Постанова

Іменем України

11 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 607/20787/19

провадження № 61-11625сво22

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),

суддів: Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О.,

Фаловської І. М., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Парандюк Т. С.,

Костіва О. З., Шевчук Г. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, про визначення місця проживання дитини,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, про визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком.

Позовна заява мотивована тим, що з 20 липня 2013 року ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , у якому

ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_3 .

Після розірвання шлюбу на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 жовтня 2017 року сторони не дійшли згоди щодо визначення місця проживання дитини. На момент звернення до суду із позовом їх неповнолітній син ОСОБА_3 залишився проживати із прабабусею (бабусею відповідача ОСОБА_2 ), яка займалася вихованням дитини, незважаючи на те, що є особою похилого віку, оскільки відповідач виїхала за кордон та проживає за межами України.

У дитини є проблеми зі здоров`ям, а тому оскільки матір проживає за кордоном та не займається розвитком і вихованням сина, факт проживання дитини разом із прабабусею похилого віку позбавляє дитину можливості на нормальний розвиток. Відповідач не може надати сину належного виховання та забезпечувати його гармонійний розвиток, а визначення місця проживання дитини разом із батьком сприятиме якнайкращим інтересам малолітнього ОСОБА_3 .

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд визначити місце проживання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із ним за місцем реєстрації: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 травня 2022 року у складі судді Сливки Л. М. позов задоволено. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком ОСОБА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що як мати, так і батько піклуються про сина ОСОБА_3 , разом із тим між сторонами виник конфлікт щодо визначення місця проживання дитини. На момент розгляду справи судом першої інстанції мати вивезла сина за кордон у Королівство Іспанію та не повернула дитину в Україну.

Беручи до уваги обставини справи, враховуючи висновок органу опіки та піклування, який прийнятий з урахуванням найкращих інтересів

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд першої інстанції вважав, що визначення місця проживання малолітнього разом із батьком буде відповідати якнайкращим інтересам дитини, сприятиме його повноцінному вихованню та розвитку, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 06 травня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким

у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що малолітній ОСОБА_3 постійно проживав із матір`ю та її родиною до серпня 2021 року, мав необхідні соціально-побутові умови, сталі соціальні зв`язки із родиною матері, друзями, певний проміжок часу навчався за місцем проживання прабабусі. З батьком ОСОБА_3 спілкувався періодично, протягом 2017-2021 років разом не проживав, а за словами дитини, наданими органу опіки та піклування, останній виявив бажання тільки бачитись із батьком і проводити вільний час, а проживати разом із бабусею, тобто у нього відсутній тісний психологічний зв`язок із батьком ОСОБА_1 . При цьому висновок органу опіки та піклування суд визнав неповним та необ`єктивним.

Ураховуючи інтереси та вік дитини, прихильність ОСОБА_3 до матері, з якою він вже понад рік проживав за кордоном, апеляційний суд вважав за необхідне у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 через свого представника

ОСОБА_6 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зокрема, зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції суперечать висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц та у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17.

Суд апеляційної інстанції помилково керувався презумпцією визначення місця проживання дитини такого віку з матір`ю та поклав тягар доведення спростування цієї презумпції на позивача. Такий підхід суперечить засадами сімейного законодавства України та обов`язковим у цій справі правилам міжнародних договорів.

Крім того, суд апеляційної інстанції повно та всебічно не дослідив обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, не врахував надані докази щодо ролі батька у вихованні та житті дитини. Установивши, що дитина перебуває за кордоном, суд не досліджував робочий графік матері,

не встановив, скільки часу вона приділяє дитині, не звернув увагу на те, що дитина позбавлена повноцінного навчання, оскільки відвідує суботню українську школу один раз у тиждень, що не може належним чином забезпечити навчання для дитини. Відсутні дані щодо майна та умов, де проживає мати та дитина, щодо доходу матері, висновок спеціаліста щодо психологічного зв`язку матері з дитиною, не враховано висновок органу опіки та піклування щодо можливості визначення місця проживання дитини як з матір`ю, так і з батьком.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

13 грудня 2022 року справа № 607/20787/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року справу передано

на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 вересня 2023 року прийнято та призначено до розгляду справу

№ 607/20787/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, про визначення місця проживання дитини, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року

в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи

Суд установив, що 20 липня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Тернопільського міського управління юстиції (а. с. 10 т. 1).

ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народився син ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження від 25 липня 2014 року серії НОМЕР_1

(а. с. 11 т. 1).

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 жовтня 2017 року у справі № 607/5126/17 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано (а. с. 12 т. 1).

