ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 623/2585/19

провадження № 61-16981св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Держава Україна в особі Державної казначейської служби України,

треті особі, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: прокуратура Харківської області, Головне управління Національної поліції в Харківській області,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року, ухвалене у складі судді

Винниченка П. П., та постанову Харківського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Пилипчук Н. М., Маміної О. В., Тичкової О. Ю., касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року і постанову Харківського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року та касаційну скаргу адвоката Татарин Вікторії Миколаївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1, на рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року та постановуХарківського апеляційного суду

від 21 жовтня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Держави Україна в

особі Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Ізюмська місцева прокуратура Харківської області, Ізюмський відділ поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області, про відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову вказував, що 8 січня 2015 року о 20 год30 хв він рухався на автомобілі Форд Транзит з номерним знаком НОМЕР_1 поблизу міста Ізюм Харківської області, де його зупинили працівники правоохоронних органів. У ході огляду транспортного засобу йому повідомили про наявність в автомобілі зброї та боєприпасів. 9 січня 2015 року відомості про кримінальне правопорушення за таким фактом внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань, його затримано та повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 263 КК України.

Вказував, що ухвалою слідчого судді Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 10 січня 2015 року у справі № 623/42/15-к відносно нього безпідставно застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою на термін 60 днів та визначено заставу у розмірі 97 440 грн. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року змінено ухвалу слідчого судді Ізюмського міськрайонного суду Харківської області в частині визначеного розміру застави, яку зменшено до 24 360 грн. Після внесення застави 16 січня 2015 року його звільнено з-під варти.

У подальшому на підставі вироку Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 10 травня 2016 року його взято під варту з під якої звільнений на підставі ухвали апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2016 року.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 12 січня 2017 року, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від 25 вересня 2018 року, скасовано вирок Ізюмського міськрайонного суду Харківської області

від 10 травня 2016 року; кримінальне провадження за обвинуваченням

ОСОБА_1 за частиною 1 статті 263 КК України закрито на підставі пункту 3 частини 1 статті 284 КПК України у зв'язку з невстановленням достатніх доказів для доведення його винуватості і вичерпанням можливості їх отримати.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року позов задоволено частково. Стягнено з ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України 211 000 грн шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, та витрати на правничу допомогу у розмірі 11
900 грн.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що в результаті вчинення органами досудового розслідування, прокуратури та суду незаконних дій ОСОБА_1 незаконно засуджений за вчинення злочину, передбаченого частиною 1 статті 263 КК України, що призвело до порушення його нормальних життєвих зв'язків та вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя, доведення невинуватості у вчиненні злочину. Суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 перебував незаконно під слідством та судом 44 місяці 18 днів. Врахувавши характер правопорушення та глибину моральних страждань, яких позивач зазнав, з урахуванням принципу розумності та справедливості, місцевий суд визначив відшкодування моральної шкоди у сумі 211

000 грн.

Постановою Харківського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнено з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 300
000 грн у відшкодування моральної шкоди та 2 440 грн - відшкодування витрат на правову допомогу.

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Апеляційний суд не погодився із висновками суду першої інстанції щодо визначення терміну перебування ОСОБА_1 під слідством і судом, визначивши тривалість такого терміну з 9 січня 2015 року до 12 січня

2017 року (дата постановлення ухвали апеляційним судом Харківської області, якою вирок Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 10 травня

2016 року скасовано, а кримінальне провадження за обвинуваченням

ОСОБА_1 закрито), що складає 25 місяців. Зазначив, що саме цим судовим рішенням, яке набрало законної сили з моменту його проголошення, кримінальне переслідування щодо ОСОБА_1 завершено.

Також суд апеляційної інстанції виходив з того, що, визначаючи розмір відшкодування, суд першої інстанції не в повній мірі встановив характер та обсяг моральних страждань позивача. Законодавством встановлений лише мінімальний розмір для визначення суми на відшкодування моральної шкоди, а не граничний.

Врахувавши характер і обсяг страждань, яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних відносинах, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, колегія суддів апеляційного суду вважала достатнім розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 300 000 грн.

Такого висновку апеляційний суд дійшов з урахуванням того, що інформація про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_1, який займав активну життєву позицію, набула значного розголосу та резонансу у суспільстві, висвітлювалась у засобах масової інформації.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У листопаді 2020 року представник ДКСУ Пузіков В. А. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду

від 21 жовтня 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не вирішили питання про склад осіб, які мають брати участь у справі. Суди не врахували, що відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває та здійснює цивільні права і обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, зазвичай, органи, діями яких завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не ДКСУ чи її територіальний орган. Такий висновок викладений

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року

у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19).

Оскільки казначейство жодної шкоди позивачу не завдавало, у правовідносинах з ним не перебувало, стягнення грошових коштів на відшкодування моральної шкоди безпосередньо з ДКСУ є безпідставним. Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 5 липня 2017 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 61-18697св18), не допускається стягнення з казначейства відшкодування моральної шкоди, оскільки це змінює встановлений законодавством порядок виплати відповідних коштів.

Визначаючи розмір моральної шкоди, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що такий розмір повинен визначатись з урахуванням вимог розумності та справедливості такого відшкодування, яке має бути не більш ніж достатнім для поміркованого задоволення звичайних потреб потерпілої особи і не повинно призводити до збагачення позивача за рахунок держави.

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Ізюмського районного суду Харківської області

від 1 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду

від 21 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована застосуванням судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18).

На думку заявника, правильно встановивши обставини справи, суди попередніх інстанцій безпідставно зменшили період незаконного перебування під судом і слідством, не врахувавши, що його кримінальне переслідування тривало

з 8 січня 2015 року до 29 вересня 2018 року, 6 місяців з якого він перебував під вартою.

Вказує, що суди попередніх інстанцій, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, виходили виключно з незаконного кримінального переслідування, однак, звертаючись із позовом, він вказував також про незаконне затримання, повідомлення про підозру, взяття та тримання під вартою, незаконне проведення огляду (обшуку) і виїмки та незаконне засудження.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суди попередніх інстанцій здійснили неправильне тлумачення статті 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", згідно з якою відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. При цьому визначений цією статтею показник для розрахунку моральної шкоди є мінімальним.

У листопаді 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Татарин В. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на

неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального

права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Доводи касаційної скарги адвоката Татарин В. М. аналогічні доводам касаційної скарги ОСОБА_1.

Позиція інших учасників справи

У лютому 2021 року представник ДКСУ Пузіков В. А. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1. Доводи відзиву аналогічні доводам касаційної скарги ДКСУ.

У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ДКСУ, у якому просив залишити касаційну скаргу без задоволення. Вказував, що органи, дії яких призвели до завдання йому моральної шкоди, були залученими до участі у справі та володіли процесуальними правами, тому доводи ДКСУ щодо незалучення до участі у справі вказаних державних органів є безпідставними.

Крім того, у квітні 2021 року керівник Ізюмської обласної прокуратури подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому, посилаючись на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

У лютому 2021 року та у квітні 2021 року Головне управління Національної поліції у Харківській області подало відзиви на касаційні скарги ОСОБА_1 та його представника - адвоката Татарин В. М., які не підлягають врахуванню касаційним судом, оскільки в порушення вимог частини 5 статті 178 ЦПК України управління не надало документи, що підтверджують надіслання (надання) відзивів і доданих до них доказів іншим учасникам справи (ДКСУ і прокуратурі Харківської області).

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Татарин В. М. і ухвалою цього ж суду від 19 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державної казначейської служби України.

Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі були:

- доводи ОСОБА_1 та його представника адвоката Татарин В. В. про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18);

- доводи ДКСУ про застосування судами норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада

2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) та

від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18),

у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 202/6457/16-ц (провадження № 61-26176св18), від 6 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 61-18697св18), від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3221/19 (провадження № 61-9875св20), у постановах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15, від 24 квітня

2017 року у справі № 6-2885цс16, від 22 червня 2017 року у справі № 6-501цс17 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що вироком Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 10 травня 2016 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 8 червня 2016 року, ОСОБА_1 визнано винним у вчинені злочину, передбаченого частиною першою

статті 263 КК України, і призначено йому покарання у виді 4 років позбавлення волі. Обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою в Харківській установі виконання покарань № 27 до набрання вироком законно сили. Зараховано у строк покарання тримання під вартою під час досудового розслідування

з 10 січня 2015 року до 17 січня 2015 року згідно з частиною 5 статті 72 КК України із розрахунку 1 день перебування в Харківській установі виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби України в Харківській області № 27 за 2 дні позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 12 січня 2017 року скасовано вирок Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 10 травня

2016 року; кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 за частиною 1 статті 263 КК України закрито на підставах, передбачених пунктом 3 частини 1 статті 284 КК України, - у зв'язку з невстановленням достатніх доказів для доведення його винуватості в суді і вичерпанням можливості їх отримати.

