Історія справи

Постанова КЦС ВП від 21.02.2023 року у справі №607/11007/22
Постанова КЦС ВП від 21.02.2023 року у справі №607/11007/22

Постанова

Іменем України

21 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 607/11007/22

провадження № 61-12832св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересована особа - Тернопільська міська рада,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2022 року у складі судді Кунець Н. Р. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Міщій О. Я., Костів О. З., Шевчук Г. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою, в якій просила встановити факт добросовісного та безперервного володіння нею з грудня 2011 року нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_1 загальною площею 107,5 кв. м, житловою площею 43,5 кв. м та нежитловим приміщенням № 133 загальною площею 92,3 кв. м, яке знаходяться над зазначеною квартирою. Обґрунтовуючи заявлені вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона повністю виконала умови договору про дольову участь у будівництві житла по АДРЕСА_1 та умови договору купівлі-продажу майнових прав, однак до цього часу не оформила своє право власності на нерухоме майно, хоча будинок вже давно зданий в експлуатацію. З літа 2007 року вона проводила ремонт у квартирі, провела індивідуальне опалення, а в подальшому вселилася та проживала в ній. Жодних претензій з цього приводу з боку Кооперативу «СОЮЗ» та Відкритого акціонерного товариства «ТЕМЗА» (далі - ВАТ «ТЕМЗА») не було. Встановлення факту добросовісного володіння та безперервного користування квартирою та нежитловим приміщенням необхідне їй для подальшого оформлення права власності на це нерухоме майно. Разом з тим вона не може отримати від обслуговуючої організації - Товариства з обмеженою відповідальністю «МЖК «ІРЛАГА» довідку, яка підтверджувала б вказаний факт.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2022 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту добросовісного та безперервного володіння нерухомим майном.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що вказана заява не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, оскільки встановлення факту добросовісного та безперервного володіння нерухомим майном потрібно ОСОБА_1 для отримання у власність квартири, що свідчить про існування спору про право.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2022 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в судовому засіданні ОСОБА_2 вказала, що 01 лютого 2011 року між нею та Приватним підприємством «Агроторг» (далі - ПП «Агроторг») укладено договір купівлі-продажу майнових прав, за яким вона купила майнові права на нежитлове приміщення АДРЕСА_3 , розташоване над її квартирою. Однак вже після укладення договору про пайову участь в будівництві житлового будинку без погодження з нею ВАТ «ТЕМЗА» і Кооператив «СОЮЗ» внесли зміни до проекту будівництва, якими документально дев`ятий поверх зробили дворівневим, об`єднавши його з нежитловими приміщеннями десятого поверху. Також у 2011 році вона уклала договір на виконання робіт, які полягали у з`єднанні комунікацій між квартирою та нежитловим приміщенням. Таким чином, із заявлених ОСОБА_2 вимог вбачається, що від встановлення юридичного факту майнові права безпосередньо не виникають, а існує спір про право власності заявника на нерухоме майно, який може вирішуватися в порядку позовного провадження.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У грудні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановіВерховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 336/709/18-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім цього, ОСОБА_1 зазначила, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах частини другої статті 315 ЦПК України у випадках встановлення інших фактів, не передбачених частиною першою статті 315 ЦПК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Суд першої інстанції безпідставно відмовив їй у відкритті провадження у справі, обґрунтувавши це існуванням спору про право, який насправді відсутній. Суди не встановили, з ким в неї виник спір та в чому він полягає, як і не взяли до уваги відсутність передбаченого законодавством іншого порядку встановлення факту, про який вона просила.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В. від 29 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.

23 січня 2023 року справа № 607/11007/22 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 24 січня 2023 року у зв`язку з відрядженням судді Усика Г. І. до Вищої ради правосуддя призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 січня 2023 року матеріали справи № 607/11007/22 передано судді-доповідачу Стрільчуку В. А., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Карпенко С. О.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою, в якій просила встановити факт добросовісного та безперервного володіння нею з грудня 2011 року нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_1 та нежитловим приміщенням № 133 на 10-му (технічному) поверсі будинку, посилаючись на те, що 04 січня 2007 року вона уклала з Кооперативом «СОЮЗ» договір № 89 про пайову участь у будівництві житла, згідно з яким виплатила всі кошти з метою набуття права власності на вищезгадану чотирикімнатну квартиру.

Крім того, в судовому засіданні ОСОБА_2 вказала, що 01 лютого 2011 року між нею та ПП «Агроторг» було укладено договір купівлі-продажу майнових прав, за умовами якого вона придбала майнові права на нежитлове приміщення АДРЕСА_3 . Вказане нежитлове приміщення розташоване над її квартирою. Однак ВАТ «ТЕМЗА» та кооператив «СОЮЗ» без погодженням з нею і вже після укладення договору про пайову участь в будівництві житлового будинку внесли зміни до проекту будівництва, якими документально дев`ятий поверх зробили дворівневим, об`єднавши його з нежитловими приміщеннями десятого поверху. Також у 2011 році вона уклала договір на виконання робіт, які полягали у з`єднанні комунікацій між квартирою та нежитловим приміщенням.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20) наведено такі висновки щодо застосування норм права.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).

У теорії цивілістики під майновими правами розуміється: 1) у широкому значенні речового права суб`єктивне цивільне право як таке, що стосується майнових цінностей і має грошову оцінку, наприклад, право власності на похідні права, зобов`язальні права (права з договорів, що укладаються з приводу передання майна у власність або користування), майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, тощо; 2) у вузькому значенні - як суб`єктивне право, яке здатне бути самостійним об`єктом обороту; тобто у разі передання майнового права набувач отримує його як можливість претендування на майно або вчинення власних дій відносно майна.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду керується тим, що, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.

Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в об`єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об`єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.

Практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19).

Отже, у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об`єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

З огляду на те, що у випадку набуття права власності на новостворене нерухоме майно саме інвестор набуває первинне право власності, на яке раніше не було і не могло бути зареєстроване право власності інших осіб, віндикація не може бути застосована. Ефективним та належним способом захисту прав інвестора у такому випадку буде визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Ураховуючи особливість перетворення права на майнові права у право на новостворений об`єкт нерухомого майна, саме інвестор є першим власником за договором купівлі-продажу майнових прав на певне нерухоме майно, яке фактично існує, однак набуває формальних ознак об`єкта цивільних прав лише після його державної реєстрації. Вказане узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21).

Визнання права власності є ефективним і належним способом захисту прав сторони - покупця, який за договором купівлі-продажу майнових прав повністю сплатив узгоджену в договорі грошову суму, проте не може реалізувати свої права внаслідок недобросовісної поведінки продавця після введення будинку в експлуатацію, який не визнає права покупця на цю збудовану квартиру.

Велика Палата Верховного Суду висновує, що положення статті 392 ЦК України підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли між особою, яка відчужила майнові права на квартиру в багатоквартирній новобудові (Сторона 1) та особою, яка такі права придбала (Сторона 2) у випадку, коли об`єкт будівництва (багатоквартирна новобудова) зданий в експлуатацію, проте Сторона 1 не виконує умови зазначеного договору з передачі Стороні 2 усіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої Сторона 2 сплатила в повному обсязі, та не визнає права Сторони 2 на цю збудовану квартиру.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що правозастосовчу практику в подібних спорах необхідно консолідувати, а відтак частково відступити також від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, оскільки в тих випадках, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до пункту 7 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, перелік яких визначений частиною першою статті 315 ЦПК України.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.

Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права.

Частиною шостою статті 294 ЦПК України визначено, що якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (частина четверта статті 315 ЦПК України).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок про те, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: - факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; - встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; - заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); - чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним. При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.

Отже, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи у відкритті провадження в цій справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що з поданої заяви вбачається спір про право, а тому вона не підлягає розгляду в порядку окремого провадження.

Верховний Суд погоджується з вищенаведеними висновками судів з огляду на те, що в судовому порядку встановлюються лише такі факти, які мають юридичні наслідки і від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника, встановлення юридичних фактів у судовому порядку можливе тоді, коли чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Разом з тим у випадку невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об`єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, положення якої підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли між особою, яка відчужила майнові права на квартиру (нежитлове приміщення) в багатоквартирній новобудові (Сторона 1) та особою, яка такі права придбала (Сторона 2), у випадку, коли об`єкт будівництва (багатоквартирна новобудова) зданий в експлуатацію, проте Сторона 1 не виконує умови зазначеного договору з передачі Стороні 2 усіх необхідних документів для оформлення права власності на майно, вартість якого Сторона 2 сплатила в повному обсязі, та не визнає права Сторони 2 на цей збудований об`єкт нерухомості. Тому за встановлених судами в цій справі обставин існування у ОСОБА_1 договірних відносин у сфері інвестування в будівництво з метою одержання квартирисам по собі факт добросовісного та безперервного володіння нерухомим майном не має юридичного наслідку у вигляді виникнення в заявника майнових прав чи права власності на об`єкт нерухомості.

В постанові Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 336/709/18-ц (провадження № 61-39374св18), на яку послалася заявник в касаційній скарзі, наведено правові висновки, згідно з якими спадкові права є майновим об`єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку. За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Проте, відмовляючи у відкритті провадження у справі за заявою Особи_1 з підстав того, що із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, суд першої інстанції зазначеного до уваги не взяв, тому висновок суду є помилковим. Крім того, районний суд не зазначив, хто є спадкоємцем у порядку, передбаченому спадковим правом (норми ЦК України), який би оспорював право Особи_1 на прийняття спадщини

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не врахували правових висновків, викладених у зазначеній постанові Верховного Суду, не заслуговують на увагу, оскільки у вказаній справі вимоги заявника стосувалися встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем у зв`язку з відмовою у видачі нотаріусом свідоцтва про права на спадщину, тоді як в цій справі заявник просила встановити факт добросовісного та безперервного володіння нерухомим майном.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення питання про відкриття провадження у справі, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведеній постанові Верховного Суду, на яку послалася заявник в касаційній скарзі.

Посилання заявника на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень частини другої статті 315 ЦПК України у випадках встановлення інших фактів, не передбачених частиною першою статті 315 ЦПК України, також не заслуговують на увагу, оскільки такий висновок сформований, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), в якій, зазначено, що перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним. У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

В постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20) викладено такі правові висновки.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Отже, за встановлених в цій справі обставин не вбачається неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права при постановленні оскаржуваних судових рішень.

З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість наведених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко