Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.07.2018 року у справі №347/924/17

Постанова

Іменем України

15 липня 2020 року

м. Київ

справа № 347/924/17

провадження № 61-38696св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Соколівська сільська рада Косівського району Івано-Франківської області, ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2018 року у складі судді Гордія В. І. та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 травня 2018 року у складі колегії суддів: Бойчука І. В., Горейко М. Д., Ясеновенко Л. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Соколівської сільської ради Косівського району Івано-Франківської області, ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Соколівської сільської ради Косівського району Івано-Франківської області, ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, виданого на ім'я ОСОБА_2 24 грудня 1998 року на суміжну земельну ділянку площею 0,8505 га, оскільки вважала, що у оспорюваному державному акті на землю не зазначена та відсутня заїзна дорога до її господарства.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2018 року, яке залишено без змін постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 травня 2018 року, в задоволенні позову відмовлено у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати ухвалені у справі рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Косівського районного суду Івано-Франківської області.

18 червня 2020 року справу повторно розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не повно досліджено матеріали та обставини справи. Заявник вказує, що суди безпідставно відмовили у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності, оскільки позивачу не було відомо про наявність оспорюваного державного акта.

Відзив на касаційну скаргу

У серпні 2018 року ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу у якому просить залишити рішення суду першої та апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що при встановленні меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) відповідачу ОСОБА_2 у АДРЕСА_1, що відбувалося восени 1998 року, були присутні інженер-землевпорядник, секретар сільської ради та сусіди.

Після проведення обмірів земельної ділянки відповідачу ОСОБА_2 24 грудня 1998 року на підставі рішення Соколівської сільської ради Косівського району Івано-Франківської області № 15 від 22 грудня 1998 року було видано державний акт на право приватної власності на землю. Відповідно до даного державного акта ОСОБА_2 було передано у власність три земельні ділянки загальною площею 0,8505 га для обслуговування житлового будинку і господарських будівель та для ведення особистого підсобного господарства (а. с. 5).

Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за ІФ № 08-27/000050.

Відповідно до листа Соколівської сільської ради Косівського району Івано-Франківської області № 74/02.2-12 від 01 лютого 2017 року та довідки Соколівської сільської ради Косівського району Івано-Франківської області про склад сім'ї № 157 від 01 лютого 2017 року господарство ОСОБА_1 розташоване в АДРЕСА_1. В даному господарстві ОСОБА_1 зареєстрована одна. Земельна ділянка становить 0,75 га (для будівництва і обслуговування житлового будинку 0,01 га, сінокіс 0,74 га). Житловий будинок не зареєстрований. На даній земельній ділянці знаходиться стайня. До даного господарства заїзної дороги немає, причини невідомі (а. с. 16-17).

Згідно із актом обстеження від 14 березня 2017 року та висновку земельної комісії від 22 серпня 2017 року спірною дорогою позивач не користувалася з 2007 року, тобто протягом останніх 10 років у зв'язку із недобросусідськими відносинами та через встановлення ОСОБА_2 суцільного паркану (а. с. 15,53).

У позивача та Соколівської сільської ради Косівського району Івано-Франківської області відсутні дані про наявність дороги через спірну земельну ділянку до господарства позивача з часу надання сторонам цих земельних ділянок у користування.

ОСОБА_2 заявив у суді першої інстанції про застосування судом позовної давності, зазначивши, що позивачем пропущено трирічний строк звернення до суду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі-Закон № 460-IX).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" ~law37~ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law38~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law39~.

Отже, розгляд касаційної скарги у цій справі здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Положення частини 1 статті 2 ЦПК України передбачають, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною 1 статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статей 12, 81 ЦПК України.

Відповідно до положень статті 3 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЗК України 1990 року), власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Частинами 1 -3 , 7 статті 17 ЗК України 1990 року встановлено, що передача земельних ділянок, зокрема у приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки.

Згідно із частиною 1 статті 23 ЗК України 1990 року право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Статтею 23 ЗК України 1990 року визначено перелік документів, що посвідчують право на земельну ділянку.

Пунктом 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 "Про приватизацію земельних ділянок" встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, а саме: ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.

Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року громадяни, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252, 253, 254, 255 ЦК України.

Початок перебігу позовної давності пов'язується з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Враховуючи викладене суди попередніх інстанції дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку із пропуском строку позовної давності, оскільки встановлено, що спірний державний акт про право власності на землю виданий відповідачу 24 грудня 1998 року, а з даним позовом до суду позивач звернулася тільки 22 травня 2017 року, тобто з пропуском строку позовної давності, який нею пропущено без поважних причин.

Судами встановлено, що заїздом через господарство ОСОБА_2 позивач користувалася тільки при потребі з дозволу власника і перестала ним користуватися впродовж 10 років.

Безпідставними є доводи позивача й про те, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється (стаття 268 ЦК України).

Так, згідно з ~law41~ пункт 4 частини 1 статті 268 ЦК України виключено. ~law42~ набрав чинності 15 січня 2012 року.

Згідно із частинами 1 та 3 статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов'язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Відповідно до положень пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК України в редакції до 15 січня 2012 року позовна давність на вимоги власників та інших осіб на захист права власності або іншого речового права, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування не поширювалась.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" ~law43~ протягом трьох років з дня набрання чинності ~law44~, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 361/6799/14-ц (провадження № 6-3006цс16).

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України ", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанцій. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Порушене цивільне право позивача може бути захищене у інший спосіб, який є ефективним, наприклад шляхом встановлення сервітуту за наявності відповідних підстав для цього.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко І. М. Фаловська