Історія справи

Постанова КЦС ВП від 16.11.2022 року у справі №522/11959/19

Постанова

Іменем України

16 листопада 2022 року

місто Київ

справа № 522/11959/19

провадження № 61-2993св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: держава Україна в особі Державної казначейської служби України, Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Державної казначейської служби України та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2020 року у складі судді Домусчі Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року у складі колегії суддів:Князюка О. В., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., та касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Глазов Олексій Олегович, на постанову Одеського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року у складі колегії суддів:Князюка О. В., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, у якому просив:

- стягнути за рахунок коштів державного бюджету через Державну казначейську службу України втрачений унаслідок незаконних дій органів досудового слідства та суду заробіток та інші доходи в розмірі 377 369,00 грн та судові витрати в розмірі 13 250,00 грн;

- стягнути за рахунок коштів державного бюджету через Державну казначейську службу України на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства та суду 5 000 000,00 грн.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 19 вересня 2015 року старшим слідчим військової прокуратури Південного регіону України Фуштеєм І. М. за дорученням заступника військового прокурора Південного регіону України Нетужийлова Є. В. до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про кримінальне правопорушення та розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015160690000049 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

24 вересня 2015 року співробітниками поліції - УПЗСЕ ГУМВС України в Одеській області та слідчим військової прокуратури Південного регіону України його затримано за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України (отримання неправомірної вигоди).

Після затримання він був доставлений до Ізолятора тимчасового тримання Головного управління Національної поліції в Одеській області, в якому перебував до 29 вересня 2015 року.

25 вересня 2015 року о 00:19 год. йому вручено повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України.

Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 01 жовтня 2015 року, задоволено клопотання слідчого, обрано йому запобіжний захід у виді тримання під вартою з визначенням застави у розмірі 1 000 428,00 грн.

25 вересня 2015 року та 28 жовтня 2015 року слідчим суддею Приморського районного суду м. Одеси задоволено клопотання прокурора та наданий дозвіл на проведення обшуку за місцем його проживання, а також постановлено ухвали про накладення арешту на майно (автомобіль, квартира).

28 вересня 2015 року його переведено з Ізолятора тимчасового тримання Головного управління Національної поліції в Одеській області до Одеського слідчого ізолятора УДПСУ в Одеській області, у якому він перебував до 29 грудня 2015 року, звільнений у зв'язку з внесенням застави на підставі ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 28 грудня 2015 року, якою зменшено розмір застави до 110 240,00 грн.

Перебування в умовах слідчого ізолятора надзвичайно сильно травмували його морально та фізично, що було пов`язано з дуже поганими умовами тримання у слідчому ізоляторі: обмежене за розміром приміщення, недостатнє для нормального перебування 4-6 дорослих осіб, задуха, антисанітарні умови у камерах, їжа, яку неможливо було вживати, таргани, комарі, сирість, відсутність постійного доступу до душу, неможливість залишитися наодинці. Виїзди в судові засідання супроводжувалися необхідністю прокидатися о шостій годині ранку, очікувати у тісних боксах, наповнених великою кількістю людей, що не давало можливості навіть присісти. Незважаючи на те, на яку годину було призначено судове засідання, заарештовані повинні були перебувати у боксах суду ввесь день та приймати неякісно приготовлену їжу.

Його душевні страждання під час перебування під вартою підсилювалися тим, що дружина за відсутності коштів вимушена була брати гроші в борг для того щоб збирати для нього передачі з їжею та необхідними ліками, які родина змушена віддавати до теперішнього часу.

Після звільнення з-під варти він був позбавлений засобів існування, оскільки ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 15 жовтня 2015 року за клопотанням прокурора його відсторонено від посади керуючого справами Малиновської районної адміністрації строком на 2 місяці. Надалі строк відсторонення від роботи неодноразово продовжувався до 17 жовтня 2017 року, а тому у вказаний період він не отримував заробітну плату.

05 листопада 2015 року затверджено обвинувальний акт, який 10 листопада 2015 року направлено до Малиновського районного суду м. Одеси.

Після тривалого розгляду судом кримінальної справи, ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси 28 лютого 2019 року кримінальне провадження в частині обвинувачення його у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України, закрито у зв'язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення.

Загалом він перебував під слідством та судом з 24 вересня 2015 року до 28 лютого 2019 року, тобто 3 роки 5 місяців та 4 дні.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2020 року позов задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 заробітну плату, не одержану за час відсторонення від роботи в розмірі 377 369,00 грн, судові та на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконних дій органів дізнання, досудового слідства та суду 3 500 000,00 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зі змісту постанови прокурора про відмову від обвинувачення, яка стала процесуальною підставою для постановлення Малиновським районним судом м. Одеси ухвали від 28 лютого 2019 року про закриття кримінального провадження в частині обвинувачення ОСОБА_1 , убачається, що відмова прокурора від обвинувачення обґрунтована «не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати», а також встановленням суттєвих порушень при проведення досудового слідства у кримінальному провадженні. Зважаючи на те, що закриття кримінального провадження у зв`язку з відмовою прокурора від обвинувачення з підстав не встановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпаністю можливості їх отримання, належить до реабілітуючих підстав, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 1, 2 Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон України № 266/94-ВР) щодо права позивача на отримання відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої в результаті його незаконного затримання, взяття та тримання під вартою, безпідставного пред`явлення обвинувачення у скоєнні злочину, обмеженням в праві на працю, обшуками за місцем роботи, проживання та в належному йому автомобілі.

Визначаючи розмір відшкодування втраченого заробітку, суд виходив з того, що позивач був відсторонений від виконання посадових обов`язків у зв`язку з притягненням його до кримінальної відповідальності у період з 29 травня 2015 року до 17 жовтня 2017 року, тобто 598 робочих днів, а 02 квітня 2018 року був звільнений за власним бажанням. Середньомісячний заробіток для визначення розміру відшкодування обчислюється в порядку, передбаченому постановами Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100). Відповідно до наданих Малиновською районною адміністрацією Одеської міської ради довідок від 25 вересня 2015 року вих. № 3115/01-20 щодо розміру доходів ОСОБА_1 та від 24 липня 2020 року № 1984/01-20 щодо деталізації складових частин сум доходів ОСОБА_1 за червень-вересень 2015 року, суд установив, що заробітна плата ОСОБА_1 за останні два місяці перед притягненням його до кримінальної відповідальності становить 14 703,34 грн, а тому з урахуванням кількості робочих днів у ці місяці (43 робочі дні), середній заробіток позивача за один робочий день складає 683,88 грн, а отже, розмір втраченого заробітку за період відсторонення його від роботи становить 408 957,88 грн. Оскільки позивач просив стягнути з відповідача втрачений заробіток у розмірі 377 369,00 грн, суд, дотримуючись принципу диспозитивності цивільного судочинства, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення майнових вимог позивача у межах заявленого ним позову.

Суд також визнав частково обґрунтованою вимогу позивача про відшкодування моральної шкоди, при визначенні розміру якої виходив з того, що відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством і судом проводиться з розрахунку не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Зазначив, що Закон України № 266/94-ВР не зобов`язує суд визначати розмір відшкодування моральної шкоди в межах мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, а лише встановлює найнижчу межу розміру такого відшкодування. Урахувавши наведене та перевіривши доводи позивача щодо глибини та тривалості душевних страждань, суд дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди в розмірі 3 500 000,00 грн. Обґрунтованість зазначеного розміру моральної шкоди, на переконання суду, підтверджується висновком комісійної психологічної експертизи від 21 червня 2019 року № 30/19, проведеної відповідно до статей 102 106 ЦПК України, що є належним та допустимим доказом. Вартість проведеного експертного дослідження становить 13 250,00 грн, а тому зазначені судові витрати підлягають відшкодуванню позивачеві.

Оскільки Державна казначейська служба України є державним органом, який відповідає за відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, суд вважав наявними підстави для стягнення на користь ОСОБА_1 на відшкодування майнової та моральної кошти зазначених вище сум з Державного бюджету України шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України через Державну казначейську службу України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року апеляційні скарги Державної казначейської служби України та держави Україна в особі Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону задоволено частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2020 року змінено.