Після розірвання шлюбу сторони не змогли дійти згоди щодо визначення місця проживання дитини. Між позивачем та родиною відповідача був конфлікт щодо місця проживання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , про що свідчать наявні у матеріалах справи заяви та звернення позивача

у Тернопільський відділ поліції Головного управління Національної поліції в Тернопільській області про те, що батько та бабуся дружини відмовляють йому у зустрічах із сином ОСОБА_3 (а. с. 24-29 т. 1).

Згідно з характеристикою на ОСОБА_1 , виданою ТОВ «Шредер» та

ДП «Дружба сервіс-житло-2», він позитивно характеризується за місцем роботи та проживання. З 2016 року ОСОБА_1 працює у ТОВ «Шредер» на посаді складальника електричних машин та апаратів з покладанням обов`язків бригадира складальної дільниці. Відповідно до довідки про доходи загальна сума його доходу за період із лютого 2019 року до липня 2019 року становить 96 654,58 грн (а. с. 13-16 т. 1).

Згідно з довідкою № 3308, виданою 08 серпня 2019 року ДП «Дружба сервіс-житло 2», ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , разом із ним за вказаною адресою зареєстрований

син - ОСОБА_3 (а. с. 17 т. 1).

Згідно з довідкою № 267, виданою 20 грудня 2019 року Тернопільською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 27 ім. Віктора Гурняка Тернопільської міської ради, ОСОБА_3 дійсно відвідує заняття школи по підготовці до першого класу «Джерельце» у Тернопільській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів імені Віктора Гурняка (а. с. 104 т. 1).

Відповідно до довідки ГО КСТ «Royal dance» від 26 грудня 2019 року

ОСОБА_3 займається у танцювальному клубі ГО КСТ «Royal dance». Відвідування гуртка здійснюється у супроводі сестри ОСОБА_8 , яка сплачує оплату за навчання (а. с. 106 т. 1).

Відповідно до характеристики на учня 1-Б класу ОСОБА_3 , наданої Тернопільською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 27 ім. Віктора Гурняка Тернопільської міської ради від 11 січня 2021 року, ОСОБА_3 навчається в 1-Б класі Тернопільської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 27 ім. Віктора Гурняка. Безконфліктно працює в колективі, дотримується правил безпечної поведінки під час уроків та ігор, ввічливий, виявляє помірну активність на уроках, має проблеми з концентрацією. Зазвичай підготовлений до занять, висловлюється короткими реченнями, читає складами, повільно, добре обчислює в межах 10, охоче бере участь у групових іграх, програмовий матеріал засвоює на середньому рівні. Хлопчик чутливий до критики, доброзичливий, поважає старших, потребує індивідуального підходу.

До школи ОСОБА_3 супроводжує бабуся, інколи - тітка. Мама телефонувала, щоб дізнатися про успіхи сина в школі. У навчанні ОСОБА_3 допомагають бабуся та тітка, хлопчик доглянутий, відвідує групу продовженого дня, зі школи ОСОБА_3 забирає бабуся. Бабуся, дідусь та тітка приділяють належну увагу вихованню ОСОБА_3 (а. с. 107 т. 1).

Відповідно до інформації, наданої КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» від 16 квітня 2019 року за № 01.1-04/411, згідно з медичною картою амбулаторного хворого № 3500000119834 ОСОБА_1 перебуває на обліку з приводу хронічного гастродуоденіту (а. с. 33 т. 1).

Згідно з характеристикою на учителя школи, наданою Тернопільською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 16 ім. Володимира Левицького Тернопільської міської ради Тернопільської області, ОСОБА_2 працювала у школі на посаді вчителя математики з 02 вересня 2013 року до 18 серпня 2017 року, характеризувалася позитивно (а. с. 108 т. 1).

ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 (а. с. 112 т. 1).

ОСОБА_2 після розірвання шлюбу із позивачем виїхала за кордон, проживає у м. Барселоні (Королівство Іспанія) та працює за контрактом

(а. с. 79 т. 1).

Відповідно до висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Тернопільської міської ради, затвердженого рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради № 535 від 22 липня 2020 року, орган опіки та піклування рекомендує визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком

ОСОБА_1 . У вказаному висновку зазначено, що батько дитини повідомив, що бажає визначити місце проживання дитини разом із ним за адресою: АДРЕСА_1 . Зі слів батька, мати дитини перебуває за межами України, родичі зі сторони матері чинять перешкоди

у вихованні та лікуванні дитини. 17 січня 2020 року працівники служби

у справах неповнолітніх та дітей провели обстеження умов проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира складається з трьох кімнат з усіма комунальними зручностями, зроблено ремонт. Для дитини відведено окрему кімнату, яка повністю мебльована, наявні робочий стіл, книги, комп`ютер, створено відповідні умови для повноцінного та гармонійного розвитку. Зареєстровані у зазначеній квартирі: ОСОБА_1 - батько дитини, ОСОБА_7 - бабуся дитини, ОСОБА_3 - дитина. З малолітнім ОСОБА_3 проведено бесіду, під час якої з`ясовано, що хлопчик проживає з бабусею та прабабусею, мати перебуває за кордоном, ОСОБА_3 за нею дуже скучає. З батьком ОСОБА_3 не проти бачитися і проводити вільний час. ОСОБА_3 виявив бажання проживати разом із бабусею. Мати дитини на засідання комісії не з`явилася. Представник матері повідомив про те, що вона заперечує щодо визначення місця проживання дитини з батьком, оскільки хлопчик вже 6 років проживає в оточенні її родичів, для нього створені всі умови для повноцінного розвитку (а. с. 68, 69 т. 1).

ОСОБА_1 надавав нотаріально засвідчену згоду на тимчасові поїздки за кордон малолітньому сину ОСОБА_3 у супроводі ОСОБА_9 у Польщу, Словаччину, Угорщину, Іспанію та інші країни Шенгенського договору

і у зворотньому напрямку в період із 01 серпня 2019 року до 15 вересня

2019 року (а. с. 35 т. 1).

ОСОБА_1 також надав нотаріально посвідчену згоду на тимчасовий виїзд сина ОСОБА_3 з України за кордон у Польщу, Словаччину, Угорщину, Іспанію та інші країни Шенгенського договору з 15 липня 2021 року по 31 серпня 2021 року у супроводі ОСОБА_8 (а. с. 40 т. 2).

Згідно із довідкою № 252 від 16 квітня 2022 року ОСОБА_3 навчається у 2-А класі закордонного навчального закладу міжнародної української школи «Мрія» м. Барселона, Королівство Іспанія (а. с. 197 т. 1).

Підстави та мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування частини першої статті 161 СК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2022 року у справі № 759/96/18 (провадження № 61-4906св22).

Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи

є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини

і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Такий висновок є сталим у практиці Верховного Суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18), на яку є посилання в касаційній скарзі).

Разом із тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2022 року у справі № 759/96/18 (провадження № 61-4906св22) зазначено, що відповідно до статті 16 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не будуть вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення. Розглядаючи питання щодо повернення дитини до держави постійного проживання, суд не може вирішувати по суті питання щодо піклування про дитину та визначення її місця проживання, оскільки це питання, виходячи зі змісту статті 16 Конвенції, належить до виключної компетенції держави постійного проживання дитини. Отже, спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання. Вимог щодо повернення сина на територію України за місцем його реєстрації особа не заявляла. З урахуванням наведеного рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

У свою чергу колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, посилаючись на наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді, вважає, що сама по собі обставина проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не є підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні.

З огляду на зазначене, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає наявними правові підстави для відступувід висновку щодо застосування частини першої статті 161 СК Україниу подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2022 року у справі № 759/96/18 (провадження № 61-4906св22), про те, що спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційні скарзі доводи, врахувавши аргументи сторін, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,

а оскаржувана постанова апеляційного суду - залишенню без змін.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство

і батьківство охороняються державою.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (стаття 7 СК України).

Відповідно до частини першої статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частини четверта та шоста статті 19 СК України).

Сімейні спори, які стосуються інтересів дітей та їх батьків, необхідно розглядати з урахуванням принципів правового статусу дитини, які закріплені у Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 21 грудня 1995 року), зокрема, при ухваленні всіх рішень, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси мають першорядне значення

і повинні повністю й ефективно дотримуватися, держава має позитивні зобов`язання щодо дітей, щоб будь-які вжиті заходи ніколи не шкодили їхньому здоров`ю та розвитку (забезпечує у максимально можливій мірі безпечне життя і здоровий розвиток дитини).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц вказала, що положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У Європейській конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року, ратифікованої Законом України від 03 серпня 2006 року № 69-V, зазначено, що предметом цієї Конвенції є у найвищих інтересах дітей - підтримка їхніх прав, надання дітям процесуальних прав та сприяння здійсненню ними цих прав шляхом забезпечення становища, при якому діти особисто або через інших осіб чи органи поінформовані та допущені до участі в розгляді судовим органом справ, що їх стосуються. Для цілей цієї Конвенції розгляд судовим органом справ, що стосуються дітей, визнається розглядом сімейних справ, зокрема тих, що пов`язані зі здійсненням батьками своєї відповідальності, наприклад стосовно місця проживання дітей і доступу до них.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин кожної конкретної справи, а вже тільки потім - права батьків.

Подібний висновок Верховний Суд зробив у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, на яку позивач посилається у касаційній скарзі.

Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності, оскільки не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

Об`єднана палата зауважує, що сім`я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною

й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Діти потребують уваги, підтримки і любові обох батьків та є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів. Судам слід пам`ятати, що основним суб`єктом, на якого має вплив ухвалене рішення у сімейних спорах цієї категорії, є саме дитина.

У спорах про визначення місця проживання дитини суди мають крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановити та надати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини

і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема:

- особисті якості батьків (моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, перебування на диспансерному нагляді, притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності);

- відносини, які існують між кожним із батьків і дитиною (встановлення повного чи часткового виконання батьківських обов`язків, наявність причин що впливають на виконання батьківських обов`язків; встановлення, чи враховують мати/батько інтереси дитини, чи є взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною);

- можливість створення дитині належних умов для виховання і розвитку (наявність самостійного доходу, належних житлових умов у кожного із батьків);

- стан здоров`я дитини (наявність хвороб у дитини, що потребують посиленого догляду, наявність у батьків навичок щодо надання первинної медичної допомоги);

- стан безпеки дитини (можливість створення дитині безпечних умов для життя та розвитку) тощо.

Указане тлумачення статті 161 СК України при розгляді категорії справ, що стосуються надчутливої сфери правовідносин (оскільки йдеться не просто про спір між позивачем і відповідачем, а про долю дитини), є сталим та однозначним у практиці Верховного Суду (див. постанови від 14 лютого

2019 року в справі № 377/128/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 761/35714/16-ц, від 23 жовтня 2021 року у справі № 127/17427/20,

від 08 вересня 2023 року у справі № 639/3862/20, від 28 вересня 2023 року у справі № 944/5191/19).

Крім того, першочерговим завданням держави є забезпечення безпеки

і права на життя дитини, що проголошено статтею 6 Конвенції про права дитини, а тому, розглядаючи справи про визначення місця проживання дитини з урахуванням особливостей, спричинених введенням в Україні воєнного стану, вирішуючи спори, що стосуються прав та інтересів дитини, судове рішення має бути спрямованим на забезпечення її безпеки і права на життя (див. постанови Верховного Суду від 09 лютого 2023 року у справі

№ 753/572/20, від 24 травня 2023 року у справі № 127/9377/21, від 14 червня 2023 року у справі № 760/31518/21).

Щодо суті спору

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2

у період із 20 липня 2013 року до 03 жовтня 2017 року перебували

у зареєстрованому шлюбі, у якому у сторін ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_3 .

Звертаючись у вересні 2019 року до суду із позовом про визначення місця проживання дитини, ОСОБА_1 посилався на те, що малолітній син після розлучення сторін залишився проживати з матір`ю та її родиною. Разом

із тим, на момент звернення до суду їх син проживав із родиною відповідача (зокрема, бабусею відповідача), яка займається вихованням дитини, у зв`язку з тим, що ОСОБА_2 перебуває за кордоном. Оскільки відповідач належним чином не займається вихованням дитини та проживає за межами України, у найкращих інтересах дитини буде визначення місця проживання разом із батьком.

Після виїзду в серпні 2021 року малолітнього ОСОБА_3 у Королівство Іспанія відповідач не привезла дитину назад в Україну.

Задовольняючи позовні вимоги та визначаючи місце проживання малолітнього ОСОБА_3 із батьком, суд першої інстанції виходив із того, що як мати, так і батько піклуються про сина, проте між сторонами

виник конфлікт щодо визначення місця проживання дитини. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (06 травня 2022 року)

мати вивезла дитину за кордон до Королівства Іспанії, де хлопчик відвідує школу. Ураховуючи висновок органу опіки та піклування, суд вважав

за необхідне задовольнити позовні вимоги та визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком - ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан, безпеку. Малолітній ОСОБА_3 постійно проживав із матір`ю та її родиною до серпня 2021 року, де склалися необхідні соціально-побутові умови, сталі соціальні зв`язки, з батьком ОСОБА_3 спілкувався періодично, із ним постійно протягом 2017 до 2021 роки не проживав, а за словами дитини, наданими органу опіки та піклування, останній виявив бажання тільки бачитись із батьком і проводити вільний час, а проживати разом із бабусею (станом на момент підготовки висновку органом опіки та піклування), тобто

у нього відсутній тісний психологічний зв`язок із батьком ОСОБА_1 . Ураховуючи думку дитини, її вік та прихильність до матері, з якою на момент апеляційного перегляду дитина проживає протягом року в Іспанії, діючи

у якнайкращих її інтересах, апеляційний суд вважав за необхідне у задоволенні позову відмовити.

При цьому, на підставі частини шостої статті 19 СК України висновок органу опіки та піклування суд визнав неповним та необ`єктивним.

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позивач не надав достатніх належних та допустимих доказів на підтвердження необхідності визначення місця проживання дитини з батьком з огляду на інтереси самої дитини, які переважають над інтересами і бажаннями її батьків, а також, що в умовах воєнного стану в Україні дитині безпечніше залишатися з матір`ю в Королівстві Іспанія.

Ураховуючи норми Конвенції про права дитини щодо забезпечення її якнайкращих інтересів та безпеки і права на життя, введення в Україні воєнного стану, перебування дитини з матір`ю в Королівстві Іспанія, бажання самої дитини, малолітній вік, соціальні зв`язки та психологічну прив`язаність, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Визначення місця проживання дитини з матір`ю не позбавляє позивача батьківських прав та не звільняє його від виконання своїх батьківських обов`язків, що мають усвідомлювати обоє з батьків, спір між якими вирішено судом. При істотній зміні обставин сторони мають право ініціювати визначення іншого порядку фізичної опіки щодо дитини.

Щодо підсудності спору про визначення місця проживання дитини національним судам України

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» цей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, питань щодо підсудності судам України справ з іноземним елементом.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, коли хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

Права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (стаття 66 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (частини перша та друга статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Україна згідно із Законом від 11 січня 2006 року № 3303-IV є учасницею Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція 1980 року).

Відповідно до статті 16 Гаазької Конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не будуть вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.

Вказана норма обмежує юрисдикцію виключно органів держави, на територію якої дитину переміщено, а не держави, із якої було дитину переміщено.

Згідно зі статтею 19 Гаазької Конвенції 1980 року ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.

У свою чергу нормами чинного законодавства України не передбачено імперативної умови про те, що перебування дитини за межами України

є підставою для відмови у задоволенні позову про визначення місця проживання такої дитини.

Більше того, зважаючи на положення міжнародних договорів щодо збереження юрисдикції судів України у питаннях батьківської відповідальності, очевидним є можливість вирішення справи про визначення місця проживання дитини саме національними судами.

Таким чином, сама по собі обставина проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання.

Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні, а факт повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини.

Щодо наявності підстав для відступу від правового висновку, викладеного колегією суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Консультативна рада європейських суддів у пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відступити від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

Задля гарантування юридичної визначеності Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду може відступати від попередніх висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленому рішенні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, лише за наявності для цього належної підстави.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання.

Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддівДругої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 13 вересня 2023 року вказувала на наявність правових підстав для відступувід висновку щодо застосування частини першої статті 161 СК Україниу подібних правовідносинах, викладеного

у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2022 року у справі № 759/96/18 (провадження № 61-4906св22), про те, що спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання.

У вказаній постанові Верховного Суду зазначено, що: «…відповідно до статті

16 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не будуть вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення. Розглядаючи питання щодо повернення дитини до держави постійного проживання, суд не може вирішувати по суті питання щодо піклування про дитину та визначення її місця проживання, оскільки це питання, виходячи зі змісту статті 16 Конвенції, належить до виключної компетенції держави постійного проживання дитини (див. постанову Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17). Отже, спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання. Вимог щодо повернення сина на територію України за місцем його реєстрації особа не заявляла. З урахуванням наведеного рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову».

У наведеній справі дитина була вивезена за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання.

Сама по собі обставина проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання.

З огляду на висновки, наведені у цій постанові, з метою узгодження правозастосовчої практики у спірних правовідносинах, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відступає від висновку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 07 грудня 2022 року у справі № 759/96/18 (провадження № 61-4906св22) про те, що спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання із зазначенням висновку про те, що факт проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні.

Висновки про правильне застосування норм права

У постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України).

На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду висловлює такі висновки про застосування норм права.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови

у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності.

Факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому вказане судове рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Оскільки постанову апеляційного суду залишено без змін, а касаційну

скаргу - без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку

з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький Судді:Б. І. Гулько В. І. Крат Д. Д. Луспеник С. О. Погрібний І. М. Фаловська М. Є. Червинська