Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 28.04.2020 року у справі №463/1744/17

Постанова

Іменем України

15 липня 2021 року

м. Київ

справа № 463/1744/17

провадження № 61-6384св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану адвокатом Комлєвим Сергієм Валерійовичем, на заочне рішення Личаківського районного суду міста Львова від 28 лютого 2019 року в складі судді Мармаша В. Я. та постанову Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 29 квітня 2013 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у борг 200 000 дол. США і зобов'язалась повернути їх частинами до 01 червня 2016 року.

Відповідач заборгованість в обумовлений сторонами строк не повернула, тому позивач 31 січня 2017 року направив на адресу відповідача вимогу про повернення боргу, проте ця вимога залишена без задоволення, борг позикодавцеві не повернуто, зобов'язання залишилось невиконаним.

На підставі викладеного, ОСОБА_1, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за борговою розпискою від 29 квітня 2013 року у розмірі 200 000 дол. США, що становить у гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України (далі - НБУ) 5 398 552,80 грн та 3 % річних від простроченої суми (станом на 29 листопада 2018 року, що становить 910 діб) у розмірі 404 490,37 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Заочним рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 28 лютого 2019 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за борговою розпискою від 29 квітня 2013 року в розмірі 200 000 дол. США, що становить у гривневому еквіваленті за курсом НБУ на день ухвалення рішення 5 398 552,80 грн та 3 % річних від простроченої суми (станом на 29 листопада 2018 року, що становить 910 діб) у розмірі 404 490,37 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 000 грн сплаченого останнім судового збору за подання позовної заяви.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позичальник не виконала свої зобов'язання за договором позики, тому станом на 28 лютого 2019 року виникла заборгованість, яка складається з основного боргу (суми позики)

в розмірі 200 000 дол. США, що еквівалентно 5 398 552,80 грн, та 3 % річних від простроченої суми (станом на 29 листопада 2018 року, що становить

910 діб) - 404 490,37 грн.

Отримання позичальником у борг коштів підтверджено борговою, розпискою, оригінал якої оглянуто у судовому засіданні. Відповідач не спростувала обставин отримання у борг коштів, а також не заявляла клопотань з метою спростування обставин написання вищевказаної розписки. Також позивачем не надано доказів виконання своїх зобов'язань за договором позики.

Постановою Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року заочне рішення Личаківського районного суду міста Львова від 28 лютого 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що в суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 надав для огляду в судовому засіданні оригінал розписки від 29 квітня 2013 року, відповідність копії, яка заходиться в матеріалах справи, оригіналу засвідчена судом апеляційної інстанції. Вказана розписка знаходиться у ОСОБА_1, що спростовує доводи відповідача про те, що саме позивач уклав договір позики та передав кошти у борг ОСОБА_2.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявник посилається на пункт 3 частини другої

статті 389 ЦПК України, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Так, заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду про порядок доказування сторонами факту певної події у разі заперечення одної зі сторін такого факту. Оскільки відповідач заперечує факт укладення з позивачем договору позики, тому саме останній повинен довести ці обставини. ОСОБА_2 не повинна доводити обставини щодо відсутності між сторонами правовідносин за договором позики, оскільки це обов'язок позивача, що узгоджується з вимогами частини 4 статті 81 ЦПК України.

Також заявник зазначає, що нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі № 6-49цс12, а також у постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.

Крім того, заявник вказує, що у рішенні суду першої інстанції не враховано висновку щодо стягнення боргу у валюті.

Касаційна скарга також мотивована тим, що суд першої інстанції помилково зробив висновок про співпадіння особи ОСОБА_3 з особою позивача, що не відповідає вимогам частини 6 статті 81 ЦПК України. Позивачем не доведено, в передбачений законом спосіб, що саме ним було укладено договір позики.

Також заявник посилається на висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі № 6-49цс12, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду адвокатом ОСОБА_2 - Комлєвим С. В. 01 квітня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що відповідно до розписки від 29 квітня 2013 року

ОСОБА_2 отримала у борг від ОСОБА_1 200 000 дол. США та зобов'язалась повернути ці кошти частинами по мірі продажу нерухомості

у місті Львові, але не пізніше ніж до 01 червня 2016 року.

ОСОБА_2 свого зобов'язання щодо повернення коштів до 01 червня

2016 року не виконала, тому станом на 28 лютого 2019 року виникла заборгованість, яка складається з основного боргу (суми позики) у розмірі 200 000 дол. США, що еквівалентно 5 398 552,80 грн, та 3 % річних від простроченої суми (станом на 29 листопада 2018 року, що становить 910 діб) у розмірі 404
490,37 грн.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується

з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що взятих на себе зобов'язань відповідно до боргової розписки від 29 квітня 2013 року, відповідач не виконала, у зв'язку з чим станом на 28 лютого 2019 року виникла заборгованість, що складається із основного боргу - суми позики в розмірі 200 000 доларів США, що в національній грошовій одиниці становить 5 398 552,80 грн, яка на даний час є неповернутою, та 3 % річних від простроченої суми (станом на 29 листопада 2018 року, що становить 910 діб) у розмірі 404 490,37 грн. Вказаний розрахунок складений у відповідності до умов договору та вимог ЦК України, тому позов підлягає задоволенню.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів, враховуючи наступне.

Відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України, статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання у спосіб, передбачений законом або договором, за умови належності особі, яка звертається до суду, прав, свобод або інтересів, про захист яких йдеться.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина 1 статті 1049 ЦК України).

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася і Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16, від 25 листопада 2019 року у справі № 130/1058/16.

Частиною 1 статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом не дійсним.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статті 60 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Подібні за змістом норми викладені у статті 81 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій).

Як встановлено судами, на підтвердження умов договору позики, факту отримання грошових коштів та зобов'язання їх повернути, ОСОБА_2 склала розписку, оригінал якої знаходиться у позивача, який був досліджений судом апеляційної інстанції під час розгляду справи. Зазначені обставини спростовують доводи касаційної скарги про те, що позивачем не доведено в передбачений законом спосіб, що саме ним було укладено договір позики.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що сторони уклали у письмовій формі договір позики (розписка) та факт отримання ОСОБА_2 у борг 200 000 дол. США, проте у встановлений договором строк відповідач грошові кошти позивачу не повернула, дійшов правильного висновку, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню неповернута сума позики та 3 % річних від суми простроченого зобов'язання відповідно до статей 1050, 625 ЦК України.

При цьому відповідач не заперечувала щодо розрахунку заборгованості, власного розрахунку до суду не подала.

Висновки, викладені в оскаржуваній постанові апеляційного суду не суперечать висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України

від 06 червня 2012 року у справі № 6-49цс12 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі, згідно з якими передбачене частиною 2 статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини 4 статті 81 ЦПК України, оскільки вказана норма права була неодноразово застосована судом касаційної інстанції, зокрема за результатом розгляду справи № 615/1499/17 (провадження № 61-38412св18) Верховний Суд прийняв постанову від 17 червня 2020 року, в якій зазначив про обов'язок відповідачів спростувати належними та допустимими доказами твердження позивачів щодо відсутності певної події.

Разом з тим, під час розгляду цієї справи позивач також спростовував доводи відповідача щодо неукладення договору позики, а також надав оригінал розписки про отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів у позику, яка була оглянута судами попередніх інстанцій в судовому засіданні. Оскільки у позивача знаходиться написана відповідачем розписка, яка посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми, то вказана обставина відповідно до частини 2 статті 1047 ЦК України підтверджує укладення договору позики.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач заперечувала факт написання нею розписки є необґрунтованими, оскільки правомірність розписки у передбаченому законом порядку не спростована, клопотань про призначення судової почеркознавчої експертизи на предмет встановлення справжності підпису відповідача на борговій розписці остання не заявляла.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що суд з власної ініціативи зобов'язаний був провести у справі почеркознавчу експертизу з метою встановлення (спростування) обставин щодо написання розписки позивачем, оскільки обов'язок доказування покладається на сторін. Це положення є найважливішою складовою принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою. У разі недостатності доказів, наявності сумнівів щодо їх достовірності суд вправі запропонувати представити докази (у тому числі у оригіналах згідно статті 95 ЦПК України) тій стороні, яка несе обов'язок по доказуванню.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18 травня

2020 року у справі № 761/28849/16-ц.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 травня

2019 року у справі № 140/1113/17-ц.

Безпідставними є доводи касаційної скарги щодо помилкового стягнення судами заборгованості в іноземній валюті, оскільки як укладення, так

і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини 1 статті 1046 ЦК України, а також частини 1 статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно

в національній валюті України.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини 1 статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального

і процесуального права, що відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення,

а судових рішень без змін.

За змістом частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини 3 статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання заочного рішення Личаківського районного суду міста Львова від 28 лютого 2019 року та постанови Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року.

Щодо судових витрат

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану адвокатом Комлєвим Сергієм Валерійовичем, залишити без задоволення.

Заочне рішення Личаківського районного суду міста Львова від 28 лютого 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання заочного рішення Личаківського районного суду міста Львова від 28 лютого 2019 року та постанови Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук