири АДРЕСА_3.

На виконання умов цього правочину він сплатив 324 000 грн.

ОСОБА_1 зазначає, що ОСОБА_2 не мав реальних намірів доводити будівництво багатоквартирного п'ятиповерхового житлового будинку до кінця та вводити його в експлуатацію, оскільки будівництво проводилося на земельній ділянці, яка за своїм цільовим призначенням не передбачає будівництво багатоквартирного житлового будинку.

Оскільки багатоквартирний п'ятиповерховий житловий будинок не побудовано, тому ОСОБА_2 незаконно заволодів його коштами у розмірі 324 000 грн.

Досудове слідство триває довгий час, проте ОСОБА_2 не оголошено підозру у вчиненні кримінального правопорушення, тобто гарантії держави щодо захисту прав і майнової безпеки потерпілого ОСОБА_1 з боку держави не виконані.

Таким чином має місце невиконання державою своєї охоронної функції, прямо передбаченої Конституцією України, та наявність у зв'язку з цим негативних наслідків для позивача у формі невідшкодування збитків у розмірі 324 000 грн, заподіяних злочином, вчиненим на території України.

Крім того позивач вказує, що унаслідок тривалого та безрезультатного досудового розслідування кримінального провадження йому завдано моральну шкоду, яка виразилася у душевних стражданнях, оскільки він позбавлений права розпоряджатися та користуватися своїми коштами (майном) протягом тривалого часу, а також вимушений витрачати час на звернення до правоохоронних органів для доведення порушення своїх прав.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив стягнути з держави в особі ГУНП у місті Києві, Державної казначейської служби України 324 000 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди та 200 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

У відзиві на позовну заяву ГУНП у місті Києві зазначало, що для відшкодування завданої шкоди потерпілому обов'язковою передумовою є встановлений рішенням суду факт протиправної бездіяльності суб'єкта, зокрема державного органу чи його посадової особи.

Проте дії Слідчого управління ГУНП у місті Києві щодо здійснення досудового розслідування у вищезазначеному кримінальному провадженні не були визнані незаконними, а також не було встановлено факт бездіяльності державного органу.

Крім того, відшкодування шкоди у кримінальному провадженні регулюється главою 9 розділу І Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), зокрема частиною 2 статті 127 КПК України передбачено, що шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову у кримінальному провадженні.

Також ГУНП у місті Києві зазначило, що розслідування у об'єднаному кримінальному провадженні № 12015100020007355 від 26 серпня 2015 року та виділеному кримінальному провадженні № 12019100000000229 триває.

Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди, то відсутній причинно-наслідковий зв'язок між завданою, на думку позивача, моральною шкодою та діями ГУНП у місті Києві, наявність якого є обов'язковим для покладення відповідальності за заподіяну моральну шкоду.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 12 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач обґрунтовує завдання йому збитків та моральної шкоди тривалим та безрезультатним проведенням досудового розслідування кримінального провадження, в якому його визнано потерпілим.

Основним предметом доказування у цій справі є неправомірність дій посадових осіб ГУНП у місті Києві, внаслідок яких, як зазначає позивач, йому було завдано шкоди.

Проте позивачем не доведено протиправності та незаконності дій відповідача під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, в якому його визнано потерпілим.

Позивач не надав доказів на підтвердження заявлених ним вимог, зокрема наявності шкоди та причинного зв'язку між заподіяною йому шкодою та протиправними діями органів досудового розслідування.

Постановою Київського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу Дем'яненка М. В., який діє в інтересах ОСОБА_1, залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 листопада 2019 року - без змін.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції, відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем заподіяння йому майнової та моральної шкоди саме відповідачами, а докази, на які він посилається, не підтверджують сукупність всіх необхідних складових для притягнення держави до цивільно-правової відповідальності.

Також апеляційний суд зазначив, що досудове розслідування у об'єднаному та виділеному кримінальних провадженнях, на які посилається позивач, триває і доводи останнього щодо наявності підстав для оголошення підозри особі, яка, на думку позивача, вчинила вказане кримінальне правопорушення, не ґрунтуються на законі, оскільки проведення досудового розслідування здійснюється слідчим.

Позивач вважає, що матеріальну шкоду йому заподіяно ОСОБА_2, що не позбавляє його права безпосередньо пред'явити до нього цивільний позов про відшкодування такої шкоди. Причинного зв'язку між завданням позивачу шкоди та діями відповідачів у справі не встановлено.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі, поданій 09 червня 2020 року, ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Дем'яненко М. В., просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 3 частини 2 статті 389 ЦПК України. Вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

Зазначає, що заявив вимоги до держави Україна в особі її уповноважених органів, яка несе відповідальність в цілому за діяльність своїх органів влади.

