Історія справи

Постанова КЦС ВП від 08.05.2023 року у справі №207/2073/17
Постанова КЦС ВП від 08.05.2023 року у справі №207/2073/17

Постанова

Іменем України

08 травня 2023 року

м. Київ

справа № 207/2073/17

провадження № 61-16651св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач (за первісним позовом) - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач (за первісним позовом) - ОСОБА_1 ,

позивач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі (за зустрічним позовом): приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіна Ліана Леонідівна, акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 17 грудня 2019 року у складі судді Скиби С. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,

у справі за позовом акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіної Ліани Леонідівни, акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про виселення.

Позов обґрунтований тим, що 08 грудня 2016 року позивач набув у власність житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 66,8 кв. м, житловою площею 25,4 кв. м, на підставі договору іпотеки від 17 вересня 2007 року, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Дербіною Р. С. та зареєстрований у реєстрі за номером 2914. В будинку зареєстрований та проживає ОСОБА_1 , що створює перешкоди позивачу у користуванні та розпорядженні майном.

Позивач за первісним позовом просив виселити ОСОБА_1 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення зі зняттям з реєстраційного обліку.

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся із зустрічним позовом до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіної Л. Л., АТ КБ «ПриватБанк» про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

Зустрічний позов мотивований тим, що 17 вересня 2007 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» було укладено кредитний договір про надання споживчого кредиту № DZF0GK02242122, згідно якого банк надав йому кредит у розмірі 15 330 дол. США на придбання житла - будинку АДРЕСА_1 .

17 вересня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Дербіною Р. С.

ОСОБА_1 вважає, що перехід права власності на будинок є незаконним, а запис про право власності має бути скасований, оскільки суперечить закону та договору іпотеки, оскільки договір про задоволення вимог іпотекодержателя з АТ КБ «ПриватБанк» він не укладав, згоду на відчуження будинку не надавав, будинок є єдиним його житлом, у будинку окрім нього проживає неповнолітній син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кредит надано у іноземній валюті.

Позивач (за зустрічним позовом) просив суд:

- визнати протиправним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 32860964 від 12 грудня 2016 року про реєстрацію права власності на будинок АДРЕСА_1 за АТ КБ «ПриватБанк», яке винесене приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіною Л. Л.;

- скасувати державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а саме: реєстрацію права власності АТ КБ «ПриватБанк» на будинок АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 17964173 від 08 грудня 2016 року;

- зобов`язати приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської областіВдовіну Л. Л. поновити запис про право власності ОСОБА_1 на будинок АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 17 грудня 2019 року у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» про виселення ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіної Л. Л. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 32860964 від 12 грудня 2016 року про реєстрацію права власності на будинок АДРЕСА_1 за АТ КБ «ПриватБанк»;

Скасовано державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а саме: реєстрацію права власності АТ КБ «ПриватБанк» на будинок АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 17964173від 08 грудня 2016 року;

Зобов`язано приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської областіВдовіну Л. Л. поновити запис про право власності ОСОБА_1 на будинок АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» не підлягають задоволенню з підстав їх необґрунтованості та недоведеності, крім того, зазначений будинок є єдиним місцем проживання ОСОБА_1 та його сім`ї, зазначене нерухоме житлове майно відповідає вимогам підпункту 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та не може бути примусово стягнуто (відчужено без згоди власника) протягом дії зазначеного Закону.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню, оскільки за наслідками прийнятого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіною Л. Л. рішення про проведення державної реєстрації права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за АТ КБ «ПриватБанк», фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, яка встановлена Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.

Рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 17 грудня 2019 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської областіВдовіної Л. Л. про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в позові.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Суд апеляційної погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні первісного позову АТ КБ «ПриватБанк» щодо виселення ОСОБА_1 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення зі зняттям з реєстраційного обліку.

Однак, апеляційний суд вказав, позовна вимога про визнання незаконним та скасування запису про державну реєстрацію права власності на житлове приміщення не може бути звернена до приватного нотаріуса, а заявляється до особи, яка порушує право власності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2021 року до Верховного Суду, АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог скасувати та передати справу у вказаній частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області.

09 січня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц та інших.

В касаційній скарзі зазначається, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на випадки звернення стягнення щодо предмета іпотеки в порядку Закону України «Про іпотеку». Суди не врахували, що спірний житловий будинок було придбано за рахунок кредитних коштів.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що 17 вересня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DZF0GK02242122, згідно якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 15 330,00 дол. США на придбання житла.

17 вересня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 також було укладено договір іпотеки, згідно якого ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Дербіною Р. С.

АТ КБ «ПриватБанк» набуло право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 66,8 кв. м, житловою площею 25,4 кв. м, на підставі рішення про реєстрацію права власності, індексний номер: 32860964 від 12 грудня 2016 року, яке винесено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської областіВдовіною Л. Л., номер запису про право власності 17964173 від 08 грудня 2016 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

У касаційній скарзі скаржник оскаржує рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у частині вирішення первісного позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про виселення, таким чином Верховний Суд переглядає оскаржувані судові рішення лише у вказаній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення первісного позову - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті 525 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 898-IV за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Частинами першою, третьою статті 33 Закону № 898-IV передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з частиною третьою статті 36 Закону № 898-IV (у відповідній редакції) способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є: 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону № 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Обмеження, встановлені Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.

З матеріалів справи відомо, що відповідно до умов кредитного договору, укладеного між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк», який було забезпечено договором іпотеки від 17 вересня 2007 року, ОСОБА_1 було надано кредит у розмірі 15 330 дол. США на споживчі цілі.

Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 разом зі своєю сім`єю мешкає у будинку АДРЕСА_1 . На момент пред`явлення АТ КБ «ПриватБанк» позову про виселення у спірному будинку мешкав неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

АТ КБ «ПриватБанк» будь-яких доказів у спростування того, що ОСОБА_1 використовує спірний будинок як місце постійного проживання суду не надав, а також не довів, що ОСОБА_1 має на праві власності інше житлове приміщення.

Отже, спірний будинок використовується як місце постійного проживання ОСОБА_1 та є предметом іпотеки на забезпечення вимог за кредитним договором, укладеним в іноземній валюті, а тому на цей житловий будинок не може бути звернено стягнення у зв`язку із дією на час виникнення спірних правовідносин Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Доводи скаржника у касаційній скарзі про те, що положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 37 Закону № 898-IV на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі) є безпідставними та необґрунтованими, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) не знайшла підстав для відступу від правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), про те, що квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.

У постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) Велика Палата Верховного Суду вказала, що «після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону № 898-IV).

З аналізу судової практики розгляду кредитних спорів вбачається, що невиконання кредитних зобов`язань стало підставою подання банками позовів про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників (нерідко і з неповнолітніми дітьми) із житла.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК України. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.

У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК України процедури.

Разом з тим у вказаних справах звернення стягнення на нерухоме майно здійснювалося на підставі рішення суду, а не в порядку позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому Велика Палата Верховного Суду не конкретизувала порядок виселення з іпотечного майна при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, оскільки це не було предметом розгляду суду.

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями ЖК України не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв`язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу».

Разом з тим, враховуючи наявність підстав для застосування мораторію на стягнення майна позичальника, наданого як забезпечення кредиту в іноземній валюті, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився апеляційний суд, ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову в позові про виселення позичальника із предмета іпотеки.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 389 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 17 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року в частині відмови у задоволенні первісного позову акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про виселеннязалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров