Постанова

Іменем України

16 січня 2019 року

м. Київ

справа № 461/4980/17

провадження № 61-44057 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6, ОСОБА_7,

представники ОСОБА_6: ОСОБА_8, ОСОБА_9,

третя особа - державний нотаріус П'ятої Львівської державної нотаріальної контори Кірілова ТетянаМиколаївна,

представник третьої особи - ОСОБА_11,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 грудня 2017 року у складі судді Волоско І. Р. та постанову апеляційного суду Львівської області від 30 липня 2018 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ :

У липні 2017 року ОСОБА_4. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - державний нотаріус П'ятої Львівської державної нотаріальної контори Кірілова Т.М., про визнання правочину недійсним та витребування майна із чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що вона на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 жовтня 2015 року набула право власності на квартиру АДРЕСА_1. 17 листопада 2015 року між нею та ОСОБА_6 було укладено цивільно-правову угоду, за умовами якої вищевказана квартира перейшла у власність ОСОБА_6

Вона є одинокою особою, а спірна квартира є її єдиним житлом, право власності на яке набуте в порядку спадкування після смерті дочки, яка хворіла шизофренією протягом 27 років, а у 1999 році їй було встановлено 2-гу групу інвалідності. Фактично вона не виходить із депресивного стану, оскільки за короткий термін втратила багато родичів, які померли у різних роках. Ураховуючи різке погіршення стану здоров'я, відсутність достатнього матеріального забезпечення у неї була необхідність в опікуні.

З ОСОБА_6 вона знайома з 2006 року, так як остання періодично приходила до неї та за грошову винагороду допомагала по домашньому господарству. Маючи потребу у догляді та матеріальній підтримці, вона погодилась на запропоновану ОСОБА_6 угоду, а саме ними було погоджено, що ОСОБА_6 буде надавати їй щомісячно допомогу, у тому числі шляхом догляду за нею, придбання ліків, оплати за комунальні послуги, за що вона передасть квартиру у власність останньої. За домовленістю між сторонами ОСОБА_6залишалася проживати в її квартирі, а після її смерті могла вільно на власний розсуд розпорядитися квартирою.

Вважала, що 17 листопада 2015 року між нею та ОСОБА_6було укладено договір довічного утримання, будь-якого іншого правочину щодо свого єдиного житла вона не мала наміру укладати. У нотаріальній конторі під час укладення правочину їй пояснили, що квартира переходить безоплатно у власність ОСОБА_6, а остання їй надає щомісячну підтримку до смерті і вона залишається проживати у квартирі. При цьому, їй не було вручено примірник спірного договору. Протягом перших місяців після укладення спірного договору ОСОБА_6підтримувала її морально, вносила частину сум, нарахованих за комунальні послуги, приносила продукти.

У 2015 році ОСОБА_6 стала проживати у спірній квартирі, а у 2016 році відношення останньої до неї змінилося, оскільки ОСОБА_6 стала пропонувати вселення до квартири брата. З часом ОСОБА_6перестала допомагати їй. У квітні 2017 року вона звернулася до П'ятої Львівської державної нотаріальної контори з заявою про надання інформації щодо договору від 17 листопада 2015 року, та 27 квітня 2017 року отримала відповідь про те, що між нею та ОСОБА_6 було посвідчено договір дарування спірної квартири, а договір довічного утримання не посвідчувався.

Вказувала про те, що при укладенні зазначеного договору дарування допустила помилку щодо природи цього правочину, оскільки мала на меті укласти саме договір довічного утримання, унаслідок чого спірний договір дарування є недійсним. Крім того, вона дізналася, що 22 грудня 2015 року ОСОБА_6відчужила ? частку спірної квартири шляхом укладення договору дарування з ОСОБА_7 Таким чином, слід витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на її користь ? частки квартири.

З урахуванням викладеного та уточнених позовних вимог ОСОБА_4. на підставі статті 229 ЦК України просила суд визнати недійсним договір дарування квартири від 17 листопада 2015 року, згідно з яким вона подарувала ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1; витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на її користь ? частку вищевказаної квартири, набуту на підставі договору дарування, укладеного 22 грудня 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 14 грудня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4. відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що посвідчення спірного договору дарування квартири від 17 листопада 2015 року здійснено відповідно до положень закону та у присутності позивачки, як дарувальника, у приміщенні державної нотаріальної контори, при існуванні в останньої дійсних намірів і волевиявлення на укладення саме договору дарування, розуміння нею значення, умов й правових наслідків вказаного правочину, особистого підпису позивачки у двох примірниках оригіналу цього договору та роз'яснення цього правочину нотаріусом. Отже, відсутні докази на підтвердження того, що позивачкою було допущено помилку щодо природи правочину, а її доводи є припущенням.

Постановою апеляційного суду Львівської області від 30 липня 2018 року апеляційна скарга ОСОБА_4 залишена без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що належні та допустимі докази на підтвердження помилки щодо природи правочину позивачка не надала, оскільки посвідчення спірного договору дарування квартири від 17 листопада 2015 року здійснено відповідно до положень закону та у присутності позивачки, як дарувальника, у приміщенні державної нотаріальної контори, при існуванні в останньої дійсних намірів і волевиявлення на укладення саме договору дарування, розуміння нею значення, умов й правових наслідків вказаного правочину, особистого підпису позивачки у двох примірниках оригіналу цього договору.

У касаційній скарзі ОСОБА_4. просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивачкою укладено спірний договір дарування під впливом помилки і під впливом тяжких обставин, у тому числі через незадовільний стан здоров'я. ОСОБА_4. мала на меті укласти договір довічного утримання, оскільки потребувала стороннього догляду та допомоги, а не договір дарування, певний час ОСОБА_6 надавала їй допомогу шляхом догляду за нею, часткової сплати за комунальні послуги. Судами не враховано тієї обставини, що позивачка є особою пенсійного віку, продовжує проживати у спірній квартирі, яка є її єдиним житлом.

У листопаді 2018 року ОСОБА_6та ОСОБА_7 подали відзив на касаційну скаргу посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, посилання позивачки про те, що вона мала намір укласти договір довічного утримання не відповідають дійсності, оскільки останній не потрібно було узгоджувати умови допомоги чи надання фінансової допомоги ОСОБА_6, так як вона добровільно вчиняла вказані дії і до укладення договору дарування. Отже, ОСОБА_4. достовірно було відомо про правочин, а саме договір дарування, який укладено з ОСОБА_6, а його зміст позивачці було роз'яснено державним нотаріусом.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У листопаді 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що ОСОБА_4. на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 жовтня 2015 року набула право власності на квартиру АДРЕСА_1.

17 листопада 2015 року між ОСОБА_4. та ОСОБА_6 було укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1.

22 грудня 2015 року ОСОБА_6на підставі договору дарування відчужила ? частку спірної квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_7

Судом також установлено, що ОСОБА_4 є одинокою особою похилого віку, ІНФОРМАЦІЯ_1, вищевказана квартира є її єдиним житлом, право власності на яке набуте в порядку спадкування після смерті дочки, яка хворіла шизофренією протягом 27 років, а у 1999 році позивачці було встановлено 2-гу групу інвалідності.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Згідно зі статями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на обман або помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 16 березня 2016 року у справі № 6-93 цс 16; від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372 цс 16.

Ураховуючи викладене, суди у порушення вищевказаних вимог закону фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не встановили, належним чином не дослідили тієї обставини, що після укладення спірного правочину позивачка тривалий час продовжує проживати у квартирі, звернулася до суду за захистом своїх порушених прав, оскільки вважала що укладала саме договір довічного утримання. Суди не звернули уваги на доводи позивачки про те, що ОСОБА_6 певний час надавала їй допомогу та здійснювала догляд за нею, що може свідчити про неправильність укладення правочину.

Крім того, суди у порушення зазначених вище положень закону не перевірили, чи є спірна квартира, яка була передана у власність ОСОБА_6 на підставі договору дарування, єдиним житлом позивачки. Сам по собі факт роз'яснення нотаріусом суті укладеного договору сторонам правочину не є безумовною підставою для відмови у задоволенні такого позову. А суди по суті лише на підставі цього факту й відмовили у позові.

Без виконання цих процесуальних дій, без установлення, дослідження та оцінки доказів, ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 335 ЦПК України 2004 року суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а тому суд касаційної інстанції не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

У зв'язку з цим судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Львівської області від 30 липня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

Є.В. Синельников

С.Ф. Хопта

Ю.В. Черняк