Постанова

Іменем України

19 березня 2018 року

м. Київ

справа № 2-4435/2008

провадження № 61-1950 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - виконавчий комітет Одеської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Сегеди С. М., Кононенко Н. А.,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У червні 2006 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що 17 жовтня 1959 року вона одружилася з ОСОБА_5, після чого подружжя звернулося до виконавчого комітету Ленінської районної ради м. Одеси з письмовою заявою про виділення їм земельної ділянки для будівництва будинку, але вирішення цього питання довгий час відкладалося, тому вони самостійно знайшли земельну ділянку по АДРЕСА_1

Подружжя зверталося до органу місцевого самоврядування з заявою про закріплення за нами цієї ділянки і про надання дозволу на будівництво, не отримавши погодження, вони розпочали будівництво.

У 1962 році подружжя знову звернулося до виконавчого комітету Ленінської районної ради м. Одеси для надання документів на право забудови, але їм було відмовлено в наданні цих документів, а самовільно збудований будинок по АДРЕСА_1 без оформлення правовстановлюючих документів і без виділення земельної ділянки залишено у користуванні ОСОБА_5, з правом проживання членів його сім'ї.

04 грудні 1981 року вона розлучилася з ОСОБА_5 і виплатила йому компенсацію за частку в будинку, а сама залишилася проживати в цьому будинку.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_4 на підставі статті 392 ЦК України просила суд визнати за нею право власності на будинок по АДРЕСА_1

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 5 грудня 2008 року у складі судді Гудіної Н. І. позов ОСОБА_4 задоволено.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на будівлю, розташовану по АДРЕСА_1

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач у 1962 році збудувала спірний будинок та неодноразово зверталася до органу місцевого самоврядування з питанням щодо узаконення цього будинку, але не з її вини це питання вирішено не було, тому суд вважав, що її право порушено та підлягає захисту, шляхом визнання за нею права власності на житловий будинок з підстав, передбачених статтею 392 ЦК України.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_7 задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 5 грудня 2008 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що законодавством передбачено іншу процедуру прийняття до експлуатації новоствореного самочинного нерухомого майна, порядок проведення державної реєстрації та оформлення права власності на нього, ніж звернення до суду із позовом про визнання права власності.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що на підставі частини третьої статті 376 ЦК України суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці, що не надавалася у власність чи користування особі, яка збудувала його, якщо їй в установленому законом порядку було передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення.

При цьому суд має враховувати, що відсутність заперечень власника проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво, чи визнання такого позову має бути обґрунтовано відповідними доказами, що підтверджують право на вчинення таких процесуальних дій, зокрема, договорами купівлі продажу земельної ділянки, оренди, міни.

Виходячи зі змісту частини третьої статті 376 ЦК України суд може визнати право власності на самочинно збудоване майно також за особою, яка його збудувала, якщо після закінчення будівництва земельну ділянку цій особі було передано у власність або надано у користування.

Заявник стверджує, що хоча й договір оренди з органом місцевого самоврядування не укладала, земельна ділянка по АДРЕСА_1 фактично перебуває в її користуванні, оскільки вона сплачує земельний податок, а тому апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні її позову.

Відзив на касаційну скаргу відповідачем не подано.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Частиною другою статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва.

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 ЦК України, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про основи містобудування» реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні та будівництві об'єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні і благоустрої територій.

Закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється.

Відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року № 1243, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об'єктів нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будівель і споруд як житлово-громадського, так і виробничого призначення, інженерних мереж та споруд, транспортних магістралей, окремих черг пускових комплексів (далі - закінчені будівництвом об'єкти), їх інженерно-технічного оснащення відповідно до затвердженої в установленому порядку проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування.

Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

У справі, що переглядається, позивачем не надано доказів введення спірного будинку до експлуатації в установленому порядку і набуття цим майном статусу об'єкта нерухомого майна як об'єкта цивільного права.

Визнання ж права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15.

На підставі вказаного, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову про визнання право власності на будинок, не прийнятий в експлуатацію.

Доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, оскільки позов було пред'явлено з підстав, передбачених статтею 392 ЦК України, що й було предметом як позову, так і рішення суду першої інстанції. Доводи касаційної скарги по суті повністю змінюють як предмет, так і підставу позову, оскільки стосуються інших фактичних і правових підстав.

При цьому позивач не зазначила відповідачем ОСОБА_5, а суд першої інстанції у порушення вимог ЦПК України не залучив його до участі у справі, вирішивши питання про його права і обов'язки.

Зазначене не перешкоджає ОСОБА_4 звернутися до суду на законних підставах з належним способом судового захисту.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Ю. В. Черняк