Постановою Верховного Суду від 25 вересня 2018 року ухвалу апеляційного суду Харківської області від 12 січня 2017 року щодо ОСОБА_1 залишено без змін, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у кримінальному провадженні в суді першої інстанції, - без задоволення.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК України).

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. На відміну від позивача, відповідач -це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до частина 1 статті 16 ЦК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року

у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18)). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Відповідно до частини 1 статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції).

При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам необхідно виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.

Вказаний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження 14-515цс19), у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 202/6457/16-ц (провадження № 61-26176св18), від 6 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 61-18697св18), від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3221/19 (провадження № 61-9875св20).

Отже, належним відповідачем у цій справі є держава, яка повинна брати участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади (дії якого призвели до завдання позивачу шкоди), проте у цій справі ДКСУ, яка відповідно до законодавства є органом, що лише здійснює списання коштів з державного бюджету, є єдиним відповідачем.

Відповідно до частини 5 статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених частини 5 статті 12 ЦПК України.

Згідно з пунктом 4 частини 2 статті 197 ЦПК України у підготовчому засіданні суд вирішує питання про вступ у справу інших осіб, заміну неналежного відповідача, залучення співвідповідача, об'єднання справ і роз'єднання позовних вимог, прийняття зустрічного позову, якщо ці питання не були вирішені раніше.

Проте в порушення вимог наведеної правової норми суд першої інстанції не вирішив питання про склад осіб, які мають брати участь у справі, а апеляційний суд на зазначені порушення закону уваги не звернув.

Вказане має важливе значення для правильного вирішення спору, оскільки, залучивши до участі у справі лише ДКСУ, яка є органом, що здійснює тільки списання коштів з державного бюджету, і не залучивши органи, дії яких, за твердженням позивача, призвели до завдання йому моральної шкоди, суди не встановили всіх фактичних обставин справи, які необхідні для визначення розміру відшкодування цієї шкоди. ДКСУ таких дій відносно позивача не вчиняла, тому й об'єктивно не могла надати пояснення з приводу обставин, викладених у позові.

Таким чином, доводи касаційної скарги ДКСУ про застосування судами норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18) та від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19); Верховним Судом у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 202/6457/16-ц (провадження № 61-26176св18), від 6 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 61-18697св18), від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3221/19 (провадження № 61-9875св20) є обґрунтованими.

Касаційний суд, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, процесуальної можливості усунути допущені апеляційним судом недоліки не має, так як не може переоцінювати докази, встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами 3 , 4 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених частинами 3 , 4 статті 411 ЦПК України; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, не перевірили належним чином доводи сторін і надані на їх підтвердження докази та не встановили склад учасників справи, ухвалені у справі судові рішення відповідно до частини третьої

статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, вирішити питання про залучення органів, дії яких призвели до завдання позивачу моральної шкоди, як співвідповідачів у порядку статті 51 ЦПК України (роз'яснивши позивачу його право заявити відповідне клопотання), встановити усі підстави заявленого позову, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, доводи касаційних скарг ОСОБА_1 та його представника - адвоката Татарин В. М., які зводяться до незгоди з розміром відшкодування моральної шкоди, на висновок колегії суддів касаційного суду не впливають і підлягають перевірці при розгляді справи з відповідним складом учасників.

Щодо судових витрат

Так як касаційний суд дійшов висновку про передачу справи до суду першої інстанції на новий розгляд, встановлених статтею 141 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та його представника - адвоката Татарин Вікторії Миколаївни задовольнити частково.

Касаційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити.

Рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року та постановуХарківського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук