Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 31.03.2019 року у справі №161/16514/17

Постанова

Іменем України

14 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 161/16514/17

провадження № 61-5623св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М.

М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом ОСОБА_3,

відповідачі за первісним позовом: виконавчий комітет Луцької міської ради Волинської області, відділ реєстру житлового фонду Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради Волинської області, Адміністрація Державної прикордонної служби України, Департамент житлово-комунального господарства Луцької міської ради Волинської області,

треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

позивач за зустрічним позовом Адміністрація Державної прикордонної служби України,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_6, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 грудня 2018 року у складі судді Івасюти Л. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 28 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Грушицького А. І., Киці С. І., Шевчук Л. Я.,

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви ОСОБА_3

У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до виконавчого комітету Луцької міської ради Волинської області (далі ВК Луцької МР), відділу реєстру житлового фонду Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради Волинської області (далі ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР), Адміністрації Державної прикордонної служби України (далі АДПС України), Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради Волинської області (далі ДЖКГ Луцької МР), треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання незаконними і скасування розпорядження та рішення, визнання права користування житловим приміщенням та зобовязання вчинити певні дії.

Вимоги обґрунтовувала тим, що з 2005 року постійно проживає та зареєстрована у квартирі № 59 на вулиці Липинського, 1 в місті Луцьку Волинської області.

Вселення у квартиру було здійснене на підставі спеціального ордера від 15 серпня 2005 року № 198 серії А, виданого її батькові військовослужбовцю ОСОБА_4 із сім'єю у складі трьох осіб (він, ОСОБА_5 дружина, ОСОБА_3 дочка).

Із 10 лютого 2002 року їхня сімя перебувала на квартирному обліку осіб, які потребують покращення житлових умов.

Рішенням ВК Луцької МР від 30 січня 2014 року № 61-1 «Про надання житла» затверджене рішення житлової комісії Луцького прикордонного загону ДПС України про виключення із числа службового житла квартири № АДРЕСА_1 житловою площею 28,8 кв. м. Цим же рішенням ОСОБА_4 знято з квартирного обліку.

Розпорядженням ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР від 03 квітня 2014 року №1556-р «Про приватизацію державного житлового фонду» задоволено заяву наймача ОСОБА_5 щодо приватизації вищевказаної квартири і передано це житло в приватну спільну сумісну власність.

Пунктом 4 зазначеного розпорядження доручено ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР оформити свідоцтво про право власності на це житлове приміщення у десятиденний термін.

Рішенням ВК Луцької МР від 07 травня 2014 № 278-1 «Про надання житла» (з урахуванням звернення начальника Департаменту матеріально-технічного забезпечення АДПС України від 16 квітня 2014 року, у якому він просив голову міста Луцька не розглядати питання щодо приватизації вказаної квартири) визнано таким, що втратив чинність підпункт 2.1. рішення ВК Луцької МР від 30 січня 2014 № 61-1 «Про надання житла» (виключення з числа службового житла двокімнатної квартири № АДРЕСА_1).

Розпорядженням ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР від 30 квітня 2014 року № 626-в «Про внесення часткових змін у розпорядження про приватизацію квартир» скасовано розпорядження ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР «Про приватизацію квартир державного житлового фонду» від 03 квітня 2014 року № 1556 року в частині надання у спільну сумісну власність ОСОБА_5, ОСОБА_4 і ОСОБА_3 квартири № АДРЕСА_1.

Вважала вищевказані рішення ВК Луцької МР від 07 травня 2014 року і розпорядження ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР від 30 квітня 2014 року незаконними та такими, які підлягають скасуванню, оскільки вона, як неповнолітня дитина, вселилась і проживала як член сім'ї наймача військовослужбовця і набула рівного з ним права користування жилим приміщенням, яке рішенням ВК Луцької МР від 30 січня 2014 року № 61-1 «Про надання житла» виключено з числа службового житла та включено до державного житлового фонду.

Посилалася на те, оскарженими рішеннями її протиправно позбавлено права користування квартирою державного житлового фонду, а також права на її приватизацію.

Самостійне скасування вказаних рішень органами місцевого самоврядування, їх структурних підрозділами згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування» та рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року (справа № 7-рп/2009) не допускається.

Ураховуючи наведене, просила визнати незаконним і скасувати рішення ВК Луцької МР від 07 травня 2014 № 278-1 «Про надання житла»; визнати незаконним і скасувати розпорядження ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР від 30 квітня 2014 року № 626-в «Про внесення часткових змін у розпорядження про приватизацію квартир»; визнати за нею право користування квартирою № АДРЕСА_1 як на обєкт державного житлового фонду, та визнати за нею право на її приватизацію; зобовязати ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР оформити та видати свідоцтво про право власності на вказану квартиру згідно з пунктом 4 розпорядження ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР від 03 квітня 2014 року № 1556-р «Про приватизацію державного житлового фонду».

Короткий зміст зустрічних позовних вимог АДПС України

У серпні 2018 року АДПС України звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про виселення зі службового житлового приміщення.

Позов мотивувала тим, що рішенням житлової комісії Луцького прикордонного загону військовослужбовцю Луцького прикордонного загону ОСОБА_4 зі складом сімї (три особи - він, дружина ОСОБА_5 та дочка ОСОБА_3) надано у користування службову квартиру № АДРЕСА_1 з подальшим зняттям із квартирного обліку.

Останнім місцем проходження військової служби ОСОБА_4 був відповідний підрозділ у Сімферопольському прикордонному загоні (військова частина 2161), який було підпорядковано Азово-Чорноморському регіональному управлінню ДПС України.

У 2014 році під час окупації Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та подальшої передислокації органів ДПС України на материкову частину України ОСОБА_4 не виконав наказу щодо передислокації, не вийшов із окупованої частини території України та не зявився до нового місця дислокації військової частини 2161.

Наказом Голови ДПС України від 24 квітня 2014 року № 299-ос майора ОСОБА_4 звільнено з військової служби на підставі пункту «е» частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обовязок і військову службу» (у звязку зі службовою невідповідністю), а про зазначений факт проінформовано правоохоронні органи.

На підставі статті 124 ЖК УРСР АДПС України просила виселити ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 з указаної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 грудня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Зустрічний позов АДПС України задоволено.

Виселено ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5 зі службового житлового приміщення квартири № АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції зробив висновки про те, що органи місцевого самоврядування були не вправі скасовувати попередньо прийняті ними рішення та розпорядження. Однак, ураховувавши безпідставність виключення спірного житла із числа службових із переведенням у державний житловий фонд, а також неправомірне надання права на приватизацію квартири, суд відмовив у задоволенні первісного позову.

Також суд зазначив, що після переведення ОСОБА_4 згідно з наказом від 13 липня 2007 року на службу у Сімферопольський загін він із членами сімї не звільнив спірну квартиру, хоча проживав разом із ними за новим місцем служби в Автономній Республіці Крим.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, місцевий суд вказав, що вона пропустила позовну давність, клопотання про поновлення якої не порушувала.

Підставою для виселення відповідачів за зустрічним позовом зі службової квартири без надання іншого житлового приміщення відповідно до статті 124 ЖК УРСР стало звільнення ОСОБА_4 із військової служби у звязку зі службовою невідповідністю.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 28 лютого 2019 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 грудня 2018 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням міськрайонного суду про відмову у задоволенні первісного позову, проте вказав, що, скасовуючи свої розпорядження і рішення про приватизацію та про віднесення квартири до державного житлового фонду, орган місцевого самоврядування діяв відповідно до вимог чинного законодавства, оскільки таке розпорядження фактично не було виконане. Спірна квартира відноситься до службового житла, тому підстав для визнання за ОСОБА_3 права користування ним як обєктом державного житлового фонду немає.

Апеляційний суд зазначив, що висновки місцевого суду щодо пропуску ОСОБА_3 позовної давності при поданні позову є необґрунтованими, однак на правильність рішення суду першої інстанції вони не вплинули.

Суд апеляційної інстанції визнав законним та обґрунтованим рішення суду першої інстанції про задоволення зустрічного позову.

Короткий зміст касаційної скарги

У березні 2019 року до суду касаційної інстанції від ОСОБА_3 надійшла касаційна скарга, у якій її представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову і відмову у задоволенні зустрічного позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, зупинено виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 грудня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2019 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії із пяти суддів.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник посилається на те, що у звязку з переведенням ОСОБА_4 відповідно до наказу від 13 липня 2007 року у Сімферопольський прикордонний загін АДПС України повинна була порушувати питання про повернення спірного житла, а не про виселення сімї ОСОБА_4 із нього.

Суди попередніх інстанцій зробили висновки про неправомірність рішення житлової комісії Луцького прикордонного загону про виключення з числа службового житла спірної квартири та рішення ВК Луцької МР від 30 січня 2014 року № 61-1 «Про надання житла», оскільки ОСОБА_4 не проживав у цій квартирі на момент прийняття таких рішень.

Однак жодна сторона у справі не оспорювала законності прийняття таких рішень та не заявляла таких позовних вимог.

Суди помилково констатували вчинення ОСОБА_4 злочину, передбаченого частиною другою статті 408 Кримінального кодексу України (далі КК України), оскільки такі висновки ґрунтуються лише на матеріалах досудового кримінального провадження.

Посилання судів на те, що скасування розпорядження про приватизацію є правомірним, оскільки воно не було виконане, ґрунтуються на припущеннях і не відповідають фактичним обставинам справи.

Зокрема 03 квітня 2014 року ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР оформлено свідоцтво про право власності за ОСОБА_5 та членами сімї ОСОБА_4 і ОСОБА_3 на спірну квартиру. 27 березня 2014 року комунальне підприємство «Волинське обласне бюро технічної інвентаризації» (далі КП «Волинське обласне бюро технічної інвентаризації») оформило технічний паспорт на спірну квартиру. Проте оригінали вказаних документів не були видані ОСОБА_5

Короткий зміст відзивів

Від представників ВК Луцької МР та АДПС України надійшли відзиви, у яких вони просять касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень.

Обставини справи

Суди встановили, що з 10 лютого 2002 року ОСОБА_4 перебував на квартирному обліку як військовослужбовець, який потребує покращення житлових умов.

На підставі спеціального ордеру від 15 серпня 2005 року № 198 серії А військовослужбовець Луцького прикордонного загону ОСОБА_4 разом зі своєю сім'єю (ОСОБА_5 дружина, ОСОБА_3 дочка) був вселений у службову квартиру № АДРЕСА_1.

ОСОБА_4 проходив службу в Луцькому прикордонному загоні з 27 серпня 2002 року до 13 липня 2007 року, звідки був переведений у Сімферопольський прикордонний загін (військова частина 2161), який був підпорядкований Азово-Чорноморському регіональному управлінню ДПС України.

Відповідно до даних підрозділу УДМС України у Волинській області ОСОБА_5 та ОСОБА_4 у спірній квартирі зареєстровані з 2005 року, а їх донька ОСОБА_3 з 29 січня 2015 року.

Рішенням ВК Луцької МР від 30 січня 2014 року № 61-1 «Про надання житла» затверджено рішення житлової комісії Луцького прикордонного загону ДПС України про виключення з числа службового житла двокімнатної квартири № АДРЕСА_1 житловою площею 28,8 кв. м.

Розпорядженням ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР від 03 квітня 2014 року № 1556-р «Про приватизацію державного житлового фонду» задоволена заява ОСОБА_5 щодо приватизації вищевказаної квартири і передано це житло у приватну спільну сумісну власність ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_3

16 квітня 2014 року начальник Луцького прикордонного загону Північного регіонального управління АДПС України направив голові міста Луцька звернення, у якому просив не розглядати питання щодо приватизації спірної квартири у звязку з організаційно-штатними заходами, оголошеними директивою АДПС України від 27 березня 2014 року № 11т.

Розпорядженням ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР від 30 квітня 2014 року № 626-в «Про внесення часткових змін у розпорядження про приватизацію квартир» скасовано розпорядження ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР «Про приватизацію квартир державного житлового фонду» від 03 квітня 2014 року № 1556-р у частині передачі квартири № АДРЕСА_1 у спільну сумісну власність громадянам ОСОБА_5, ОСОБА_4 і ОСОБА_3

Згідно з рішенням ВК Луцької міської ради від 07 травня 2014 року № 278-1 «Про надання житла» визнано таким, що втратив чинність підпункт 2.1. рішення ВК Луцької МР від 30 січня 2014 року № 61-1 «Про надання житла» (виключення з числа службового житла спірної квартири).

Після переведення на службу відповідно до наказу від 13 липня 2007 року у Сімферопольський прикордонний загін ОСОБА_4 не звільнив спірну квартиру разом із членами сімї, хоча проживав разом із ними за місцем служби в Автономній Республіці Крим.

Згідно з наказами АДПС України від 22 березня 2014 року № 23 та від 27 березня 2014 року № 11т Сімферопольському прикордонному загону та Азово-Чорноморському регіональному управлінню було змінено місце дислокації у місті Сімферополі з переведенням цих підрозділів до міста Херсона.

ОСОБА_4 не зявився на службу в Азово-Чорноморське регіональне управління (місто Херсон).

Крім того, суди на підставі відомостей із Єдиного реєстру досудових розслідувань встановили, що у березні 2014 року військовослужбовці Азово-Чорноморського регіонального управління прикордонної служби України, у тому числі ОСОБА_4, діючи за попередньою змовою групою осіб, не зявились на службу під час переведення з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим до нового місця служби у місті Херсоні з метою ухилення від військової служби.

Прокурор військової прокуратури Херсонського гарнізону Південного регіону України Антоненко С. О. повідомив ОСОБА_4 про те, що він підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 408 КК України (дезертирство за попередньою змовою групою осіб).

Наказом голови ДПС України від 24 квітня 2014 року № 299-ОС ОСОБА_4 звільнений зі Збройних Сил України згідно з пунктом «е» частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обовязок та військову службу» (через службову невідповідність) без права носіння військової форми одягу та виключений зі списків особового складу.

При розгляді справи у суді першої інстанції АДПС України та ВК Луцької МР подали заяви про застосування наслідків пропуску ОСОБА_3 позовної давності.

У свою чергу ОСОБА_3 просила відмовити АДПС України у задоволенні позову у звязку з пропуском позовної давності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою, другою та пятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Зазначеним вимогам постанова апеляційного суду не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосування норми права

Щодо вирішення первісних позовних вимог ОСОБА_3

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції зазначив, що рішення та розпорядження ВК Луцької МР і ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР про виключення квартири із числа службового житла та його приватизацію були неправомірними, що стало підставою для їх скасування органами місцевого самоврядування, які їх прийняли.

Крім того, суд послався на пропуск ОСОБА_3 позовної давності.

Залишаючи без змін рішення місцевого суду в указаній частині, апеляційний суд виходив із того, що рішення органів місцевого самоврядування про виключення квартири із числа службового житла та його приватизацію фактично не були виконані, тому їх подальше скасування шляхом прийняття оскаржених рішень було правомірним.

Також апеляційний суд зазначив, що спірна квартира відноситься до службового житла, тому підстав для визнання за ОСОБА_3 права користування нею як обєктом державного житлового фонду та відповідно її приватизації немає.

Колегія не погоджується з висновками апеляційного суду з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування»).

Рішенням Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) розяснено, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і субєкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп у справі щодо несумісності депутатського мандата.

Суди встановили, що рішенням ВК Луцької МР від 30 січня 2014 року № 61-1 «Про надання житла» затверджене рішення житлової комісії Луцького прикордонного загону ДПС України про виключення із числа службового житла спірної квартири.

Розпорядженням ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР від 03 квітня 2014 року №1556-р «Про приватизацію державного житлового фонду» передано цю квартиру в приватну спільну сумісну власність сімї ОСОБА_3.

На виконання цього розпорядження 03 квітня 2014 року оформлене (але не видане) свідоцтво про право власності на житло квартиру № АДРЕСА_1 на імя ОСОБА_5, ОСОБА_4 і ОСОБА_3 у порядку Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

27 березня 2014 року на замовлення ОСОБА_5, ОСОБА_4 і ОСОБА_3 КП «Волинське обласне бюро технічної інвентаризації» виготовлено технічний паспорт на вказану квартиру.

Рішенням ВК Луцької МР від 07 травня 2014 № 278-1 «Про надання житла» визнано таким, що втратив чинність підпункт 2.1. рішення ВК Луцької МР від 30 січня 2014 № 61-1 «Про надання житла» (виключення з числа службового житла двокімнатної квартири № АДРЕСА_1).

Розпорядженням ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР від 30 квітня 2014 року № 626-в «Про внесення часткових змін у розпорядження про приватизацію квартир» скасовано розпорядження ВРЖФ ДЖКГ Луцької МР «Про приватизацію квартир державного житлового фонду» від 03 квітня 2014 року № 1556 року в частині надання у спільну сумісну власність ОСОБА_5, ОСОБА_4 і ОСОБА_3 квартири № АДРЕСА_1.

При апеляційному перегляді справи суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив, чи мало місце порушення органами місцевого самоврядування положень частини десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування».

Апеляційний суд, погоджуючись із висновком місцевого суду про відмову у задоволенні первісного позову, формально послався на фактичне невиконання оскаржених рішень від 30 квітня 2014 року та від 07 травня 2014 року, не врахувавши при цьому, що вищевказаною нормою Закону не передбачено можливості скасування органом місцевого самоврядування свого рішення за таких обставин.

Стосовно вирішення зустрічних позовних вимог АДПС України

Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_4 звільнено з військової служби у звязку зі встановленням службової невідповідності, що є підставою для виселення його та членів його сімї зі спірної службової квартири без надання іншого житлового приміщення на підставі статті 124 ЖК УРСР.

Усупереч вимогам статті 263 ЦПК України апеляційний суд визнав таке рішення місцевого суду законним та обґрунтованим з огляду на таке.

Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоровя чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що «коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, повязані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно повязане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у звязку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. 34. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок про те, що навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), повязаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обовязкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не оцінив пропорційність виселення відповідачів меті цього обмеження, не перевірив, чи матиме у такому випадку втручання у право особи на повагу до житла, передбачене законом, чи покладе виселення на відповідачів надмірний тягар (зокрема, чи мають відповідачі інше житло), тому зробив передчасний висновок про залишення рішення суду першої інстанції в цій частині без змін.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм матеріального і процесуального права.

У звязку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_6, задовольнити частково.

Постанову Волинського апеляційного суду від 28 лютого 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. І. Крат Судді:Н. О. Антоненко В. І. Журавель Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук