Історія справи

Постанова КЦС ВП від 01.02.2018 року у справі №462/125/15

Постанова

Іменем України

16 січня 2018 року

м. Київ

справа № 462/125/15-ц

провадження № 61-154 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Крата В. І., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

представник позивача - ОСОБА_4,

відповідач - приватне підприємство «ВВП Сервіс»,

третя особа - ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 на рішення Залізничного районного суду м. Львова у складі судді Боровкова Д. О. від 07 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Зверхановської Л. Д., Цяцяка Р. П., від 29 серпня 2016 року

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до приватного підприємства «ВВП Сервіс» (далі - ПП «ВВП Сервіс») про скасування наказів, поновлення на роботі, оплату за вимушений прогул.

Позовна заява мотивована тим, що він працював у ПП «ВВП Сервіс» на посаді диспетчера диспетчерської служби. У вересні 2014 року директором ПП «ВВП Сервіс» було видано наказ про зміну в організації виробництва та праці на підприємстві, яка виявилась у зменшенні обсягу виконаних робіт та порядку їх оплати. Наказом директора підприємства від 22 вересня 2014 року повідомлено, що зміна умов праці зменшення посадових окладів диспетчерам підприємства відбудеться з 22 листопада 2014 року. Наказом директора підприємства

від 14 листопада 2014 року перенесений строк вступу в дію змін умов праці, а саме запроваджено зміни з 22 грудня 2014 року. Наказом директора підприємства від 28 листопада 2014 року його було звільнено з посади на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України. Наказом директора підприємства від 22 грудня 2014 року змінено дату його звільнення на 22 грудня 2014 року.

З урахуванням викладеного ОСОБА_3 просив суд скасувати накази:

від 22 вересня 2014 року, 14 листопада 2014 року, 28 листопада 2014 року,

22 грудня 2014 року; поновити його на роботі на посаді диспетчера з посадовим окладом, який був до видачі наказу від 22 вересня 2014 року; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 07 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 29 серпня 2016 року, в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що зміна істотних умов праці, про яку ОСОБА_3 був повідомлений більше ніж за два місяці та від яких він відмовився, відбулася за безспірної наявності змін в організації виробництва і праці, які направлені на раціоналізацію робочих місць, впровадження нових форм та методів в організації праці, а відтак відповідачем не було порушено трудового законодавства при звільненні позивача.

У грудні 2016 року ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу з клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження оскаржуваних судових рішень, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 зазначав, що колегія суддів апеляційного суду Львівської області повністю ігнорує висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який в своїй ухвалі від 06 липня 2016 року зазначав та аргументовано мотивував повернення на новий розгляд справи. Крім того, вказував на помилковість висновків рішення апеляційного суду Львівської області.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

22 грудня 2017 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 працював на посаді диспетчера диспетчерської служби ПП «ВВП Сервіс» з 24 грудня 2012 року з посадовим окладом 3 700 грн на місяць.

Наказом від 01 вересня 2014 року № 01/09-2014 ПП «ВВП Сервіс» про зміни в організації виробництва та праці на підприємстві передбачено, що відбуватиметься перерозподіл обов'язків працівників для забезпечення рівномірного навантаження працівників та затрат робочого часу.

Наказом підприємства від 22 вересня 2014 року № 22/09-2014 «Про зміну умов праці» запроваджувалося зменшення з 22 листопада 2014 року посадових окладів диспетчерам ПП «ВВП Сервіс» до 2 800 грн.

22 вересня 2014 року ОСОБА_3 було попереджено про зміну істотних умов праці та запропоновано надати письмову згоду або відмову від продовження роботи на підприємстві.

13 листопада 2014 року позивач подав заяву до ПП «ВВП Серівс» про відмову

від продовження роботи при зміні істотних умов праці.

Наказом ПП «ВВП Сервіс» від 14 листопада 2014 року № 14/11-2014 строк введення в дію змін умов праці був перенесений на 22 грудня 2014 року.

Наказом підприємства від 28 листопада 2014 року № 28-3/11-2014

ОСОБА_3 був звільнений з роботи з 28 листопада 2014 року відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

Наказом ПП «ВВП Сервіс» від 22 грудня 2014 року № 3-22/12-2014 наказ

від 28 листопада 2014 року № 28-3/11-2014 був скасований, а дата звільнення ОСОБА_3 була змінена на 22 грудня 2014 року.

Частиною другою статті 2 КЗпП України встановлено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

За змістом статті 22 КЗпП України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Згідно з положеннями частини третьої статті 32 КЗпП України передбачено, що у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Отже, зі змісту зазначеної норми права вбачається, що зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці.

Також зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 04 липня 2012 року у справі № 6-59цс12, в якій були встановлені подібні правовідносини та аналогічні фактичні обставини.

У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада

1992 року № 6 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що припинення трудового договору за пунктом 6 статті 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо).

Таким чином, вирішального значення у даному аспекті набуває саме порядок запровадження змін в організації виробництва і праці, тобто роботодавець повинен мати докази того, що розмір оплати праці змінюється саме у зв'язку зі зміною в організації виробництва і праці.

Виходячи з пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.

Нормою частини 3 статті 32 КЗпП України передбачено, що якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позову, встановивши, що при зменшенні посадового окладу ОСОБА_3 відмовився працювати у нових умовах, дійшли правильного висновку про те, що позивачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на підприємстві не відбулося зміни істотних умов праці, а навпаки належними доказами доведено, що на підприємстві змінилися умови праці. Крім того, позивач у відповідності до статей 32, 36 КЗпП України був повідомлений про зміну істотних умов праці більше ніж за два місяці, та від роботи при змінених умовах праці, а саме при зменшенні посадового окладу він відмовився. Отже звільнення ОСОБА_3 з роботи проведено з дотриманням вимог трудового законодавства.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 389, 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 07 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 29 серпня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В. М. Коротун

В. І. Крат

В. П. Курило