Історія справи

Постанова

Іменем України

12 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 2-1476/05

провадження № 61-12549св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Фаловської І. М., ШтеликС.П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - Служба у справах дітей Черкаської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду Черкаської області від 05 липня 2017 року в складі колегії суддів: Фетісової Т. Л., Бородійчука В. Г., Василенко Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2005 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, визнання права власності на спадкове майно, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що 3/4 частини квартири належали її матері ОСОБА_6, яка заповіла все своє майно позивачу. Спадщину позивач прийняла, однак їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки таке свідоцтво видане відповідачу на підставі іншого заповіту. Оскільки заповіт на ім'я позивача складений пізніше, то заповіт на ім'я відповідача є недійсним, а отже, і свідоцтво про право на спадщину є недійсним.

Позивач вважала себе власником спадкового майна, а тому звернулась до суду з цим позовом та просила суд визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину від 12 лютого 2003 року № 1-448, видане державною нотаріальною конторою на 3/4 частки квартири АДРЕСА_1, та визнати за нею право власності на цю частку квартири.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 травня 2005 року затверджено мирову угоду від 10 травня 2005 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, згідно з якою: за ОСОБА_4 визнано право власності на спадкове майно за заповітом від 03 жовтня 1997 року на ? частини квартири АДРЕСА_1.

За ОСОБА_5 залишено право власності на грошовий вклад з належними процентами та компенсацією в публічному акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України» рахунок № НОМЕР_1.

Право власності за заповітом на будинковолодіння в с. Мельники Чигиринського району Черкаської області, грошовий вклад в Сіббанку, акції та гараж залишено ОСОБА_5

Провадження у справі закрито.

Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 19 січня 2017 року ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 травня 2005 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

У вересні 2016 року позивач звернулася до суду з позовом та просила визнати ОСОБА_5 та її малолітню доньку ОСОБА_7 такими, що втратили з 01 серпня 2012 року право користування квартирою АДРЕСА_1 та зобов'язати Придніпровський районний відділ Управління державної міграційної служби України в м. Черкаси зняти з реєстрації у спірній квартирі відповідача та її доньку.

Позовна заява мотивована тим, що 01 серпня 2012 року відповідач разом з донькою зареєструвала своє місце проживання в зазначеній квартирі. Однак власником квартири є позивач, яка не надавала згоди на здійснення такої реєстрації, а тому така реєстрація є недійсною. Від реєстрації місця проживання залежить право користування житловим приміщенням, що й обумовило звернення з цим позовом до суду.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкас від 25 листопада 2016 року відмовлено у відкритті провадження в частині вимог до Придніпровського районного відділу Управління державної міграційної служби України в м. Черкаси про зняття з реєстрації у спірній квартирі відповідача та її доньки.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкас від 28 лютого 2017 року позови об'єднані в одне провадження.

Рішенням Придніпровського районного суду міста Черкаси від 11 травня 2017 року у складі судді Дунаєва С. О. у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що заповіт, на який посилається позивач в обґрунтування свої вимог, містить такі недоліки щодо його нотаріального посвідчення, які свідчать про його недійсність та відсутність відповідного права у позивача. Також суд вказав, що відповідач є власником частини спірної квартири на підставі заповіту, складеного на її ім'я, що не дає підстав для задоволення позовних вимог про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 05 липня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано.

Позов задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину від 12 лютого 2003 року № 1-448 видане державною нотаріальною конторою на ? частки квартири АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5

Визнано за ОСОБА_4 право власності на ? частки квартири АДРЕСА_1.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що заповіт, укладений на ім'я позивача, нотаріально посвідчений у виконавчому комітеті Мельниківської сільської ради секретарем сільської ради та зареєстрований у книзі для запису нотаріальних дій під № 48, отже, відповідно до статті 544 ЦК УРСР цей заповіт скасував той, що укладений на ім'я відповідача, як такий, що укладений пізніше. Відповідач одержала спірне свідоцтво про право на спадщину згідно із заповітом, який є скасованим заповітом, що складено пізніше. Позивач прийняла спадщину після смерті ОСОБА_6, оскільки на час відкриття спадщини фактично вступила в управління спадковим майном, проживаючи у спірній квартирі, співвласником 1/4 частини якої вона на момент смерті матері вже була і користувалася своєю власністю нарівні із спадковим майном.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5 просить, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що матеріали справи не містять доказів надання секретарю сільської ради повноважень на посвідчення заповіту, укладеного на ім'я позивача, а також в заповіті відсутнє прізвище та ініціали особи, яка його посвідчила.

У серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від ОСОБА_4 надійшли заперечення на касаційну скаргу, у яких вона просила касаційну скаргу відхилити та залишити рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

Суд установив, що ОСОБА_5 є донькою ОСОБА_4 ОСОБА_6 була матір'ю позивача і бабою відповідача.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 померла і після її смерті відкрилась спадщина у вигляді 3/4 часток квартири за адресою: АДРЕСА_1. Інша 1/4 частка зазначеної квартири належить на праві власності позивачу і отримана нею у спадщину після смерті її батька ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2.

ОСОБА_5 з 19 березня 1986 року до 04 травня 1994 року була зареєстрована та проживала у спірній квартирі, а з 1997 проживала в цій квартирі разом з померлою ОСОБА_6, при цьому періодично проживала в інших місцях, що підтверджується, зокрема, відомостями поквартирної картки.

Позивач з 1990 до 2004 року постійно проживала в Російській Федерації. На момент смерті ОСОБА_6 позивач знаходилась на території України і після похорон матері проживала у спірній квартирі близько двох-трьох місяців, після чого переїхала на постійне місце проживання в Російську Федерацію і остаточно повернулася до України для постійного проживання наприкінці 2004 року.

Після смерті ОСОБА_6 до січня 2005 року спірною квартирою фактично користувалася відповідач.

01 квітня 1997 року ОСОБА_6 склала заповіт, яким заповідала все своє майно на користь відповідача. Цей заповіт посвідчений нотаріально і зареєстрований у встановленому законом порядку, що підтверджується, зокрема, витягом зі спадкового реєстру від 07 квітня 2017 року.

03 жовтня 1997 року ОСОБА_6 склала інший заповіт, який посвідчений секретарем Мельниківської сільської ради народних депутатів Чигиринського району Черкаської області, та зареєстрований у журналі реєстрації нотаріальних дій виконавчого комітету сільської ради.

10 липня 2002 року ОСОБА_5 звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 та 12 лютого 2003 року отримала свідоцтво про право на спадщину, за яким відповідач прийняла спадщину у вигляді 3/4 часток спірної квартири і грошового вкладу в публічному акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України» за рахунком № НОМЕР_1. Підставою для видачі цього свідоцтва став заповіт від 01 квітня 1997 року та фактичне прийняття відповідачем спадщини.

02 липня 2003 року відповідач зареєструвала право власності на 3/4 частки спірної квартири.

У січні 2005 року позивач звернулася до нотаріуса для оформлення своїх прав на спадкове майно, яке залишилось після смерті ОСОБА_6 згідно із заповітом від 03 жовтня 1997 року, але не змогла цього зробити у зв'язку з прийняттям спадщини відповідачем.

З 2005 року до цього часу сторони спільно проживають у спірній квартирі, користуються нею та сплачують комунальні платежі.

01 серпня 2012 року відповідач без згоди позивача зареєструвалася у спірній квартирі та зареєструвала свою доньку - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Відповідно до частин першої та другої статті 524 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за заповітом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Статтею 541 ЦК УРСР передбачено, що заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Посвідчення заповітів посадовими особами органів місцевого самоврядування врегульовано нормами Закону України «Про нотаріат» та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5 (далі - Інструкція), у редакції на час посвідчення оспорюваного заповіту.

Згідно з пунктами 1, 2 Інструкції у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів відповідно до статті 37 Закону України «Про нотаріат» мають право посвідчувати заповіти. Нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських рад вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної ради покладено вчинення таких дій.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з підпунктом «б» пункту 5 частини першої статті 38 цього Закону до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання, реєстрація актів цивільного стану (за винятком виконавчих органів міських (крім міст обласного значення) рад).

Частиною четвертою статті 50 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» передбачено, що секретар сільської ради може за рішенням ради одночасно здійснювати повноваження секретаря виконавчого комітету відповідної ради.

Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивач не надала належних і допустимих доказів того, що станом на 03 жовтня 1997 року повноваження щодо вчинення нотаріальних дій в Мельниківській сільській раді були покладені на секретаря такої ради.

Суд встановив, що Мельниківська сільська рада Чигиринського району Черкаської області в листі від 05 квітня 2017 року повідомила, що відповідного рішення Виконавчого комітету Мельниківської сільської ради про покладення нотаріальних дій на посадову особу сільської ради в період з 01 січня 1997 року до 31 грудня 1997 року немає.

У листі від 07 квітня 2017 року № 390/02-28 Мельниківська сільська рада Чигиринського району Черкаської області повідомила про відсутність підтверджувальних документів щодо осіб, які вели та заповнювали журнали реєстрації нотаріальних дій у сільській раді, відсутність рішень сільської ради про обрання секретарів ради в період з 1994 року до 2001 року.

Виконавчий комітет Мельниківської сільської ради Чигиринського району Черкаської області у листі від 22 березня 2017 року повідомив, що на цей час відсутня посадова інструкція секретаря сільської ради, яка діяла станом на 1997 року.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що заповіт не містить прізвище та ініціали особи, яка його посвідчила, а позивач не надав суду доказів того, що заповіт від 03 жовтня 1997 року посвідчений належною повноважною посадовою особою сільської ради, а також того, що посвідчення заповіту від 03 жовтня 1997 року повинно здійснюватися відповідно до вимог Закону України «Про місцеве самоврядування», чинного на момент посвідчення.

Заповіт від 03 жовтня 1997 року не був направлений до державного нотаріального архіву і до цього часу не зареєстрований у Спадковому реєстрі на відміну від заповіту від 01 квітня 1997 року, внаслідок чого неможливо було своєчасно усунути зазначені в заповіті неясності.

Суд першої інстанції, встановивши, що доводи позивача про те, що вона фактично прийняла спадщину після смерті ОСОБА_6 не знайшли свого підтвердження, а фактичним управлінням та володінням спірної квартири займалась відповідач, у зв'язку з чим вважається такою, що фактично прийняла спадщину та реалізувала своє право на спадкування за заповітом, взявши до уваги право відповідача на спадкування після смерті ОСОБА_6 за заповітом від 01 квітня 1997 року, дійсність якого не скасована у передбаченому законом порядку, а право власності на 3/4 частини спірної квартири набуто у встановлений законом спосіб, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

З урахуванням підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України з ОСОБА_4 підлягають стягненню на користь ОСОБА_9 судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, - судовий збір у розмірі 768,00 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Черкаської області від 05 липня 2017 року скасувати.

Рішення Придніпровського районного суду міста Черкаси від 11 травня 2017 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 судовий збір, понесений у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 768,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Пророк І. М. Фаловська С. П. Штелик