Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.09.2018 року у справі №391/11/17

Постанова

Іменем України

07 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 391/11/17

провадження № 61-28942 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, яка діє в свої інтересах та інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

треті особи: Служба у справах дітей Компаніївської районної державної адміністрації Кіровоградської області, Компаніївський районний сектор Державної міграційної служби в Кіровоградській області, приватний нотаріус Компаніївського районного нотаріального округу Кіровоградської області Любарська Людмила Анатоліївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну

скаргу ОСОБА_5 на ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Письменного О. А., Єгорової С. М., Дуковського О. Л.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_4, треті особи: Служба у справах дітей Компаніївської районної державної адміністрації Кіровоградської області, Компаніївський районний сектор Державної міграційної служби в Кіровоградській області, приватний нотаріус Компаніївського районного нотаріального округу Кіровоградської області Любарська Л. А., про визнання недійсними договору купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями та договору купівлі-продажу земельної ділянки.

На обгрунтування позовних вимог посилалася на те, що з 14 серпня

2006 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, від якого вони мають сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Крім того вона має ще одного сина - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2.

За час спільного проживання вони з чоловіком придбали житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1

У липні 2013 року ОСОБА_4 та її батько - ОСОБА_7 вирішили відчужити зазначений будинок, а за кошти отримані від його продажу придбати для неї та її дітей інше житло. З метою укладення зазначених правочинів, вона віддала батьку свій паспорт.

31 липня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір

купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 а 16 серпня 2013 року між ними укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, на якому розташоване зазначене домоволодіння.

Після того як їй повернули паспорт, вона дізналося, що її місце проживання перереєстровано за іншою адресою - АДРЕСА_2 однак вона проживала із своїми дітьми у придбаному її батьком будинку по АДРЕСА_3, де проживали також її сестра і зі своєю сім'єю, мати та батько, який запевнив,що їх проживання у належному їй будинку є тимчасовим.

Влітку 2016 року ОСОБА_7 повідомив, що зазначений будинок не належить їй на праві власності та запропонував виселитися із нього.

Посилаючись на те, що відносно неї та її дітей були вчинені шахрайські дії, істотні умови укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу майна, право на яке мають її діти, їй не були відомі, дозвіл органу опіки та піклування на укладення зазначених договорів відсутній, просила визнати недійсними договір купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями від 31 липня 2013 року та договір купівлі-продажу земельної ділянки від 16 серпня 2013 року, укладені між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Рішенням Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 15 червня 2017 року позов задоволено.

Визнано недійсними договір купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями від 31 липня 2013 року та договір купівлі-продажу земельної ділянки від 16 серпня 2013 року, укладені між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при оформленні договору купівлі-продажу житлового будинку ОСОБА_4 не повідомив нотаріуса про проживання своєї неповнолітньої дитини у зазначеному будинку та не отримав дозволу органу опіки та піклування на укладення такого правочину, чим порушив житлові права дитини. Оскільки зазначений договір укладено з порушенням норм діючого законодавства, то підлягає визнанню недійсним і договір купівлі-продажу земельної ділянки, яка була передана у власність ОСОБА_4 для обслуговування будинку. Доводи ОСОБА_5 про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності визнано безпідставними, оскільки про порушення прав малолітніх дітей позивачеві стало відомо влітку 2016 року, тоді як відповідно до частини четвертої статті 258 ЦК України строк позовної давності до нікчемних правочинів становить десять років.

Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилено, рішення Компаніївського районного суду Кіровограської області від 15 червня 2017 року залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки оспорювані договори укладені за відсутності дозволу органу опіки та піклування на їх вчинення та без урахування майнових прав малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на житло.

У жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_5, у якій заявник просила скасувати ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу житлового будинку малолітні діти проживали по АДРЕСА_1, оскільки за змістом довідки Маріївської сільської ради від 03 листопада 2016 року № 754 у період з 28 серпня 2008 року по 02 серпня 2013 року за зазначеною адресою була зареєстрована та проживала лише позивач, будь-яких відомостей про проживання разом нею малолітніх дітей немає, оскільки вони проживали разом із своїм дідом ОСОБА_7 за іншою адресою. Крім того, ОСОБА_1 пропустила строк звернення до суду за захистом порушеного права, про застосування наслідків спливу якого вона заявляла.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Згідно статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня

2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

23 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення»

ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

За змістом частин першої 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів.

Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо їх майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України).

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов'язковою.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування може бути підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України.

Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів купівлі-продажу, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Разом із тим, передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

Зазначений правовий висновок висловлений в постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15 та від 10 лютого 2016 року № 6-3005цс15.

Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення

від 09 жовтня 1979 року в справі «Ейрі проти Ірландії» (пункт 24), рішення

від 13 травня 1980 року в справі «Артіко проти Італії» (пункт 35), рішення

від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

У зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, чи мали неповнолітні діти право користування спірним будинком на момент укладення договору купівлі-продажу, та чи порушено внаслідок відчуження житлового будинку їх немайнові права (право користування зазначеним житлом).

Судами установлено, що з 14 серпня 2006 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбу, від якого мають сина ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_1. Крім того ОСОБА_1 має сина

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2.

31 липня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір

купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 який належав ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 19 квітня 2006 року, оскільки був придбаний до укладення між сторонами шлюбу.

16 серпня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1

Відповідно до довідки виконкому Мар'ївської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області від 03 листопада 2016 року № 754 згідно погосподарського обліку сільської ради, у період з 28 серпня 2008 року по

02 серпня 2013 року по АДРЕСА_1 була зареєстрована та проживала ОСОБА_1

Згідно з довідки виконкому Червоновершківської сільської ради Компаніївського району Кровоградської області від 03 листопада 2016 року

№ 562-02-25 ОСОБА_1 зареєстрована, але не проживає на території Червоновершківської сільської ради по АДРЕСА_2 з

30 серпня 2013 року, до складу її сім'ї входять: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Відповідно до довідки Компаніївської селищної ради Кіровоградської області

від 03 листопада 2016 року № 2097 ОСОБА_1 проживає по

АДРЕСА_4 без реєстрації.

Відповідно до частини першої статті 57, частини першої статті 58 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу (частина перша статті 60 ЦПК України).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що факт користування малолітніми дітьми спірним житлом підтверджується довідкою виконкому Мар'ївської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області від 03 листопада

2016 року № 754, однак такого висновку суд дійшов передчасно, оскільки зазначена довідка містить інформацію лише щодо місця реєстрації та проживання позивача, що не є беззаперечним доказом проживання в спірному будинку неповнолітніх дітей.

Крім того, у судовому засіданні 22 березня 2017 року батько позивача ОСОБА_7 (дід дітей, інтереси яких представляє позивач) зазначав, що діти проживають разом з ним, ходять за місцем його проживання до школи.

Таким чином, суд не з'ясував всіх фактичних обставин справи, зокрема чи мали малолітні діти право на користування спірним житлом, не встановили місця проживання та реєстрації малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 станом на 31 липня 2013 року, а тому дійшли передчасного висновку про наявність у дітей права користування житлом, яке було предметом купівлі-продажу оспорюваного правочину.

Відхиляючи доводи ОСОБА_5 про застосування наслідків спливу позовної давності, суди попередніх інстанцій виходили з того, що зазначений строк позивачем не пропущено, такий строк до вимог про визнання нікчемним правочину становить десять років. Однак з такими висновками суд касаційної інстанції погодитись не може, оскільки частина четверта статті 258 ЦК України, якою керувалися суди, виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI.

Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому Верховний Суд зауважує, що позовна давність може бути застосована лише у разі обгрунтованості заявлених позовних вимог, сплив якої є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, і не підлягає застосуванню одночасно у разі недоведеності позивачем його порушених прав та інтересів.

У судовому засіданні позивач підтвердила, що вона знала про укладення договору 31 липня 2013 року, їздила разом з відповідачами до нотаріуса, однак під час укладення правочину не була присутня, а тому не знала про його умови.

Однак суди не звернули увагу на те, що початок перебігу строку позовної давності починається від дня коли особа не тільки довідалася, а й могла довідатися про порушене право, а відтак позивач, знаючи про наявність оспорюваного договору купівлі-продажу від 31 липня 2013 року могла довідатися, чи не порушуються укладеним договором права малолітніх дітей, законним представником яких вона є.

За таких обставин висновок суду про те, що позивач дізналась про порушення житлових прав своїх дітей лише влітку 2016 року, коли їй стало відомо, що вона не є власником будинку по АДРЕСА_3 є передчасним.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 131, 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України 2004 року, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Без з'ясування обставин щодо місця проживання та реєстрації малолітніх дітей на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, наслідком чого може бути порушення, чи відсутність порушення їх житлових прав, та без встановлення коли саме позивач могла довідатися про порушення прав неповнолітніх дітей, а відтак застосування чи відсутність підстав для застосування позовної давності, висновок апеляційного суду про залишення без змін рішення суду першої інстанції, не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідає завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права.

Суд апеляційної інстанції в силу своїх повноважень мав можливість усунути зазначені порушення норм процесуального права, проте всупереч положенням статті 303 ЦПК України 2004 року на перевірив зазначених обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до пунктів першого та третього частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

В силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно частини третьої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваного рішення, з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

А. С. Олійник

О.В. Ступак

Г. І. Усик