Правоохоронна функція держави включає в себе попереджувальну складову - недопущення і попередження злочинів, а також каральну складову - кожен хто вчинив злочин має понести відповідальність. Кожній людині на території України державою гарантована безпека та захист її прав від будь-яких порушень з боку третіх осіб.

Позов пред'явлено до держави, яка допустила вчинення цього злочину (не виконала попереджувальну правоохоронну функцію), та з вини якої на території України ОСОБА_1 заподіяно збитки. Позивач не конкретизує і не встановлює вину конкретних окремих посадових осіб, за невиконання державою її конституційних функцій.

З часу внесення відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань по кримінальному провадженню № 12015100020007355 пройшло багато часу, проте винну особу до відповідальності не притягнуто. Це у свою чергу доводить, що державою не виконана охоронна функція. При цьому підозрюваний, який вчинив злочин, був відомий, проте йому не пред'явлено підозру та не обрано запобіжний захід. Внаслідок неправомірних дій та бездіяльності відповідачів позивачу заподіяно майнову та моральну шкоду.

ГУНП у місті Києві подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Вказувало, що позивач не довів належними та допустимими доказами заявлені у справі вимоги. На даний час досудове розслідування кримінального провадження здійснюється і не завершене. Позивач не вжив всіх заходів щодо повернення належного йому майна у передбачений законом спосіб. Можливості повернення майна не вичерпано, тому відсутні підстави для стягнення з відповідачів майнової та моральної шкоди.

Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2020 року поновлено ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Дем'яненко М. В., строк на касаційне оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 листопада 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу.

У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що Слідчим управлінням поліції ГУНП у місті Києві здійснюється досудове розслідування кримінального провадження № 12015100020007355 від 26 серпня 2015 року, яке об'єднано з матеріалами кримінального провадження № 12017100100007423 від 20 червня 2017 року, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частинами 2 , 3 , 4 статті 190, частиною 4 статті 358, частиною 1 статті 382, частиною 1 статті 388 КК України.

ОСОБА_1 визнано потерпілим у об'єднаному кримінальному провадженні № 12015100020007355 за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частинами 2 , 3 , 4 статті 190, частиною 4 статті 358, частиною 1 статті 382, частиною 1 статті 388 КК України, з матеріалів якого виділено кримінальне провадження № 12019100000000229.

Під час досудового розслідування кримінального провадження № 12015100020007355 встановлено, що ОСОБА_2 та інші пов'язані з ним особи, маючи на меті незаконне заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою, 28 грудня 2004 року придбали земельну ділянку АДРЕСА_1 на АДРЕСА_2 (Садівниче товариство "Здоров'я"), цільове призначення якої - для ведення садівництва, та у січні 2012 року розпочали будівництво багатоквартирного п'ятиповерхового будинку. З метою доведення злочинного умислу до логічного завершення, 16 лютого 2012 року створено ОК "ЖБК "Осокорки".

13 травня 2013 року ОК "ЖБК "Осокорки" придбало з прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна земельну ділянку № НОМЕР_1 (кадастровий номер 8000000000:90:803:0033) в садово-дачному кооперативі "Осокорки" на АДРЕСА_2 (договір купівлі-продажу від 13 травня 2013 року, укладений між арбітражним керуючим Біленком Р. І. та ОК "ЖБК "Осокорки").

07 червня 2012 року між ОК "ЖБК "Осокорки" та ОСОБА_1 укладено договір про порядок сплати майнового внеску членом кооперативу і надання приміщення, за умовами якого задля отримання у власність двокімнатного приміщення за АДРЕСА_4 по завершенні будівництва і введення в експлуатацію садового будинку із вбудованими приміщеннями член кооперативу сплачує пайовий внесок у розмірі 324
000 грн.

Згідно з актом від 11 жовтня 2012 року оплата за договором від 07 червня 2012 року в сумі 324 000 грн отримана повністю.

Розслідування у об'єднаному кримінальному провадженні № 12015100020007355 від 26 серпня 2015 року та виділеному кримінальному провадженні № 12019100000000229 триває.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статтею 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Дем'яненко М. В., підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що факт тривалого та безрезультатного досудового слідства, яке триває з 26 серпня 2015 року, не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв'язку між несвоєчасними діями та завданою шкодою позивачу, оскільки діями чи бездіяльністю самих відповідачів позивачу збитків не завдано.

Оскільки позивач вважає, що матеріальну шкоду йому заподіяно громадянином ОСОБА_2, тому він не позбавлений права пред'явити цивільний позов безпосередньо до винної особи про відшкодування заподіяної матеріальної шкоди.

Також позивачем не доведено спричинення йому моральної шкоди відповідачами, оскільки неправомірність дій останніх нічим не підтверджена.

Натомість Верховний Суд не погоджується з висновками апеляційного суду враховуючи наступне.

Україна, згідно з Конституцією України, є правовою державою (статті 1), а людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (стаття 3). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, і саме держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3).

Згідно з частиною 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (стаття 55 Конституції України).

Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади органів місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що держава не виконала взяті на себе гарантії безпеки та захисту його прав від будь-яких порушень, не виконала своїх прямих функцій і прямих обов'язків. Позивач вважає, що шкода, завдана йому внаслідок злочину, а також тривалим проведенням досудового розслідування підлягає відшкодуванню державою за рахунок Державного бюджету України.

Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Тобто за загальним правилом держава, будучи єдиним суб'єктом, не діє у цивільних правовідносинах безпосередньо, а лише опосередковано через відповідні державні органи.

Таким чином обов'язковою умовою участі у цивільному судочинстві того чи іншого суб'єкта від імені держави України є відповідність позовних вимог компетенції та повноваженням такого органу влади.

При цьому учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Саме на державу покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах. Належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19).

ОСОБА_1 зазначив одним із відповідачів ГУНП у місті Києві, оскільки це орган досудового слідства, який уповноважений на здійснення діяльності з розслідування злочинів, а держава - єдиний суб'єкт, який здійснює цивільні права через відповідні державні органи.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції).

На підставі вказаної норми права відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені положеннями статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною 1 статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини 1 статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (частини 1 статті 1176 ЦК України).

Статтями 1173, 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Відповідно до цієї норми обов'язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу.

Положення статей 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності, зокрема для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2021 року у справі № 638/11289/18 (провадження № 61-17649св20), від 19 травня 2021 року у справі № 712/11296/19 (провадження № 61-13449св20).

Підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цим умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Дії (бездіяльність) органів державної влади, в цьому випадку ГУНП у місті Києві, внаслідок яких було завдано шкоди, є основним предметом доказування та, відповідно встановлення у цій справі, оскільки відсутність такого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, передбаченого статтею 11 ЦК України внаслідок якого виникають цивільні права та обов'язки.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19), від 14 квітня 2020 року у справі № 925/1196/18 (провадження № 12-153гс19).

У постановах Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 924/831/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 13 травня 2021 року у справі № 910/4682/20 зазначено, що оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявність підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

У справі, яка переглядається, позивач стверджував, що він має право на отримання за рахунок держави відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок неправомірних дій ОСОБА_4, який, маючи на меті незаконне заволодіння чужим майном, ввійшов у довіру ОСОБА_1 та отримав від нього грошові кошти; досудове розслідування об'єднаного кримінального правопорушення № 12015100020007355 від 26 серпня 2015 року, з матеріалів якого було виділено кримінальне провадження № 12019100000000229, триває довгий час.

Мотивуючи свої позовні вимоги позивач вказував, зокрема, що він має право на відшкодування шкоди від держави за те, що досудове розслідування проводиться тривалий час (з 26 серпня 2015 року) і є неефективним. Таким чином позивач зазначав, що його право порушено, в тому числі внаслідок неефективного розслідування кримінальної справи особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.

У позовній заяві, апеляційній та касаційній скаргах ОСОБА_1, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) та статті 13 Конвенції.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом зазначеної статті поряд із негативним зобов'язанням, невиконання Україною якого позивач не оскаржив, держава має позитивні зобов'язання гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих зобов'язань є самостійною підставою відповідальності держави.

Дотримання соціальних, економічних та окремих культурних прав людини вимагає виконання позитивних зобов'язань держави щодо їх забезпечення, захисту та сприяння реалізації. Основною характеристикою таких зобов'язань є те, що вони вимагають від національних органів влади запровадити та застосувати необхідні засоби для гарантування прав людини. Тобто держава зобов'язана вжити належних заходів для забезпечення основоположних прав людини у кожному конкретному випадку.

Відповідно до статті 1 Конвенції до зобов'язань, узятих державою, що підписала Конвенцію, належать, крім обов'язку утримуватися від втручання в користування гарантованими правами та свободами, позитивні зобов'язання щодо кроків для забезпечення поваги до таких прав і свобод на її території (рішення ЄСПЛ від 10 травня 2001 року у справі "Z. та інші проти Сполученого Королівства", заява № 29392/95).

Тобто держава зобов'язана не тільки утриматися від порушень чи непропорційних обмежень конвенційних прав, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожною особою, яка перебуває під її юрисдикцією.

З цією метою законодавець та інші органи публічної влади повинні запроваджувати таке юридичне регулювання, що має відповідати конституційним нормам і принципам, та створювати механізми для ефективного захисту конституційних прав і свобод.

У рішенні у справі "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року ЄСПЛ підкреслив важливе значення принципу "належного врядування", зазначивши, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі "Котов проти Росії", заява № 54522/00).

У рішенні від 08 січня 2004 року у справі "Айдер та інші проти Туреччини" ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність.

Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов'язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивач був визнаний потерпілим, триває. Тобто, у суду не було відомостей про те, що держава провела об'єктивне та незалежне ефективне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачу (позитивний процесуальний обов'язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення.

Тому безпідставним є посилання судів першої та апеляційної інстанцій на обов'язкову наявність неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб державних органів, встановлених рішенням суду в іншій справі, як необхідної підстави для відшкодування збитків.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження.

Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі "Пелісьє і Сассі проти Франції"; рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі "Філіс проти Греції", заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови.

Надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо.

Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.

Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов'язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір.

Такі правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 25 січня 2021 року у справі № 227/4410/19 (провадження № 61-9407св20), від 22 березня 2021 року у справі № 203/1067/19 (провадження № 61-23293св19), від 25 березня 2021 року у справі № 227/3052/19 (провадження № 61-22337св19).

Звертаючись до суду з позовом позивач зазначав, що підставою позову є саме неспроможність держави виконати свої правоохоронні функції, тому посилання суду першої інстанції на відсутність судового рішення про визнання дій Слідчого управління ГУНП у місті Києві неправомірними або його бездіяльності є безпідставним.

З таким висновком місцевого суду погодилась і колегія суддів апеляційного суду.

Безпідставним є посилання апеляційного суду на те, що позивач може пред'явити позов безпосередньо до ОСОБА_2, оскільки винні дії останнього не є предметом розгляду у цій справі.

Таким чином суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, не врахував вищевказаних обставин та вимог процесуального законодавства, неправильно застосував положення законодавства, які регулюють відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, не застосував статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, не визначився із заявленими підставами позову та їх зв'язком із його предметом, не встановив, які обов'язки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції держава порушила, а також, чи обґрунтованим з огляду на ці порушення є розмір позовних вимог, не встановив підстав відшкодування моральної шкоди, що призвело до неправильного вирішення справи.

Суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може встановлювати обставин справи, давати оцінку чи переоцінку наданим учасниками справи доказам, а тому не може ухвалити власне рішення, відтак, прохання касаційної скарги про ухвалення нового рішення не може бути задоволено.

За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76, 77, 78, 81, 83, 84, 228, 229, 235, 243, 263, 264, 265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Враховуючи вищенаведені норми права та встановлені у справі фактичні обставини, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Крім того слід зауважити, що завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі", заява № 44158/98). У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення ЄСПЛ від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії", заява № 21911/03; рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії", заява № 38155/02).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин 3 , 4 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Отже, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Щодо клопотання позивача про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Дем'яненко М. В., звернувся до суду з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Клопотання мотивоване тим, що державою не створено належних умов для забезпечення реалізації її основної правоохоронної функції - гарантування безпеки її громадянам та будь-якій особі. Саме держава Україна несе відповідальність в цілому за діяльність своїх органів влади і саме бездіяльністю держави було заподіяно шкоду позивачу. У законодавстві відсутні чіткі положення і не сформовано правового висновку Верховного Суду щодо вирішення спірного питання.

Відповідно до частин 3 -5 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Верховний Суд дійшов висновку, що заявлене клопотання не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов'язує з забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод враховується: наявність "глибоких та довгострокових розходжень" у відповідній судовій практиці національних судів; чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та чи були такі механізми запроваджені, якщо так, то чи були вони ефективні.

Разом з тим, у поданій заяві відсутні посилання на обставини справи, які по різному трактуються судами у справах з подібними фактичними обставинами та правовідносинами, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Крім того, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19), від 14 квітня 2020 року у справі № 925/1196/18 (провадження № 12-153гс19), зазначених у цій постанові, вже вирішувалося вказане питання.

Отже, наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частини 5 статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

На підставі викладеного у задоволенні вказаного вище клопотання необхідно відмовити.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 402, 403, 406, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Дем'яненко Микола Володимирович, про передачу справи за позовом ОСОБА_1 до держави України в особі Головного управління Національної поліції у місті Києві, Державної казначейської служби України, про відшкодування шкоди на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Дем'яненко Микола Володимирович, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук