Постанова

Іменем України

17 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 368/519/18

провадження № 61-6136св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 21 червня 2019 року, ухвалене у складі судді Закаблука О. В., та постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року, у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовну заяву мотивувала тим, що 22 січня 2014 року між нею та ОСОБА_2 укладений договір позики, оформлений розпискою на суму 80 000 грн. У подальшому сума позики збільшувалась, у зв`язку з чим складені наступні розписки: від 30 січня 2014 року на суму 40 000 грн; від 16 лютого 2014 року - 160 000 грн; від 25 лютого 2014 року - 30 000 грн; від 01 березня 2014 року - 55 000 грн; від 01 вересня 2014 року - 60 000 грн; від 18 грудня 2014 року - 60 000 грн; від 01 березня 2015 року - 74 000 грн; від 12 березня 2015 року - 74 000 грн.

За домовленістю розмір процентів за користування грошовими коштами становив 4,74 % на місяць від суми позики. Однак відповідач не виконувала належним чином взяті на себе зобов`язання за договором позики, у зв`язку з чим у неї виникла заборгованість, яка станом на 07 травня 2016 року становила 1 127 100 грн, з яких: основний борг - 797 000 грн, проценти - 330 100 грн, що підтверджено розпискою боржника від 07 травня 2016 року.

Починаючи із 07 травня 2016 року вони змінили розмір процентів за користування позичальником грошовими коштами позикодавця, а саме встановили процентну ставку на рівні 3 % від суми залишку заборгованості за договором позики.

Залишком заборгованості станом на 07 травня 2016 року вони визначили суму 1 127 100 грн, а нарахування процентів передбачили у сумі 33 810 грн щомісяця. Встановлений порядок сплати процентів визначає їх погашення не пізніше 30 числа кожного місяця до повного погашення заборгованості позичальником, що підтверджується розпискою від 07 травня 2016 року.

Позивач стверджувала, що за змістом цієї розписки ОСОБА_2 визнавала факт отримання суми позики у розмірі 797 000 грн та прострочення виконання грошового зобов`язання з оплати основної суми боргу у зазначеному розмірі, а також заборгованість з оплати процентів за користування позикою у сумі 330 100 грн.

Позивач стверджувала, що позичальник продовжувала порушувати договірні зобов`язання і вказувала, що у розписках, виданих відповідачем 03 листопада 2016 року та 29 листопада 2016 року, ОСОБА_2 визнавала обставини стосовно невиконання нею обов`язку щодо сплати процентів за ставкою, передбаченою у розписці від 07 травня 2016 року, тобто 3 % на місяць. У подальшому за домовленістю сторін визначений кінцевий термін повернення основної суми боргу, зокрема, згідно розписки відповідача від 06 грудня 2016 року кінцевою датою повернення суми боргу у розмірі 1 127 100 грн вказано 30 квітня 2017 року.

Позивач стверджувала, що суму боргу відповідач не повернула, а наявність оригіналів розписок про отримання відповідачем позики є свідченням прострочення боржника.

З метою вирішення питання повернення суми позики в досудовому порядку вона направила позичальнику вимогу про повернення заборгованості, яка залишена нею без належного реагування.

Позивач вказувала, що відповідно до боргової розписки від 07 травня 2016 року, яка містить істотні умови договору позики і була написана власноручно відповідачем на підтвердження взятих на себе зобов`язань, ОСОБА_2 повинна була сплатити їй винагороду у загальному розмірі 1 014 300 грн, з яких фактично повернуто було тільки 543 810 грн.

Таким чином, станом на 25 жовтня 2018 року заборгованість відповідача зі сплати винагороди за користування грошовими коштами позивача становила 470 490 грн.

Позивач стверджувала, що відносини між ними є грошовим зобов`язанням, отже відповідач має сплатити їй суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції у розмірі 628 279,73 грн та 3 % річних від простроченої суми - 111 111 грн.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі: 1 127 100,00 грн - сума основної заборгованості, 111 111,00 грн - 3 % річних, 628 279,73 грн - інфляційні втрати, 470 490,00 грн - розмір щомісячної винагороди за користування грошовими коштами, а також судові витрати, які складаються зі сплаченого судового збору.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції

Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 21 червня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти у сумі 2 336 980,73 грн заборгованості за договором позики, з яких: 1 127 100,00 грн - сума основної заборгованості; 111 111,00 грн - 3 % річних; 628 279,73 грн - інфляційні втрати; 470 490,00 грн - розмір щомісячної винагороди за користування грошовими коштами.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді сплаченого судового збору у розмір 8 810,00 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року, апеляційна скарга ОСОБА_2 залишена без задоволення, а рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 21 червня 2019 року залишено без змін.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, надав правову оцінку борговим розпискам, встановив їх правову природу та дійшов висновку про наявність між сторонами відносин, що виникли з договору позики, оскільки матеріалами справи підтверджується як факт отримання відповідачем грошових коштів за договором позики, так і зобов`язання їх повернути.

Встановивши, що відповідач порушила зобов`язання щодо своєчасного повернення суми боргу та процентів за договором позики, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що з неї на користь позивача підлягають стягненню грошові кошти у сумі, яка дорівнює загальному розміру основного зобов`язання та невиплаченої щомісячної винагороди за користування чужими грошовими коштами.

Крім того, суд першої інстанції вказав, що на правовідносини, які виникли між сторонами поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання, а тому позивач має право вимагати стягнення з відповідача 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання та інфляційних втрат за весь час прострочення сплати боргу у гривнях. Визначені позивачем суми обраховані у письмових розрахунках та перевірені судом, їх розмір та порядок нарахування не оспорюється відповідачем, а також не викликає сумнівів в їх правильності і обґрунтованості.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 21 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року скасувати, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

15 квітня 2021 року ухвалою Верховного Суду задоволено клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на касаційне оскарження, у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про звільнення від сплати судового збору відмовлено, касаційну скаргу залишено без руху, надано час для усунення недоліків.

21 травня 2021 року ухвалою Верховного Суду продовжено строк для усунення недоліків, вказаний в ухвалі Верховного Суду від 15 квітня 2021 року.

16 червня 2021 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Кагарлицького районного суду Київської області.

У липні 2021 року справа надійшла до суду.

20 липня 2022 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій надали неправильну оцінку зібраним доказам, унаслідок чого ухвалили помилкові рішення.

Вказує, що на підтвердження укладеного договору позики, позивач надала боргові розписки на загальну суму 553 000,00 грн, однак вони не містять кінцевої дати повернення боргу та інформації про розмір процентів. Заявник стверджує, що сума повернутих коштів складає 645 260,00 грн. При цьому вважає, що суди не звернули уваги на те, що сума позики складала 553 000,00 грн. Натомість у розписці від 07 травня 2015 року загальна сума боргу вказана у розмірі 797 000,00 грн.

Крім того, у матеріалах справи відсутні докази про погодження сторонами домовленості до 07 травня 2016 року сплачувати будь-які проценти (розмір, порядок їх нарахування). Стверджує, що вказаний у розписці розмір процентів 4,75 сторони погодили 07 травня 2016 року, змінивши їх на 3 %.

Суди попередніх інстанцій не врахували платежі, які боржник здійснила після 07 травня 2016 року.

Суди не врахували, що строк повернення коштів у розписках не вказано, а вимога про повернення коштів у семиденний строк з дня її отримання надіслана 28 березня 2018 року.

У порушення вимог частини другої статті 530 ЦК України суди не дослідили, коли саме відповідач отримала вимогу, тому неправильно обрахували строк порушення зобов`язання, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Це призвело до неправильного нарахування 3 % річних та інфляційних збитків.

Стверджує, що суди попередніх інстанцій безпідставно нарахували 3% річних та інфляційні втрати за період з 12 березня 2015 року по 25 жовтня 2018 року на основне зобов`язання, строк виконання якого не настав.

Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив, у якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 21 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року без змін як такі, що прийняті з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 січня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, оформлений розпискою на суму 80 000 грн.

У подальшому сума позики збільшувалась, у зв`язку з чим відповідач склала розписки про позичені кошти, а саме: від 30 січня 2014 року на суму 40 000 грн; від 16 лютого 2014 року на суму 160 000 грн; від 25 лютого 2014 року на суму 30 000 грн; від 01 березня 2014 року на суму 55 000 грн; від 01 вересня 2014 року на суму 60 000 грн; від 18 грудня 2014 року на суму 60 000 грн; від 01 березня 2015 року на суму 74 000 грн; від 12 березня 2015 року на суму 74 000 грн.

Оскільки отримані суми позики ОСОБА_2 не повернула ОСОБА_1 , 07 травня 2016 року ОСОБА_2 власноручно склала письмову розписку позивачу, в якій засвідчила, що у 2014 - 2015 роках вона отримала від ОСОБА_1 у борг грошові кошти у розмірі 797 000 грн відповідно до розписок за винагороду у розмірі 4,75 % річних за кожен місяць від суми позики. У цей час невиплачена сума винагороди складає суму 330 100 грн.

Згідно з розпискою від 07 травня 2016 року ОСОБА_2 зобов`язалася з цього часу регулярно до 30 числа кожного місяця у повному об`ємі виплачувати винагороду, яка буде обраховуватися із усіх грошових коштів, які належать позивачу та знаходяться у цей час в її користуванні, у сукупності позики (797 000 грн) та заборгованості з винагороди (330 100 грн), що загалом складає 1 127 100 грн. Винагороду відповідач зобов`язалася виплачувати із розрахунку 3 % від загальної суми, що відповідає сумі - 33 810 грн за кожен місяць користування.

Також ОСОБА_2 у розписці зазначила, що у випадку порушення строків виплати коштів з винагороди, з 01 числа наступного місяця зобов`язується виплачувати пеню в розмірі 0,5 % від суми винагороди, що становить 169 грн за кожен день прострочення. При цьому відповідач обізнана, що у випадку невиконання взятих зобов`язань, всі грошові кошти, у тому числі сума позики, сума заборгованості з винагороди та сума пені можуть бути стягнуті з неї в судовому порядку.

Встановлено, що ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання, що визначені у розписці від 07 травня 2016 року, належним чином не виконувала, грошові кошти вчасно та в повному обсязі ОСОБА_1 не повертала, що підтверджується написаними відповідачем власноруч розписками від 03 листопада 2016 року та від 29 листопада 2016 року.

Встановлено, що за домовленістю сторін кінцевий термін повернення позики був визначений згідно з розпискою відповідача від 06 грудня 2016 року, за якою остаточною датою повернення суми боргу у повному обсязі було 30 квітня 2017 року. Встановлено, що сума боргу у погоджений строк повернута відповідачем не була.

У зв`язку з цим, 28 березня 2018 року позивач направила відповідачу засобами поштового зв`язку письмову вимогу про погашення заборгованості за договором позики у семиденний строк з дати отримання цієї вимоги, однак дана вимога була залишена відповідачем без належного реагування.

Встановлено, що ОСОБА_2 частково повертала позику, що підтверджено розписками ОСОБА_1 , а саме:

від 13 травня 2016 року на суму 20 000 грн;

від 29 червня 2016 року на суму 33 000 грн;

від 28 липня 2016 року на суму 34 000 грн;

від 06 жовтня 2016 року на суму 33 810 грн;

від 21 грудня 2016 року на суму 60 000 грн;

від 30 грудня 2016 року на суму 75 000 грн;

від 10 квітня 2017 року на суму 72 000 грн;

від 29 червня 2017 року на суму 50 000 грн;

від 07 липня 2017 року на суму 22 000 грн;

від 02 жовтня 2017 року на суму 72 000 грн;

від 27 грудня 2017 року на суму 72 000 грн,

що в цілому складає суму коштів у розмірі 543 810 грн, є сплатою 3 % щомісячної винагороди за користування грошовими коштами позивача і складає 33 810 грн щомісячно, відповідно до умов договору позики (розписки) від 07 травня 2016 року.

Згідно з розрахунком позивача, відповідач зобов`язана була сплатити позивачу винагороду за користування чужими грошовими коштами у розмірі 1 014 300 грн, із яких:

за період із 07 травня 2016 року по 07 грудня 2016 року (8 місяців) 270 480 грн;

за період із 07 січня 2017 року по 07 грудня 2017 року (12 місяців) 405 720 грн;

за період із 07 січня 2018 року по 07 жовтня 2018 року (10 місяців) 338 100 грн.

Різниця недоотриманої позивачем винагороди (процентів) за користування грошовими коштами станом на 25 жовтня 2018 року складає 470 490 грн (1 014 300 грн - 543 810 грн).

Згідно з розрахунком позивача, відповідач зобов`язана була сплатити позивачу інфляційні втрати у розмірі 628 279,73 грн та 3% річних у розмірі 111 111,00 грн станом на 25 жовтня 2018 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики в строк та в порядку, що передбачені договором.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Зазначений правовий висновок зроблено Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

З наданої ОСОБА_2 розписки від 07 травня 2016 року встановлено, що відповідач зобов`язалася повернути позивачці суму боргу, отриману у період з 2014 по 2015 роки у розмірі 797 000,00 грн відповідно до розписок, за винагороду у розмірі 4,75 % річних за кожен місяць від суми позики, що складає 330 10,00 грн. При цьому відповідач зобов`язалася з цього часу регулярно до 30 числа кожного місяця в повному об`ємі виплачувати винагороду, яка буде обраховуватися із усіх грошових коштів, які належать позивачу та знаходяться у цей час в її користуванні, у сукупності позики 797000,00 грн та заборгованості з винагороди 330100,00 грн, що загалом складає 1 127 100,00 грн. Винагороду відповідач зобов`язалася виплачувати із розрахунку 3 % від загальної суми, що відповідає сумі 33 810,00 грн за кожен місяць користування.

Окрім того, за домовленістю сторін кінцевий термін повернення позики був визначений розпискою від 06 грудня 2016 року, за якою остаточна дата повернення суми боргу у повному обсязі 30 квітня 2017 року.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що розписки ОСОБА_2 , видані ОСОБА_1 07 травня 2016 року та 06 грудня 2016 року, є тими документами, що підтверджують виникнення у сторін правовідносин за договором позики.

Встановивши справжню правову природу укладеного між сторонами договору та дійшовши правильного висновку про укладення сторонами договору позики, апеляційний суд виходив із того, що внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 умов договору позики, укладеного з ОСОБА_1 , у неї утворилась заборгованість, тому позивач вправі вимагати стягнення суми позики та винагороди за умовами договору, а також 3% річних та інфляційних втрат, згідно частини другої статті 625 ЦК України.

При цьому апеляційний суд визначив розмір заборгованості з повернення всіх сум у такому розмірі:

1 127 100,00 грн - сума позики станом на 07 квітня 2016 року (797 000,00 грн + 330 100,00 грн);

470 490 грн - винагорода (проценти) за період з 07 травня 2016 року по 07 жовтня 2018 року (уточнені позовні вимоги) за вирахуванням сплачених позичальником сум винагороди у розмірі 543 810,00 грн (1 014 300,00 грн - 543 810,00 грн);

111 111,00 грн - 3% річних за період з 12 травня 2015 року по 07 травня 2016 року (422 дні прострочення) від суми 797 000,00 грн у розмірі 27644,00 грн та за період з 07 травня 2016 року по 25 жовтня 2018 року (901 день прострочення) від суми 1 127 100,00 грн у розмірі 83 467,00 грн;

628 279,73 грн - інфляційні втрати за період з 12 березня 2015 року по 07 травня 2016 року від суми 797 000,00 грн у розмірі 308 271,74 грн та за період з 07 травня 2016 року по 25 жовтня 2018 року від суми 1 127 100,00 грн у розмірі 320 007,99 грн.

Проте колегія суддів не погоджується з розміром заборгованості, визначеної позивачем, і з яким погодився апеляційний суд, оскільки апеляційний суд не звернув уваги на таке.

Установлено, що строк дії договору позики - до 30 квітня 2017 року.

Розмір винагороди за користування чужими грошовими коштами з 07 квітня 2016 року становив 3% від загальної суми (1 127 100,00 грн), що відповідає сумі 33 810,00 грн за кожен місяць користування.

28 березня 2018 року ОСОБА_1 направила на адресу відповідачки вимогу (повідомлення) щодо повернення позики та сплати винагороди, тобто після спливу строку повернення позики, визначеної у договорі позики.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Ураховуючи вищевказані обставини, у відповідності до частини другої статті 625 ЦК України, відповідач зобов`язаний сплатити позивачу суму боргу в розмірі 1 127 100,00 грн з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних з простроченої суми за період з 01 травня 2017 року (тобто з дня, наступного за останнім днем строку повернення позики) по 25 жовтня 2018 року (у межах заявлених позовних вимог).

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Застосовуючи наведені норми права, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постановах: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси заявника забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Розмір процентів за користування грошовими коштами у договорах позики (боргових розписках) сторонами визначений у розмірі 3 % від загальної суми (1 127 100,00 грн), що відповідає сумі 33 810,00 грн за кожен місяць користування.

На користь позивача підлягають стягненню проценти, нараховані до спливу визначеного в розписці строку, на який надано кошти, тобто до 30 квітня 2017 року, оскільки після зазначеної дати в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Отже, після спливу визначеного у договорі позики (розписці від 06 грудня 2016 року) строку повернення позики, кредитор ОСОБА_1 втратила право нараховувати передбачені договором проценти (винагороду) за позикою, а тому на користь останньої підлягає стягненню заборгованість за договором позики з урахуванням вищевикладених норм матеріального права та висновків Великої Палати Верховного Суду щодо їх застосування у подібних правовідносинах.

Ураховуючи, що строк повернення позики сплив 01 травня 2017 року (день, наступний за останнім днем строку повернення позики), а до суду з позовом ОСОБА_1 звернулася у жовтні 2018 року, при новому розгляді справи апеляційному суду необхідно:

1) визначити період, за який здійснюється нарахування винагороди за користування коштами (процентів), згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України, та розмір такої винагороди (процентів);

2) визначити період у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання, за який здійснюється нарахування трьох процентів річних та інфляційних збитків та їх розмір, при застосуванні положень частини другої статті 625 ЦК України.

Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції, коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.

Тому, оскільки в силу статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, збирати та надавати оцінку доказам, порушення норм процесуального права допущені судом, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий розгляд, не ухвалюючи судового рішення по суті спору.

Керуючись статтями 400 402 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк