Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.08.2019 року у справі №359/2920/17

Постанова

Іменем України

02 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 359/2920/17

провадження № 61-27695св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Курило В. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Меленна Тетяна Костянтинівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Київської області від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Кулішенка Ю. М., Ігнатченко Н.

В., Кашперської Т. Ц.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Меленна Т. К., ОСОБА_3, про визнання недійсним договору дарування 5/6 часток житлового будинку.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 квітня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 136 000,00 грн. На виконання зазначеного рішення було видано виконавчий лист та відкрито виконавче провадження. 04 серпня 2016 року державним виконавцем винесено постанову про арешт всього майна відповідача та оголошено заборону на його відчуження. Однак, ще

29 березня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування 5/6 частин будинку.

Вказаний договір було укладено не для реального настання правових наслідків, а з метою уникнення відповідачем виконання рішення суду.

ОСОБА_1, на підставі статей 203, 215, 234 ЦК України, просив визнати недійсним договір дарування 5/6 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Меленною Т. К., за реєстровим № 665 від 29 березня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від

19 червня 2017 року позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним договір дарування, укладений 29 березня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 5/6 часток житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Меленною Т. К., зареєстрований в реєстрі за № 665.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що договір дарування було укладено не для настання правових наслідків, а з метою уникнення відповідача від виконання рішення суду.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 20 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від

19 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що спірний правочин не містить ознак фіктивності, а тому він не може бути визнаний недійсним.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

09 жовтня 2017 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення апеляційного суду Київської області від 20 вересня 2017 року та залишити в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 червня

2017 року, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що висновок апеляційного про те, що відбулось настання реальних правових наслідків укладання договору дарування є помилковим.

Оскільки 5/6 частин вказаного домоволодіння є єдиним майном відповідача, на яке можливо було звернути стягнення, тому є всі підстави вважати що ним було укладено спірний договір дарування аби уникнути виконання судового рішення. При цьому заявник посилається на правові позиції Верховного Суду України, висловлені у постановах від

19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16 та від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2690цс16.

Доводи інших учасників справи:

У січні 2018 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 надійшло заперечення, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду Київської області від 20 вересня 2017 року залишити без змін.

Рух касаційної скарги:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

У грудні 2017 року матеріали цивільної справи надійшли до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення"

ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року касаційну скаргу разом з матеріалами цивільної справи передано до Верховного Суду.

Розпорядженням від 11 червня 2019 року № 654/0/226-19 за касаційним провадженням № 61-27695св18 призначено повторний автоматизований розподіл даної судової справи.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями

від 11 червня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 08 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 29 березня 2016 року приватним нотаріусом Меленною Т. К. посвідчено договір дарування, згідно умов якого ОСОБА_2 подарував своєму синові ОСОБА_3 5/6 частину будинку АДРЕСА_1.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від

08 квітня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів задоволено в повному обсязі. Стягнуто з

ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі

136 000,00 грн.

17 червня 2016 року державним виконавцем Бориспільського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № ~organization0~.

04 серпня 2016 року державним виконавцем винесено постанову про арешт всього майна відповідача та оголошення заборони на його відчуження. Опис майна відповідача за адресою: АДРЕСА_1 призначено на 06 жовтня 2016 року.

Відповідно до листа від 03 жовтня 2016 року № 17602-2-25 Головного територіального управління юстиції у Київській області Управління державної виконавчої служби повідомляє, що 13 вересня 2016 року державним виконавцем винесено постанову про звернення стягнення на пенсію боржника, копію постанови направлено для виконання головному бухгалтеру УПФ України. 15 вересня 2016 року державним виконавцем на адресу боржника направлено вимогу, згідно якої опис майна боржника за адресою: АДРЕСА_1 призначений на 06 жовтня 2016 року

Відповідно до довідки від 30 травня 2017 року № 1009/02 БОП УПФ України в Київській області, ОСОБА_2 отримує пенсію за віком.

Згідно акта-обстеження від 07 червня 2017 року № 317 ОСОБА_3 проживає за адресою: АДРЕСА_1 та проводить в будинку косметичний ремонт та благоустрій двору, обробляє присадибну ділянку. Його дружина та син проживають за вищевказаною адресою.

Згідно довідки виконавчого комітету Рогозівської сільської ради Бориспільського району № 427 від 23 травня 2017 року ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 та займає житлову площу розміром

23,7 кв. м, загальну площу розміром 48,5 кв. м. особовий рахунок значиться на 5/6 частин - за ОСОБА_3, на 1/6 частину - за ОСОБА_5. На цій житловій площі зареєстровані ОСОБА_3 та його син ОСОБА_6 Сім'я користується земельною ділянкою розміром 0,30 га.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак, зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 стаття 263 ЦПК України).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

За змістом частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.

Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1 та 5 статті 203 ЦК України, що за правилами частин 1 та 5 статті 203 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Такий висновок відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 липня 2019 року, за наслідками розгляду цивільної справи № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

Суд першої інстанції, встановив, що ОСОБА_2, відчужуючи належну йому частку житлового будинку на користь свого сина - ОСОБА_3, був обізнаний про наявність на розгляді у суді цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до нього про стягнення грошових коштів, де ОСОБА_2 є боржником за попереднім договором купівлі-продажу, який ним не виконано. Тому боржник міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку задоволення позовних вимог та в подальшому виконання судового рішення.

Суд зробив правильний висновок про те, що при укладенні 29 березня

2016 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, оскільки дарування ОСОБА_2 належної йому частки житлового будинку своєму синові ОСОБА_3, при наявності боргових відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, вказують на те, що спірний правочин вчинено з метою ухилитись від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2. Тому місцевий суд обґрунтовано визнав недійсним оспорюваний правочин на підставі статті 234 ЦК України.

Апеляційний суд вдався до переоцінки доказів у справі, дійшов помилкового висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання фіктивним спірного правочину та ухвалив рішення що не відповідає закону.

Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статті 388 ЦК України, та помилково було скасоване рішенням апеляційного суду.

Частиною 1 статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційним судом скасовано законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, рішення апеляційного суду відповідно до положень статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення районного суду.

Щодо судових витрат:

За правилами частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У зв'язку із задоволенням касаційної скарги ОСОБА_1 та залишанням в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від

19 червня 2017 року, яким позовні вимоги задоволено, судові витрати, понесені ОСОБА_1 за розгляд справи в суді касаційної інстанції в розмірі 768,00 грн (640,00 грн (ставка судового збору за подання вимоги немайнового характеру) х 120 % (розмір ставки за подання касаційної скарги на судове рішення) підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1.

Керуючись статтями 141, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Київської області від 20 вересня 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 червня 2017 року.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 768,00 грн судового збору за розгляд справи судом касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун В.

П. Курило