Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 21.12.2020 року у справі №756/2312/18

Постанова

Іменем України

10 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 756/2312/18

провадження № 61-18048св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - фізична особа-підприємець ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 05 серпня 2020 року у складі судді Андрейчука Т. В., та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

В лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2) про стягнення заборгованості за договорами купівлі-продажу.

Первісний позов обґрунтований тим, що 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 (до зміни прізвища - ФОП ОСОБА_4) укладений договір, за яким останній зобов'язався виготовити, встановити у місцях, визначених нею, а також передати їй рекламні відеостійки Diamond TV у кількості п'ять одиниць загальною вартістю 217 000,00 грн протягом сорока одного дня з моменту повної сплати за придбаний товар. 05 серпня 2016 року ОСОБА_1 сплатила кошти у повному обсязі за придбаний товар, проте ФОП ОСОБА_2 в обумовлений договором строк не приступив до його виконання, порушивши взяті на себе зобов'язання.

11 серпня 2016 року ОСОБА_1 уклала з ФОП ОСОБА_2 договір, відповідно до умов якого відповідач зобов'язався виготовити, встановити у місцях, визначених нею, а також передати їй рекламні відеостійки Diamond TV у кількості двадцяти одиниць загальною вартістю 868 000,00 грн протягом сорока одного дня з моменту повної сплати за придбаний товар. На виконання вказаного договору ОСОБА_1 сплатила 340
581,00 грн, що складає 39 % від загальної вартості товару. Іншу частину авансу не сплачено, позаяк зрозуміла, що відповідач не зможе виконати зобов'язання, взяті на себе за договором.

Зазначала, що ФОП ОСОБА_2 не виконав взятих на себе зобов'язань за договорами від 05 серпня 2016 року та 11 серпня 2016 року.

ОСОБА_1 просила стягнути з ФОП ОСОБА_2 грошові кошти на загальну суму 859 968,04
грн, з яких:

- борг за договором від 05 серпня 2016 року - 217 000,00 грн, пеня за прострочення виконання зобов'язань - 58 257,07 грн, інфляційні втрати - 47
371,10 грн, 3 % річних від простроченої суми - 9 251,67 грн;

- борг за договором від 11 серпня 2016 року - 340 581,00 грн, пеня за прострочення виконання зобов'язань - 91 434,33 грн, втрати від інфляції - 80
547,41 грн, 3 % річних від простроченої суми - 15 525,46 грн.

У червні 2018 року ФОП ОСОБА_2 подав зустрічний позов до ОСОБА_1 про стягнення коштів.

Зустрічний позов мотивований тим, що після отримання повідомлення про готовність товару, придбаного за договором від 05 серпня 2016 року, ОСОБА_1 не повідомила про місце поставки товару, не прийняла його, ухилившись від узятих на себе за договором зобов'язань. Натомість лише через рік і п'ять місяців надіслала повідомлення про відмову від договору купівлі-продажу від 05 серпня 2016 року та його розірвання. Крім того, всупереч пунктам 3.1,5.1.1 договору від 11 серпня 2016 року, ОСОБА_1 не сплатила ФОП ОСОБА_2 50 % вартості товару, а тому у нього не виник обов'язок передати обумовлений їй товар. Також зазначив, що у січні-березні 2018 року він повернув ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 4 700,00 дол. США.

ФОП ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_1 витрати на виготовлення товару, збитки та штраф за договорами купівлі-продажу від 05 серпня 2016 року та 11 серпня 2016 року у розмірі 746 600,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року первісний позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ФОП ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти, сплачені за договором від 05 серпня 2016 року, у розмірі 217 000 грн, пеню 58 257,07 грн, інфляційні втрати 47 371,10 грн та 3 % річних - 9 251,67 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 штраф за порушення умов договору від 11 серпня 2016 року у розмірі 86 800 грн.

У іншій частині позовних вимог за первісним та зустрічним позовами відмовлено.

На підставі частини 12 статті 265 ЦПК України проведено зустрічне зарахування сум, присуджених за первісним та зустрічним позовом, стягнувши з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 різницю між ними у сумі 245 079,84 грн.

Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 судовий збір у сумі 3 318,80 грн, витрати на професійну правничу допомогу у сумі 6 134,22 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 судовий збір у сумі 868,00 грн.

Виходячи з того, що ФОП ОСОБА_2 прострочив зобов'язання щодо передачі товару покупцеві за договором від 05 серпня 2016 року, усупереч пункту 4.4 договору не повернув у термін до 20 вересня 2016 року отримані від ОСОБА_1 кошти, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з відповідача за первісним позовом на користь позивача грошових коштів у сумі 217 000,00 грн, що були сплачені ОСОБА_1 на виконання договору, із застосуванням статті 625 ЦК України.

Встановивши, що ОСОБА_1 не виконала взяті на себе зобов'язання згідно пункту 4.4 договору від 11 серпня 2016 року щодо сплати 50 % вартості товару протягом трьох днів з моменту підписання договору, дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з ФОП ОСОБА_2 на її користь коштів, сплачених за цим договором, та, як наслідок, відсутність підстав для стягнення пені, інфляційних втрат та 3% річних, оскільки ці вимоги є похідними від вимоги про стягнення коштів.

Крім того, суд дійшов висновку, що не підлягають задоволенню вимоги ФОП ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 витрат на придбання матеріалів для виготовлення товару за договором від 11 серпня 2016 року та їх зберігання, оскільки, не отримавши повну оплату за договором, ФОП ОСОБА_2 не зобов'язаний був вчиняти будь-які дії, пов'язані з початком виконання умов договору, та нести витрати на придбання матеріалів, а в подальшому і на їх зберігання.

З огляду на те, що ОСОБА_1 не виконала умови пункту 4.4. договору від 11 серпня 2016 року та, врахувавши положення пункту 6.6 цього договору, в якому сторони погодили, що за односторонню необґрунтовану відмову від виконання своїх зобов'язань, що випливають з договору, винна сторона несе відповідальність у вигляді штрафу у розмірі 10 % від ціни товару, зазначеної у пункті 4.2. договору, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення зустрічної позовної вимоги ФОП ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 штрафу в сумі 86 800,00 грн.

Короткий зміст постанови апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні цих позовних вимог у повному обсязі.

В іншій частині рішення Оболонського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд, виходив із відсутності підстав для стягнення з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 217 000,00 грн, а також пені, інфляційних втрат та 3 % річних, нарахованих на цю суму, з огляду на те, що ОСОБА_1 не вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язання за договором від 05 серпня 2016 року. Суд зазначив, що відповідно до пункту 5.1.2 договору від 05 серпня 2016 року сторони погодили, що місце поставки, встановлення товару буде визначено у додатку № 1 до договору. До визначення покупцем місця поставки продавець ФОП ОСОБА_2 не міг виконати свій обов'язок за договором щодо виготовлення, встановлення та в подальшому передачі товару за місцем виготовлення.

У решті апеляційний суд погодився з рішенням місцевого суду як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Аргументи учасників справи

У грудні 2020 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить: скасувати постанову апеляційного суду у повному обсязі та рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором від 11 серпня 2016 року, в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом та в частині розподілу судових витрат; ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову у повному обсязі та про відмову у задоволенні зустрічних вимог у цій частині.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині вирішення первісного позову, в частині зустрічного позову про стягнення штрафу за порушення умов договору від 11 серпня 2016 року, проведення зустрічного зарахування, і судових витрат. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/3332/17, від 02 жовтня 2018 року у справі № 912/3559/17, від 20 червня 2018 року у справі № 905/2111/17, від 06 березня 2019 року у справі № 910/15357/17, Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору. Оскільки ФОП ОСОБА_2 не виконав свого обов'язку та не передав товар у встановлений договором строк, відмова у стягненні з нього на користь ОСОБА_1 грошових коштів, сплачених за договором від 05 серпня 2016 року, в сумі 217 000,00 грн в якості попередньої оплати є неправомірною та безпідставною.

Зазначає, що поняття "зобов'язання" є ширшим по відношенню до поняття "договір", а частина 3 статті 538 ЦК України є загальною нормою, що є цілком логічним, оскільки дана норма розмішена у главі 48 розділу І "Загальні положення про зобов'язання", її положення поширюються як на договірні, так і на недоговірні зобов'язання. З огляду на це, частина 3 538 ЦК України передбачає можливість односторонньої відмови від будь-якого зобов'язання, яке може бути як договірним, так ї недоговірним. У свою чергу, частина 3 статті 651 ЦК є спеціальною нормою, яка передбачає можливість односторонньої відмови від договору. Тому з огляду на викладене, частина 3 статті 538 ЦК України, як загальна норма по відношенню до частини 3 статті 651 ЦК України, передбачає можливість односторонньої відмови, в тому числі, від договору. Отже, одностороння відмова ОСОБА_1 від договору від 11 серпня 2016 року проведена правомірно та відповідає положенням частини 3 статті 538 ЦК України. Враховуючи положення частини 3 статті 651 ЦК України, договір від 11 серпня 2016 року є розірваним.

Тому задоволення зустрічної позовної заяви в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 штрафу у розмірі 86 800,00 грн за безпідставне невиконання договору від 11 серпня 2016 року є неправомірним.

У січні 2021 року представник ФОП ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову та постанову апеляційного суду - без змін, які ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2020 року: відкрито касаційне провадження у справ; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1, поданого представником ОСОБА_3, про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року.

В ухвалі Верховного Суду від 17 грудня 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/3332/17, від 02 жовтня 2018 року у справі № 912/3559/17, від 20 червня 2018 року у справі № 905/2111/17, від 06 березня 2019 року у справі № 910/15357/17, Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2021 року клопотання ОСОБА_1 задоволено та зупинено дію постанови Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладений договір, за яким останній зобов'язався виготовити, встановити у місцях, визначених ОСОБА_1, а також передати рекламні відеостійки Diamond TV у кількості п'яти одиниць загальною вартістю 217 000 грн протягом 41 дня з моменту повної сплати за придбаний товар, а покупець зобов'язується сплатити та прийняти стійки на умовах договору.

У договорі від 05 серпня 2016 року сторони передбачали, що:

оплата у розмірі 50 % від ціни договору має бути перерахована продавцю протягом трьох днів з моменту підписання договору, інші 50 % - протягом двадцяти днів. У разі порушення строків поставки та передачі товару більш ніж на п'ять днів з дати, коли товар мав бути поставлений покупцю, продавець зобов'язаний повернути кошти, сплачені покупцем в повному обсязі, не пізніше п'яти днів з дати, коли товар мав бути поставлений покупцю (пункт 4.4. договору);

ФОП ОСОБА_2 зобов'язався виготовити, встановити товар у визначених цим договором місцях та передати покупцеві товар протягом 41 дня з моменту 100 % оплати товару (пункт 5.1.1 договору);

місце поставки, встановлення товару буде визначено у додатку № 1 до договору (пункт 5.1.2 договору);

у випадку порушення зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність, визначену цим договором чи чинним законодавством. Порушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Сторони не несуть відповідальність за порушення своїх зобов'язань за цим договором, якщо воно сталося не з їх вини. Сторона вважається невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язання (пункти 6.1,6.2 договору);

за порушення строків передачі товару продавець сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми вартості товару за кожен день прострочення (пункт 6.5).

05 серпня 2016 року ОСОБА_1 у повному обсязі сплатила визначену договором вартість товару, що становила 217 000,00 грн.

11 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладено договір, за яким останній зобов'язався виготовити, встановити у місцях, визначених ОСОБА_1, а також передати їй рекламні відеостійки Diamond TV у кількості двадцяти одиниць, загальною вартістю 868 000 грн, протягом 41 дня з моменту повної сплати за придбаний товар.

У договорі від 05 серпня 2016 року сторони передбачали, що:

загальна вартість товару (рекламні відеостійки Diamond TV у кількості двадцяти одиниць) становить 868 000,00 грн (пункт 4.3. договору);

оплата у розмірі 50 % від ціни договору має бути перерахована продавцю протягом трьох днів з моменту підписання договору, інші 50 % - протягом двадцяти днів. У разі порушення строків поставки та передачі товару більш ніж на п'ять днів з дати, коли товар мав бути поставлений покупцю, продавець зобов'язаний повернути кошти, сплачені покупцем в повному обсязі, не пізніше п'яти днів з дати, коли товар мав бути поставлений покупцю (пункт 4.4. договору);

за односторонню необґрунтовану відмову від виконання своїх зобов'язань, що випливають з цього договору, винна сторона несе відповідальність у вигляді штрафу у розмірі 10 % від ціни товару, зазначеної у пункті 4.2 цього договору (пункт 6.6 договору).

08 серпня 2016 року ОСОБА_1 на виконання умов договору від 11 серпня 2016 року сплатила ФОП ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 340 581,00 грн (39 % від вартості товару).

Суди встановили, що у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували те, що через три дні після укладення договору від 11 серпня 2016 року, тобто 15 серпня 2016 року, у ОСОБА_1 уже були достовірні підстави вважати, що ФОП ОСОБА_2 не виконає свого обов'язку за договором від 11 серпня 2016 року у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, зважаючи на те, що 15 серпня 2016 року у ФОП ОСОБА_2 був достатній час для належного виконання договору від 05 серпня 2016 року (зобов'язання повинно було бути виконане до 15 вересня 2016 року).

19 лютого 2018 року ОСОБА_1 надіслала ФОП ОСОБА_2 заяву про відмову від договору від 11 серпня 2016 року, в якій вона, посилаючись на положення статей 538 та 693 ЦК України, повідомляла про розірвання договору. Будь-яких інших обставин для відмови від договору, зокрема тих, які встановлені частинами 2 -4 статті 849 ЦК України, ОСОБА_1 у заяві від 19 лютого 2018 року не зазначала.

Позиція Верховного Суду

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина 1 , 2 та 3 статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов'язки в учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб'єкта; вчиняються суб'єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов'язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на: суворо односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особами. До них відноситься, зокрема, відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору.

Відповідно до частини 1 статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах 3 та 4 статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20) зазначено, що "з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності".

Аналіз цивільного законодавства свідчить, що перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з'ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі № 948/393/20 (провадження № 61-17757св20) вказано, що "в статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору.

Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; розірванні договору в судовому порядку; відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)".

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина 3 статті 651 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20) заначено, що "у цивільному законодавстві закріплено конструкцію "розірвання договору" (статті 651, 652, 653, 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання "відмова від договору" (наприклад, у статтях 665,739,766,782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов'язків".

Аналіз норм цивільного законодавства свідчить, що вчинення стороною договору такого одностороннього правочину як відмова від договору, за відсутності рішення суду про визнання його недійсним або підстав нікчемності, зумовлює необхідність з'ясовувати чи зумовив такий правочин припинення цивільних прав та обов'язків (тобто чи є підстави для односторонньої відмови від договору передбачені договором та/або законом). Це обумовлено тим, що одностороння відмова від договору, як вид одностороннього правочину, належить до тих, які розраховані на їх сприйняття іншими особами. У разі, якщо встановлена відсутність підстав для односторонньої відмови від договору, то такий правочин не зумовлює розірвання договору.

Якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до ЦК України. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення ЦК України (частина 1 статті 693 ЦК України).

У разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі (частина 3 стаття 538 ЦК України).

Тлумачення частини 3 статті 538 ЦК України відмова від виконання обов'язку не є тотожною відмові від зобов'язання чи відмові від договору. Тому навіть у тому разі, якщо суб'єкт зустрічного виконання правомірно відмовився від виконання свого зустрічного обов'язку повністю чи частково, відповідне зобов'язальне правовідношення не припиняється до того моменту, коли таке припинення відбудеться в загальному порядку (статті 525, 598, 599, 600, 601, 602, 603, 604, 605, 606, 607, 608, 609, 651, 652 ЦК України).

У справі, що переглядається, при кваліфікації відносин сторін суди зробили правильний висновок про те, що між сторонами вчинено змішані договори, які містять зокрема елементи договору купівлі-продажу.

Суд першої інстанції встановив, що ФОП ОСОБА_2 не надав належних доказів на підтвердження того, що у термін до 15 вересня 2016 року він виготовив рекламні відеостійки Diamond TV у кількості п'яти одиниць та вжив заходів щодо повідомлення ОСОБА_1 про їх готовність та необхідність отримання покупцем.

Установлені судами попередніх інстанцій факти, з урахуванням змісту договору від 05 серпня 2016 року та тлумачення його змісту, дозволяють зробити висновок про те, що ОСОБА_1 виконала умови договору 05 серпня 2016 року у повному обсязі, сплативши кошти за придбаний товар у день його укладення, проте у визначений договором строк (до 15 вересня 2016 року) цей товар не отримала та всупереч пункту 4.4 договору (у термін до 20 вересня 2016 року) ФОП ОСОБА_2 не повернув отримані кошти. Суд першої інстанції правильно вказав про наявність підстав для стягнення з відповідача за первісним позовом на користь ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 217 000,00 грн, що сплачені на виконання цього договору, інфляційних втрат, 3 % річних та пені.

Натомість апеляційний суд, пославшись на те, що ОСОБА_1 не визначила місце встановлення товару та не звернулась до продавця за його отриманням протягом 41 дня з моменту оплати коштів, помилково скасував правильне по суті в цій частині рішення суду першої інстанції. Тому постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині та частині зустрічного зарахування належить залишити без змін.

Суди встановили, що підстави для відмови ОСОБА_1 у 2018 році від договору від 11 серпня 2016 року відсутні.

З урахуванням того, що ОСОБА_1 належним чином не виконала зобов'язання, взяті на себе відповідно до пункту 4.4 договору від 11 серпня 2016 року, зокрема щодо сплати 50 % вартості товару протягом трьох днів з моменту підписання договору, а відмова від договору не зумовила його розірвання, оскільки відсутні підстави для її вчинення, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробили обґрунтований висновок про відмову ОСОБА_1 у стягненні з ФОП ОСОБА_2 сплачених коштів за договором від 11 серпня 2016 року, та стягнули штраф за порушення договору.

Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на необхідність застосування частини 3 статті 538 ЦК України, оскільки відмова від виконання обов'язку не є тотожною відмові від зобов'язання чи відмові від договору. Тому навіть у тому разі, якщо суб'єкт зустрічного виконання правомірно відмовився від виконання свого зустрічного обов'язку повністю чи частково, відповідне зобов'язальне правовідношення не припиняється до того моменту, коли таке припинення відбудеться в загальному порядку (статті 525, 598, 599, 600, 601, 602, 603, 604, 605, 606, 607, 608, 609, 651, 652 ЦК України).

Суд першої інстанції, з урахуванням заперечень іншої сторони, зробив обґрунтований висновок, що 6 134,22 грн є співмірним із складністю справи; виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 525, 598, 599, 600, 601, 602, 603, 604, 605, 606, 607, 608, 609, 651, 652 ЦК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 3 статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі № 948/393/20 (провадження № 61-17757св20), у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20), колегія суддів вважає, що судові рішення в оскарженій частині увалені частково з порушенням норм матеріального права.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить частково задовольнити; постанову апеляційного суду в частині вирішення вимог первісного позову ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором від 05 серпня 2016 року, зустрічного зарахування, та витрат на професійну правничу допомогу скасувати і залишити в силі в цій частині рішення суду першої інстанції; судові рішення в частині відмови в задоволенні вимог первісного позову ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором від 11 серпня 2016 року та в частині задоволення вимоги зустрічного позову ФОП ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення штрафу залишити без змін; змінити розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року в частині відмови в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором купівлі-продажу від 05 серпня 2016 року, зустрічного зарахування, та витрат на професійну правничу допомогу скасувати та залишити в силі в цій частині рішення Оболонського районного суду міста Києва від 05 серпня 2020 року.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 05 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року в частині відмови в задоволенні вимог первісного позову ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором від 11 серпня 2016 року та в частині задоволеної вимоги за зустрічним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення штрафу залишити без змін.

Поновити дію постанови Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року в нескасованій частині.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати за подання позовної заяви у розмірі 3 318,79 грн, апеляційної скарги - 4 978,18
грн та касаційної скарги - 6 637,58 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

В. М. Коротун

В. І. Крат