Другий та третій абзаци резолютивної частини рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2020 року викладено у такій редакції:

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 заробіток, не одержаний ним за час відсторонення від роботи в розмірі 377 369,00 грн, судові витрати в розмірі 13 250,00 грн, та на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконних дій органів дізнання, досудового слідства та суду, в розмірі 1 000 000,00 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що задовольняючи вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди у розмірі 3 500 000,00 грн, суд першої інстанції належним чином не обґрунтував співмірність заявленої суми засадам розумності та справедливості та не врахував правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц про те, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більше, ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.

Зменшуючи визначений судом першої інстанції розмір моральної шкоди до 1 000 000,00 грн, апеляційний суд зазначив, що згідно із Законом України № 266/94-ВР розмір моральної шкоди підлягає визначенню, виходячи з розрахунку мінімальної заробітної плати, що діяла на момент розгляду справи в суді, а тому він не може бути меншим за 120 268,00 грн (за період з 24 вересня 2015 року (протокол затримання та допиту) та до 28 лютого 2019 року (ухвала про закриття кримінального провадження)). Зауважив, що висновок експерта щодо визначення розміру моральної шкоди не має вирішального значення для правильного вирішення справи, однак може бути врахований при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди у сукупності з іншими у справі доказами. Урахувавши наведене, встановлені у справі обставини, глибину та тривалість моральних страждань позивача, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення розміру відшкодування моральної шкоди до 1 000 000,00 грн, який, на думку суду, відповідає принципам розумності та справедливості.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про відшкодування втраченого заробітку в розмірі 377 369,00 грн та судових витрат у розмірі 13 250,00 грн. Разом з тим, зазначив, що суд першої інстанції не врахував правовий висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 про те, що кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, у зв`язку з чим відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення орган (Державну казначейську Службу України), через який грошові кошти мають перераховуватися, а також номер та вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання. З огляду на наведене, апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції помилково зазначив про те, що стягнення грошових коштів на відшкодування завданої позивачу майнової та моральної шкоди з Державного бюджету України має відбуватися шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України через Державну казначейську службу України.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У квітні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Глазов О. О., у якій він просив скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 17 лютого 2022 рокув частині вирішених вимог про відшкодування моральної шкоди та залишити в цій частині в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2020 року, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права.

Підставами касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначив пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не урахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 18 лютого 2021 року у справі № 758/8728/16-ц щодо можливості урахування судами висновку психологічної експертизи, якою визначено розмір відшкодування моральної шкоди, яка виражена у грошовому еквіваленті; пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України - не дослідження доказів у справі, зокрема, висновку психологічної експертизи від 21 червня 2019 року № 30/19.

Після усунення недоліків касаційної скарги, ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та витребувано матеріали справи.

У квітні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга від Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, у якій заявник просив рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року скасувати в частині вирішення позовних вимог, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону зазначила пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не урахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року № 686/2373/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16-ц, у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 530/1154/16-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 464/6418/16-ц, від 17 січня 2020 року у справі № 335/2436/18, від 02 вересня 2020 року у справі № 556/896/18, від 14 квітня 2021 року у справі № 520/14448/18, від 13 травня 2021 року у справі № 405/6466/18, від 11 серпня 2021 року у справі № 761/20935/19, від 29 вересня 2021 року у справі № 607/16567/20; пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України - не дослідження (неналежне) дослідження доказів у справі щодо відомостей про доходи позивача та період відсторонення позивача від роботи.

Після усунення недоліків касаційної скарги, ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на підставі пункту 1 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.

У квітні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга від Державної казначейської служби України, у якій заявник просив рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні вимог ОСОБА_1 .

Підставами касаційного оскарження судових рішень, Державна казначейська служба України зазначила пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не урахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 214/6982/13-ц, від 25 серпня 2020 року у справі № 372/3192/18.

Після усунення недоліків касаційної скарги, ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державної казначейської служби України на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Справа надійшла до суду касаційної інстанції у червні 2022 року.

У червні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив від Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому відповідач просив залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, мотивуючи безпідставністю доводів позивача про те, що висновок комісійної психологічної експертизи від 21 червня 2019 року № 30/19 є належним та допустимим доказом на підтвердження розміру відшкодування моральної шкоди, заявленої ним до стягнення, оскільки вирішення цього питання належить до виключної компетенції суду. З огляду на наведене вважав, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв до уваги висновок експерта. Вказав, що аналогічний за змістом правовий висновок щодо застосування статті 23 ЦК України та статті 13 Закону України № 266/94-ВР, викладений Верховним Судом у постановах від 08 квітня 2020 року у справі № 464/6418/16-ц та від 17 січня 2020 року у справі № 335/2436/18.

У липні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Глазов О. О. на касаційну скаргуСпеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, у якому він просив залишити касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на те, що закриття кримінального провадження відносно ОСОБА_1 відбулося у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпанням можливостей їх отримати, що підтверджується змістом постанови прокурора про відмову від обвинувачення, яка стала процесуальною підставою для постановлення ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 28 лютого 2019 року про закриття кримінального провадження, а тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність у позивача права на отримання відшкодування від держави майнової та моральної шкоди, відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону України № 266/94-ВР.

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Суди попередніх інстанцій встановили, що 19 вересня 2015 року старшим слідчим військової прокуратури Південного регіону України Фуштеєм І. М. за дорученням заступника військового прокурора Південного регіону України Нетужийлова Є. В. до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про кримінальне правопорушення, та розпочате досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015160690000049 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України.

24 вересня 2015 року співробітниками поліції - УПЗСЕ ГУМВС України в Одеській області та слідчим військової прокуратури Південного регіону України затримано ОСОБА_1 за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України (отримання неправомірної вигоди).

Згідно з протоколом затримання особи від 24 вересня 2015 року ОСОБА_1 затримали безпосередньо після вчинення злочину, після чого він був доставлений до Ізолятора тимчасового тримання Головного управління Національної поліції в Одеській області

25 вересня 2015 року о 00:19 год. ОСОБА_1 вручено повідомлення про підозру, зокрема, що він будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище - керуючий справами Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, діючи умисно, за попередньою змовою групою осіб, при пособництві ОСОБА_2 , 18 вересня 2015 року о 15.00 год. в ресторані «Апшерон» за адресою: АДРЕСА_1 , висловив громадянину ОСОБА_3 , як представнику ТОВ «Капітан лімітед», прохання надати неправомірну вигоду в розмірі 3 000 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України складало 64 794,30 грн. за вчинення в інтересах ОСОБА_3 дій з використанням наданої влади та службового становища - організацію підписання уповноваженою особою Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради схеми розміщення майданчика для паркування автомобільного транспорту за адресою: АДРЕСА_2 та підтверджень її погодження, а також засвідчення гербовою печаткою адміністрації факту погодження цієї схеми. 23 вересня 2015 року близько 15 год. 30 хв., у приміщенні кафе-бару «Гурман» за адресою: АДРЕСА_3 , та 24 вересня 2015 року близько 17 год. 18 хв в автомобілі Toyota Land Cruizer, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , біля будівлі за адресою: АДРЕСА_4 , за посередництвом ОСОБА_2 одержав від вказаної особи неправомірну вигоду в значному розмірі.

Таким чином, ОСОБА_1 підозрювався, а згодом обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України - прохання службової особи, яка займає відповідальне становище, надати неправомірну вигоду і одержання неправомірної вигоди в значному розмірі для себе та третьої особи за вчинення службовою особою в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, дій з використанням наданої їй влади та службового становища.

При затриманні ОСОБА_1 , у присутності великої кількості людей на вулиці, він був витягнутий зі свого автомобіля співробітниками поліції із застосуванням фізичної сили, а в його автомобілі (марки BMW, державний номер НОМЕР_2 ) проведений обшук. Зазначені обставини зафіксовано на відеокамеру, запис з якої є додатком до протоколу обшуку від 24 вересня 2015 року. З протоколу обшуку убачається, що в автомобілі ОСОБА_1 виявлено 1000,00 дол. США, які за версією слідства, були передані йому як неправомірна вигода.

Після затримання позивача за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення на офіційному веб-сайті військової прокуратури Південного регіону України (https://vppdr.gp.gov.ua) та на інформаційних сайтах Одеської області, розміщено повідомлення про затримання ОСОБА_1 за отримання неправомірної вигоди.

Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 01 жовтня 2015 року, відносно ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в Одеському слідчому ізоляторі УДПСУ в Одеській області строком на 60 діб, з визначенням суми застави в розмірі 1 000 428 грн .

Ухвалами слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2015 року та від 28 жовтня 2015 року наданий дозвіл на проведення обшуку за місцем проживання ОСОБА_1 та накладений арешт на майно ОСОБА_1 (автомобіль, квартиру).

28 вересня 2015 року ОСОБА_1 переведено з Ізолятора тимчасового тримання Головного управління Національної поліції в Одеській області до Одеського слідчого ізолятора УДПСУ в Одеській області, у якомувін перебував до 29 грудня 2015 року (був звільнений у зв'язку з внесенням застави на підставі ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 28 грудня 2015 року, якою зменшено розмір застави до 110 240,00 грн).

Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 15 жовтня 2015 року задоволено клопотання прокурора про відсторонення ОСОБА_1 від посади керуючого справами Малиновської районної адміністрації строком на 2 місяці. Надалі строк відсторонення позивача від займаної посади неодноразово продовжувався на підставі ухвал суду за відповідними клопотаннями прокурора, до 17 жовтня 2017 року. На підставі розпорядження міського голови про звільнення від 02 квітня 2018 року № 434-К ОСОБА_1 звільнено із займаної посади.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 28 лютого 2019 року кримінальне провадження в частині обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України, закрито у зв`язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення на підставі пункту 2 частини другої статті 284 КПК України. Підставою для постановлення суду ухвали про закриття кримінального провадження зазначено постанову прокурора від 28 лютого 2019 року про відмову від підтримання державного обвинувачення, відповідно до якої: «Єдиним доказом, який свідчить про можливу причетність ОСОБА_1 до вчинення інкримінованого йому злочину, є вилучення під час обшуку його автомобіля 1 000,00 доларів США, які вручалися ОСОБА_3 та були ним надані ОСОБА_2 , як неправомірна вигода. Разом з тим, обшук вказаного автомобіля та фіксування його результатів здійснено із суттєвим порушкенням вимог КПК України. Вказані порушення ставлять під сумнів допустимість єдиного доказу причетності ОСОБА_1 до вчинення злочину, а саме відомостей, які містяться у протоколі обшуку автомобіля останнього щодо виявлення 1000,00 доларів США… Інших доказів вини ОСОБА_1 під час досудового розслідування не здобуто, а під час судового розгляду всі процесуальні можливості доведення його вини вичерпано».

Судами встановлено, що ОСОБА_1 перебував під слідством та судом у період з 24 вересня 2015 року до 28 лютого 2019 року, тобто 3 роки 5 місяців та 4 дні.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Вивчивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги Державної казначейської служби України та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону підлягають задоволенню частково, а касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Глазов О. О., не підлягає задоволенню з таких підстав.

Щодо застосування до спірних правовідносин Закону України № 266/94-ВР

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до частини п`ятої статті 9, частини шостої статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, частини п`ятої статті 5 Конвенції кожен, хто став жертвою арешту, затримання, засудження, має право на відшкодування шкоди. Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави закріплено в статтях 56 62 Конституції України, Законі України № 266/94-ВР та статтях 1167 1176 ЦК України.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).

Якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, то моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала (пункт 2 частини другої статті 1167 ЦК України).

Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом (частини перша та друга статті 1176 ЦК України).

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець відокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Порядок відшкодування такої шкоди визначається законом (частина сьома статті 1176 ЦК України). Таким законом є Закон України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (Закон України № 266/94-ВР).

Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України № 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону).

Відповідно до Закону України № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди передбачено тільки у випадках визнання особи невинуватою або якщо справу закрито з реабілітуючих підстав.

Отже, Закон України № 266/94-ВР пов`язує виникнення у конкретного реабілітованого громадянина права на відшкодування шкоди зі складним юридичним складом, яке включає в себе підстави виникнення шкоди, завданої незаконними діями, та умовами виникнення права на його відшкодування.

Тобто, право на відшкодування виникає лише в разі повної реабілітації особи, про що зазначається в пункті 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41.

Така судова практика є незмінною, про що зазначено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 14-195цс21).

Реабілітуючі підстави, на відміну від нереабілітуючих, для застосування Закону № 266/94-ВР пов`язані з констатацією факту того, що підозрюваний/ обвинувачений не вчинив злочину. До реабілітуючих належать лише три підстави: відсутність події кримінального правопорушення; відсутність у діянні складу кримінального правопорушення; не встановлено достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпано можливості їх отримати.

Суди встановили, що під час розгляду кримінальної справи у судовому засіданні від 28 лютого 2019 року прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, на підтвердження чого прийняв вмотивовану постанову, у якій обґрунтовував таку відмову не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпанням можливостей їх отримати, а також встановленням суттєвих порушень при проведенні досудового слідства у відповідному кримінальному провадженні.

За наведених обставин, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що закриття кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 , відбулося з реабілітуючих підстав (стороною обвинувачення не встановлено достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпано можливості їх отримати), а тому позивач має право на отримання відшкодування шкоди згідно із Законом України № 266/94-ВР.

Щодо посилань Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на неврахування судами попередніх інстанцій того, що закриття кримінального провадження за обвинуваченням позивача відбулося на підставі пункту 2 частини другої статті 284 КПК України, а не на підставі пункту 3 частини першої статті 284 КПК України, що, як наслідок, призвело до незастосування до спірних правовідносин правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 530/1154/16-ц (провадження № 61-20842св18) про те, що відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення, відповідно до пункту 2 частини другої статті 284 КПК України, не передбачає виникнення в особи права на відшкодування моральної шкоди в розмірах і порядку, передбачених Законом України № 266/94-ВР, то такі аргументи заявника є необґрунтованими з огляду на таке.

Перелік випадків, за яких суд вирішує питання про закриття кримінального провадження, визначено частиною другою статті 284 КПК України, натомість випадки, у яких відповідне рішення уповноважений прийняти слідчий чи прокурор, передбачено частиною першою статті цієї статті. Тому факт закриття судом кримінального провадження на підставі пункту 2 частини другої статті 284 КПК України не є визначальним, оскільки правове значення у такому випадку мають саме підстави, з яких прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення у суді, які, як правильно встановили суди у цій справі, відносяться до реабілітуючих.

Правовий висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 530/1154/16-ц (провадження № 61-20842св18) не є застосовним у справі, що переглядається, оскільки сформульований за інших фактичних обставин, Зокрема у наведеній вище справі Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що посилання позивачів на виправдувальний вирок Зіньківського районного суду Полтавської області від 18 травня 2015 року як на підставу відшкодування моральної шкоди на підставі Закону України № 266/94-ВР є безпідставними, оскільки вказаний вирок був скасований ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 16 жовтня 2015 року, а тому він не має правового значення.

Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди

Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно з пунктом 1 частини першої, частиною другою статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону України № 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.

Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди, визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Частинами п`ятою, шостою статті 4 Закону № 266/94-ВР визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Отже законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо наведених ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності та справедливості.

Подібні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18), від 22 квітня 2019 року у справа № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19), від 29травня 2019 року у справі № 522/1021/16-ц (провадження

№ 14-136цс19), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19), від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді та вичерпанням можливостей їх отримати.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16-ц (провадження № 14-136цс19) зроблено висновок про те, що закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконних дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати. Чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди.

На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон України № 266/94-ВР, сфера дії якого поширюється на широке коло суб`єктів, у тому числі й на осіб, стосовно яких закрито кримінальне провадження за відсутності в діях складу кримінального правопорушення.

При цьому конкретний розмір моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду у кожному окремому випадку, встановлюється індивідуально з урахуванням обставин справи та на підставі здійсненої судами правової оцінки доказів, наданих учасниками справи на підтвердження своїх вимог та заперечень.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

При визначенні розміру відшкодування позивачеві моральної шкоди апеляційний суд повно та всебічно врахував фактичні обставини у справі, що переглядається, а саме, що ОСОБА_1 був підозрюваним, а згодом обвинуваченим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України; перебував під слідством і судом з 24 вересня 2015 року до 28 лютого 2019 року, тобто 3 роки 5 місяців та 4 дні, у тому числі з 24 вересня 2015 року до 28 грудня 2015 року перебував під вартою, що призвело до погіршення стану його здоров`я (гіпертонічний криз) та завдало йому моральних страждань, він був відсторонений від роботи, унаслідок чого після звільнення з-під варти був позбавлений засобів до існування.

Апеляційний суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , поданої в його інтересах адвокатом Глазовим О. О., про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки висновку психологічної експертизи від 21 червня 2019 року № 30/19 як доказу у справі. Оцінюючи висновок психологічної експертизи як належний та допустимий доказ, апеляційний суд лише змінив його доказове значення, яке надав йому суд першої інстанції, правильно зазначивши, що висновок експерта не є вирішальним при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, а повинен оцінюватися судом у сукупності з іншими у справі доказами та обставинами. Аналогічні правові висновки щодо застосування статті 23 ЦК України, статті 13 Закону України № 266/94-ВР та статті 110 ЦПК України викладені у постановах Верховного Суду від 17 січня 2020 року у справі № 335/2436/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 464/6418/16-ц.

Ураховуючи наведене, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 не дають підстав для висновку про неурахування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 лютого 2021 року у справі № 758/8728/16-ц.

В касаційній скарзі Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону вказувала на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16-ц та постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 607/16567/20, від 11 серпня 2021 року у справі № 761/20935/19, від 14 квітня 2021 року у справі № 520/14448/18, від 26 червня 2019 року у справі № 530/1154/16-ц в частині визначення позивачу моральної шкоди без урахування установленого законом одного мінімального розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом.

Перевіряючи зазначені аргументи заявника, Верховний Суд вважає необхідним зазначити таке.

Визначаючи розмір відшкодування завданої позивачеві моральної шкоди в розмірі 3 500 000,00 грн, суд першої інстанції не вказав мінімальний розмір заробітної плати за кожен місяць перебування позивача під слідством та судом, що діяв на момент розгляду справи, гарантований частиною третьою статті 13 Закону України № 266/94-ВР. Зменшуючи розмір відшкодування моральної шкоди до 1 000 000,00 грн, апеляційний суд неправильно визначив гарантований цим Законом мінімум відшкодування моральної шкоди завданої позивачеві за час перебування під слідством та судом, зокрема зазначив, що такий розмір становить 120 268,00 грн, тоді як ураховуючи, що один мінімальний розмір заробітної плати станом на 01 січня 2020 року становив 4 723,00 грн, то відповідно мінімальний гарантований законом розмір відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного перебування позивача під слідством та судом мав би становити 193 643,00 грн(41 місяць х 4 723,00 грн), який у будь-якому випадку не міг бути зменшений судами.

Разом з тим, неправильне визначення апеляційним судом гарантованого законом мінімуму відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди на підставі Закону України № 266/94-ВР не призвело до неправильного вирішення справи в цій частині, оскільки при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди апеляційний суд ураховував також такі чинники, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, моральних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Тобто суд апеляційної інстанції з`ясував усі істотні обставини справи, необхідні для правильного визначення розміру моральної шкоди, з урахуванням вимог розумності та справедливості, а тому дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача з Державного бюджету України на відшкодування моральної шкоди 1 000 000,00 грн

Аргументи, викладені в касаційній скарзі Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо достатності для відшкодування заподіяної позивачу моральної шкоди 300 000,00 грн, фактично зводяться до переоцінки касаційним судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Щодо вимог про відшкодування майнової шкоди

ОСОБА_1 заявив вимогу про відшкодування йому заробітної плати, не одержаної за час відсторонення від роботи у розмірі 377 369,00 грн.

Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 1 статті 3 Закону України № 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій.

Пунктом 8 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі - Положення № 6/5/3/41) передбачено, що згідно з частиною першою статті 4 Закону України № 266/94-ВР розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення. Розмір цих сум обчислюється виходячи з середньомісячного заробітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій із заліком заробітку (інших відповідних доходів), одержаного за час відсторонення від роботи (посади), відбування кримінального покарання або адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.

Середньомісячний заробіток для визначення розміру відшкодування шкоди обчислюється в порядку, передбаченому постановами Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100) та від 05 травня 1995 року № 348 «Про внесення змін і доповнень до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100» (підпункт 1 пункту 9 Положення).

Зазначені правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц та від 29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16-ц.

Відповідно до положень пункту 2 частини ІІ «Період, за яким обчислюється середня заробітна плата» Порядку № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Визначаючи розмір втраченого позивачем заробітку у зв`язку з незаконним відстороненням від роботи, суди неправильно виходили із заробітної плати позивача за липень-серпень 2015 року у розмірі 14 703,34 грн ((доходи за липень - 11963,12 грн + доходи за серпень - 17 443,55 грн)/2), а саме: не врахували, що відповідно до підпунктів «б», «е» пункту 4 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо) та компенсаційні виплат, а також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю (абзац 19 пункту 4 Порядку № 100).

Як правильно зазначила у касаційній скарзі Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону, суди не звернули увагу, що згідно з довідкою Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради від 24 липня 2020 року № 1984/01-20, ОСОБА_1 у липні 2015 року проведено виплати за відпустку у розмірі 2 538,64 грн, а у серпні 2015 року - виплати за відпустку у розмірі 4 037,46 грн та компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 6 392,65 грн

Крім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження фактично відпрацьованого позивачем часу у липні-серпні 2015 року. Висновки судів про те, що позивачем у липні-серпні 2015 року фактично відпрацьовано 43 робочі дні належним чином не підтвердженні, а тому ґрунтуються на припущенні.

Також суди не перевірили та не надали оцінки доводам Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону про те, що тривалість відсторонення позивача від роботи (посади) загалом не перевищувала 430 робочих днів, оскільки ОСОБА_1 відсторонювався від посади на періоди з 15 жовтня 2015 року до 04 січня 2017 року, з 12 січня 2017 року до 27 липня 2017 року та з 25 серпня 2017 року до 17 жовтня 2017 року.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону та Державної казначейської служби України щодо неповноти з`ясування судами першої та апеляційної інстанції фактичних обставин справи, що мають значення для її правильного вирішення у частині відшкодування втраченого заробітку.

У силу наданих законодавством повноважень суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішених вимог про відшкодування позивачеві судових витрат у розмірі 13 250,00 грн не оскаржуються, а тому в цій частині не переглядаються.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що постанова Одеського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року в частині вирішення питання про відшкодування моральної шкоди ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволеннякасаційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Глазов О. О., а також у відповідній частині касаційних скарг Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону та Державної казначейської служби України.

Згідно з підпунктом першим частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Ураховуючи обґрунтованість наведених у касаційній скарзі доводів Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону та Державної казначейської служби України про неврахування судами попередніх інстанцій в частині вирішення питання про відшкодування втраченого заробітку правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц та від 29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16-ц, та неповноту з`ясування судами фактичних обставин справи, необхідних для правильного її вирішення у наведеній частині, оскаржувані судові рішення у частині вирішення питання про відшкодування втраченого заробітку не можуть вважатися такими, що відповідають завданням цивільного судочинства.

Оскільки суд апеляційної інстанції, в силу визначених процесуальним законом повноважень, не позбавлений можливості усунути неповноту з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають істотне значення для вирішення справи, тому постанова Одеського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року в частині вирішення питання про відшкодування втраченого заробітку підлягає скасуванню, а справа в цій частині направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 410 411 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Глазов Олексій Олегович, залишити без задоволення.

Касаційні скарги Державної казначейської служби України та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року в частині вирішення вимоги ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону про відшкодування втраченого заробітку скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко