Історія справи

Постанова КЦС ВП від 06.11.2024 року у справі №753/197/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 753/197/23

провадження № 61-3573св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача Литвиненко І. В.,

суддів Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Петрова Є. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

треті особи за первісним та зустрічним позовами: Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації

розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Мостової Г. І. у справі за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про відібрання дитини у батька без позбавлення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та надання дозволу на оформлення документів на проживання дитини із матір`ю за кордоном

та за зустрічним позовом

ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини,

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 в якому просила:

- відібрати малолітнього сина ОСОБА_3 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , у батька - ОСОБА_2 без позбавлення батьківських прав і повернути матері ОСОБА_1 ;

- визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з матір`ю -

ОСОБА_1 ;

- надати дозвіл на постійне проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 із матір`ю ОСОБА_1 у Швейцарії шляхом надання дозволу на оформлення документів на проживання малолітнього разом із матір`ю у країнах Європейського союзу та країнах Шенгенської зони, у тому числі й Швейцарії, без дозволу батька - ОСОБА_2 .

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 01 жовтня 2014 року вона уклала шлюб з

ОСОБА_2 .

У сторін ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_4 .

Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 30 травня 2018 року шлюб між сторонами розірвав, визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_3 із матір`ю.

28 червня 2022 року ОСОБА_1 дала свою згоду на виїзд за межі України, до Республіки Польща, Королівства Швеція, країн-членів Європейського союзу або Шенгенської зони та у зворотному напрямку в період з 29 червня 2022 року

по 30 вересня 2022 року малолітнього сина у супроводі громадян України

ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , які є дідом та бабою її сина.

Під час виїзду за межі України між матір`ю дитини та ОСОБА_5 була домовленість про те, що вони до 30 вересня 2022 року повернуться разом з дитиною до України.

По закінченню терміну перебування за кордоном ОСОБА_5 та ОСОБА_2 повернулися до України без дитини, залишивши її у Королівстві Швеція разом із батьком дитини за невідомою їй адресою.

Позивач не давала згоди на проживання дитини разом із батьком в Королівстві Швеція, отже, без згоди матері дитини було змінено місце проживання її малолітнього сина ОСОБА_3 .

Після 30 червня 2022 року мати не бачила власної дитини, оскільки їй невідоме місце знаходження сина, який на цей час проживає з відповідачем без її згоди. Відповідач на телефонні дзвінки не відповідає. Такими діями відповідач позбавив дитину, яка постійно проживала разом із матір`ю, материнського піклування, уваги та присутності, що порушує її права як матері, а також права та інтереси дитини.

У лютому 2023 року ОСОБА_2 подав зустрічну позовну заяву в якій просив визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком - ОСОБА_2 до досягнення дитиною 14 років.

Крім того, у зустрічному позові він поставив питання в порядку статті 93 ЦПК України ОСОБА_1

Позов мотивував тим, що рішення суду про визначення місця проживання дитини з матір`ю втратило свою актуальність з ініціативи та вини ОСОБА_1 , яка змінила місце проживання дитини із адреси: ( АДРЕСА_1 ), переїхавши проживати за іншою адресою ( АДРЕСА_2 ).

У зв`язку із введенням на території України воєнного стану та повномасштабної війни питання амбіцій батьків з ким буде проживати дитини відійшли на другий план, тому батьками було прийнято рішення вивезти дитину за межі України, на що

ОСОБА_1 надала згоду на тимчасовий виїзд за межі України її сина

ОСОБА_6 та ОСОБА_5 .

Батько дитини створив всі належні та достатні умови для проживання сина з ним у Швеції, малолітній ОСОБА_7 висловлює свою згоду на проживання із ним, а мати ОСОБА_1 не надала доказів про можливість створення умов для проживання з дитиною у Швейцарії.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 21 липня 2023 року під головуванням судді Гусак О. С. провадження у справі за позовом ОСОБА_1 в частині вимог про визначення місця проживання дитини та за зустрічним позовом ОСОБА_2 закрив.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про відібрання дитини у батька без позбавлення батьківських прав, та надання дозволу на оформлення документів на проживання дитини із матір`ю за кордоном задовольнив.

Відібрав малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у батька - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , без позбавлення його батьківських прав і повернув матері - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Надав дозвіл на виїзд за кордон та оформлення документів на проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , за кордоном без згоди батька - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Вирішив питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення місцевий суд виходив з того, що оскільки, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 30 травня 2018 року визначене місце проживання малолітнього ОСОБА_3 із матір`ю та відмовлено у задоволенні позову про визначення проживання із батьком ОСОБА_2 . суд дійшов висновку, що провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини та зустрічних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення проживання дитини необхідно закрити на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, а зазначення конкретної адреси місця проживання на момент ухвалення рішення не змінює його змісту, оскільки судом вирішувалося питання щодо визначення проживання з одним із батьків.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про відібрання дитини, суд першої інстанції керувався вимогами Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей».

Вказував, що до 29 червня 2022 року, моменту вивезення дитини за кордон у Швецію ОСОБА_4 проживав із матір`ю ОСОБА_8 , з якою було визначено його місце проживання, відвідував садочок, ходив у школу у місті Києві. Місто Київ, було постійним місцем проживання малолітнього ОСОБА_3 , саме в Україні він мав звичайне місце проживання разом із матір`ю протягом більше 7 років до його виїзду за кордон.

ОСОБА_1 звернулася до суду у грудні 2022 року, тобто вона заявила вимогу про повернення дитини до спливу одного року, а тому національний суд вправі вирішувати питання про відібрання дитини.

ОСОБА_7 не адаптувався до нового середовища та утримується батьком на території Швеції менше одного року, а тому не можна вважати, що дитина прижилися за новим місцем проживання, тобто, воно стало новим постійним та звичайним.

Київський апеляційний суд постановою від 05 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 липня 2023 року - скасував, відмовив у задоволенні позовних вимог.

Приймаючи оскаржену постанову суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не заперечує того, що його син ОСОБА_4 , залишився проживати з ним у Швеції.

На момент ухвалення рішення суду, майже через рік, дитина фактично не має зв`язку з країною, в якій було визначено його місце проживання, про що також свідчать і обставини позову і пояснення сторін щодо відсутності наміру повернення дитини в Україну.

Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей

від 25 жовтня 1980 року регулюється порядок повернення дитини з-за кордону в Україну або забезпечення доступу до дитини, яка постійно проживає за кордоном.

За таких обставин апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про те, що оскільки ОСОБА_4 утримується батьком на території Швеції менше одного року, не можна вважати що дитина прижилася за новим місцем проживання, тобто, воно стало новим постійним та звичайним.

Апеляційний суд також вказував, що не можна вважати правильним вимоги позову щодо відібрання дитини від батька і повернення до матері, у іншу країну, відмінну від країни постійного проживання - України, оскільки у цій справі, Стокгольмський міський суд, вирішуючи спір між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 дійшов висновку, що утримання ОСОБА_7 слід вважати незаконним. За загальним правилом ОСОБА_7 слід перевести до ОСОБА_9 , однак Стокгольмський міський суд відмовив в переведенні дитини до матері із тих підстав, що ОСОБА_10 має бажання переїхати в Швейцарію, але наразі дуже сумнівно, чи вона має там стабільне місце проживання. Не було представлено жодних доказів того, що вона насправді проживає в Швейцарії. За власними словами ОСОБА_9 , вона все ще має свою квартиру в Києві, за тією адресою, яку вона зазначила у своїй заяві до суду.

Стокгольмський міський суд вважав, що в разі задоволення заяви ОСОБА_7 може бути доставлений до України. Країна перебуває у стані війни і Міністерство закордонних справ Швеції продовжує рекомендувати утриматися від подорожей до України та закликає шведів, що знаходяться в Україні, покинути країну. Із урахуванням цих обставин, суд вважав, що ОСОБА_7 буде знаходитись у ситуації, яка не може бути прийнятною, якщо заява буде задоволена. У зв`язку з чим, заяву ОСОБА_11 було відхилено.

Стокгольмський міський суд дійшов висновку про незаконне утримання ОСОБА_7 на території Швеції, однак відхилив її заяву, оскільки ОСОБА_1 не надала доказів стабільного місця проживання у Швейцарії, а країна де мав постійне місце проживання ОСОБА_7 знаходиться у стані війни.

Апеляційний суд зауважив, що у вказаній справі дитина сторін не була неправомірно вивезена в іншу державу. Дитина була вивезена на підставі нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 Відбулась зміна місця проживання дитини після неповернення її до 30 вересня 2022 року, відповідно до згоди, до України.

Вимог про повернення до України позивач не заявляє, отже за правилами Гаазької конвенції 1980 року позивач питання про повернення дитини повинна вирішувати саме через Центральний орган держави, до якої дитина вивезена та в якій вона утримується, що як вбачається з матеріалів справи вже здійснюється.

У вказаній справі всі сторони проживають за межами України.

Конвенцією 1980 року передбачена можливість звернення до Центрального органу держави, до якої дитину вивезено та в якій вона утримується з заявою про забезпечення реалізації доступу до дитини, яка постійно проживає за кордоном.

Апеляційний суд також вказав, що вимоги щодо надання дозволу на оформлення документів не підлягають задоволенню також, оскільки ОСОБА_1 ніхто в такому оформленні не обмежував, вимога має не чіткий характер, а з урахуванням того, що ОСОБА_1 не збирається повертатись на територію України, така вимога видачі судового дозволу, без згоди батька дитини, яку позивач вимагає від національного суду є передчасною.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги

У квітні 2024 року представник ОСОБА_1 адвокат Романцова Т. В. звернулася до Верховного Суду з касаційного скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року в якій просить оскаржену постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції не дотримався принципу найкращих інтересів дитини, виявив надмірний формалізм та дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для задоволення апеляційної скарги, що призвело до скасування законного рішення суду першої інстанції.

У оскарженій постанові не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17, від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц, від 04 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19.

Аргументом касаційної скарги є також те, що апеляційний суд не надав належної оцінки тій обставині, що представник позивача неодноразово зазначав та акцентував увагу на тому, що у зв`язку із введенням на території України воєнного стану, для забезпечення безпечних умов проживання дитини, ОСОБА_1 створила необхідні умови для тимчасового проживання разом із дитиною на території Швейцарії, на період дії воєнного стану в країні постійного місця проживання дитини.

Враховуючи, що повернення дитини у країну, на території якої ведуться бойові дії є небезпечним, вимога про повернення дитини у країну місця проживання не заявлялась, замість неї була заявлена вимога про надання дозволу на виїзд за кордон та оформлення документів на проживання сина сторін разом із матір`ю без згоди батька. Вказана вимога містить тимчасовий характер, а тому висновки апеляційного суду про обрання позивачем неефективного способу захисту помилкові.

Вважає, що апеляційний суд не надав належної уваги тій обставині, що утримання сина сторін батьком є незаконним, дитина перебуває в небезпеці, нагальною є її передача матері для уникнення гірших наслідків.

Відзив на касаційну скаргу інші учасники справи не подали

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 03 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Дарницького районного суду м. Києва.

21 травня 2024 року цивільна справа № 753/197/23 надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 17 липня 2024 року призначив справу до розгляду колегією у складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

01 жовтня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який був зареєстрований у Відділі реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції міста Києва, актовий запис № 2513, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 01 жовтня 2014 року.

ІНФОРМАЦІЯ_6 року у громадян України ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на території України народився син - ОСОБА_4 , що підтверджуються свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 4 березня 2015 року (а. с. 6, том 1)

Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 30 травня 2018 року, ухваленим у справі № 753/10728/17, шлюб зареєстрований 01 жовтня 2014 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у місті Києві, актовий запис № 2513, між ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 розірвав. Визначив місце проживання дитини - ОСОБА_3 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю - ОСОБА_1 за адресою:

АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: орган опіки та піклування Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини, відмовив.

Відповідно до витягу з Єдиного реєстру судових розслідувань за заявою

ОСОБА_1 на виконання ухвали Дарницького районного суду м. Києва внесено відомості за частиною першою статті 382 КК України за невиконання рішення суду.

Відповідно до копії паспортних даних, позивач ОСОБА_1 11 лютого 2021 року була знята з місця реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 9, том 1).

Апеляційний суд вказав, що жодних доказів, щодо адреси місця проживання, зазначеній у позові (як місця реєстрації) позивач не надає.

Відповідно до нотаріально посвідченої заяви, 28 червня 2022 року ОСОБА_1 дала свою згоду на виїзд за межі України, до Республіки Польща, Королівства Швеція країн-членів Європейського союзу або Шенгенської зони та у зворотному напрямку в період з 29 червня по 30 вересня 2022 року малолітнього сина ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у супроводі громадян України ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , які несуть відповідальність за життя, здоров`я, безпеку її дитини вживатимуть всіх залежних від них заходів для безпечного перебування його за кордоном та по закінченню терміну перебування його за кордоном забезпечать повернення її сина в Україну (а. с. 44, том 1).

До 29 червня 2022 року (моменту вивезення дитини за кордон у Швецію) ОСОБА_4 проживав із матір`ю ОСОБА_8 , з якою було визначено його місце проживання, відвідував садочок, ходив у школу у м. Києві. Місто Київ було постійним місцем проживання малолітнього ОСОБА_3 , саме в Україні він мав звичайне місце проживання разом із матір`ю протягом більше 7 років до його виїзду за кордон.

Після закінчення строку, визначеного у нотаріально посвідченій заяві - 30 вересня 2022 року, особи, а саме ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , на яких покладався обов`язок повернути в Україну дитину, його не повернули.

ОСОБА_2 не заперечує того, що його син ОСОБА_3 залишився проживати з ним у Швеції.

Місцевий суд встановив, що у зв`язку з тим, що ОСОБА_4 не був повернений матері ОСОБА_11 вона звернулася із відповідними заявою до Дарницького УП ГУ НП у м. Києві, Міністерства юстиції України із заявою-зверненням про сприяння поверненню дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, Національного бюро Інтерполу в Україні з заявою про розшук малолітньої дитини, Надзвичайного та поважного посла України в Королівстві Швеції із запитом щодо адреси реєстрації місця проживання дитини, Посольства України в Королівстві Швеція із запитом щодо адреси реєстрації місця проживання дитини, Національної Соціальної Сервісної Служби України із запитом щодо адреси реєстрації місця проживання дитини та постановлення на тимчасовий консульський облік, Дарницького УП ГУ НП у м. Києві із запитом щодо здійснення дій, направлених на перевірку встановлення адреси реєстрації місця проживання дитини в іншій країні, Державної прикордонної служби України із запитом про здійснення перетинання кордону України батьками та дитиною останні п`ять років, Шведського податкового агентства із листом-повідомленням про реєстрацію в Національному бюро інтерполу і в Україні її заявою про розшук дитини.

Після звернення до Дарницького УП ГУ НП у м. Києві ОСОБА_2 повідомив відповідно до довідки 20 жовтня 2022 року адресу його місця проживання у Швеції, а саме АДРЕСА_4 .

27 грудня 2022 року представник ОСОБА_1 отримав відповідь із Шведського податкового агентства та копії документів, які подавалися ОСОБА_2 при заповненні повідомлення про проживання в якому зазначено адреса проживання у Щвеції: АДРЕСА_5. З цією заявою він звернувся

26 жовтня 2022 року після того, як ним була надана адреса працівникам поліції в Україні (а. с. 138, 139, том 1).

Після з`ясування відповідно адреси проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_1

23 лютого 2023 року приїхала до Швеції побачити дитину, привітати її із днем народження ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ) та налагодити стосунки із батьком дитини з метою повернення дитини до матері.

Однак зустрітися, як зазначає ОСОБА_1 у відповіді на відзив, та поясненнях, наданих нею в судовому засіданні, із дитиною не вдалося, дізнавшись, що

ОСОБА_1 чекає на зустріч із дитиною біля будинку, ОСОБА_2 забрав дитину із школи і не повіз його у цей день додому.

24 лютого 2023 року ОСОБА_1 звернулася до поліції Швеції із заявою про незаконне утримання дитини.

Суди встановили, що ОСОБА_1 розпочала процедуру повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, звернувшись із відповідною заявою до Стокгольмського міського суду.

Стокгольмський міський суд у рішенні від 26 квітня 2023 року дійшов висновку, що утримання ОСОБА_7 слід вважати незаконним. За загальним правилом ОСОБА_7 слід перевести до ОСОБА_9 (а. с. 69, том 2).

Стокгольмський міський суд відмовив у переведенні дитини до матері із тих підстав, що ОСОБА_10 має бажання переїхати в Швейцарію, але наразі дуже сумнівно, чи вона має там стабільне місце проживання. Не було представлено жодних доказів того, що вона насправді проживає в Швейцарії. За власними словами ОСОБА_9 , вона все ще має свою квартиру в Києві, за тією адресою, яку вона зазначила у своїй заяві до суду.

Стокгольмський міський суд вважав, що в разі задоволення заяви ОСОБА_7 може бути доставлений до України. Країна перебуває у стані війни, і Міністерство закордонних справ Швеції продовжує рекомендувати утриматися від подорожей до України та закликає шведів, що знаходяться в Україні, покинути країну. Із урахуванням цих обставин, суд вважав, що ОСОБА_7 буде знаходитись у ситуації, яка не може бути прийнятною, якщо заява буде задоволена. У зв`язку з чим, заяву ОСОБА_11 було відхилено.

Згідно висновку Слідчої групи у справах дітей Міського управління Спонга-Тенста, зробленого в ході розслідування, яке закінчилося 23 травня 2023 року, ОСОБА_7 потрібно повернутися до матері, яка є і була його опікуном під час його виховання. Занепокоєння, висловлене у цьому звіті, вказує на те, що батько вирішив не слухатися до рекомендацій соціальних служб у цьому розслідуванні, що саме по собі виникає занепокоєння. Оскільки інформація у звіті, що викликає занепокоєння, вже була досліджена нещодавно, немає підстав для початку нового розслідування, оскільки вже є рішення суду про повернення ОСОБА_7 матері, то стає ще більш нагальним для батька передати ОСОБА_7 матері для уникнення гірших наслідків (а. с. 124, том 2).

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 надаючи відповідь як свідок у порядку статті 93 ЦПК України, на питання ОСОБА_2 чи має вона право на проживання чи довгострокове перебування на території Швейцарської конфедерації або іншої країни Євросоюзу, надала паспорт про отримання нею в Швейцарії статусу S який дає їй право на проживання у Швейцарії протягом року із правом продовження терміну перебування території Швейцарії. Також вона має право працювати, отримувати соціальні послуги та медичну страховку (а. с. 15, 18, 19,

том 2).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» цей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, підсудність судам України справ з іноземним елементом.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

Враховуючи, що сторона у справі (на час звернення з позовом) - громадянин України ОСОБА_2 перебуває та за усіма повідомленими обставинами обрав місце свого постійного проживання за межами України, тому спір у справі, що переглядається, обтяжений іноземним елементом. Тож у справі має бути вирішене питання про національний суд держави, юрисдикція якої поширюється на спірні відносини.

Підсудність (тут і далі йдеться про юрисдикцію національних судів) судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (стаття 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Підсудність судам України є виключною у справах з іноземним елементом, якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні (пункт 2 частини першої статті 77 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Верховний Суд враховує, що спір у справі, яка переглядається, стосується правовідносин між дитиною та батьками водночас, одна із сторін (батько) проживає за межами України, що виключає безумовну підсудність цього спору судам України за правилами статей 75, 77 Закону України «Про міжнародне приватне право», оскільки на момент відкриття провадження у справі відповідач вже постійно не проживала на території України.

Водночас відповідно до статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», частини другої статті 3 ЦПК України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Тож юрисдикція цього спору має визначатися в першу чергу не правилами національного цивільного процесу, а правилами відповідних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Підвідомчість спору стосовно відібрання (повернення) дітей у зв`язку з викраденням та незаконним утриманням регулюються міжнародно-правовими договорами про правову допомогу, з поміж яких спеціалізованими міжнародними договорами є Гаазькими конвенціями 1980 та 1996 років.

Гаазька конвенція 1980 року є чинною на території Королівства Швеції.

Гаазька конвенція 1980 року захищає дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування на території іншої держави та спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання.

Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької конвенції 1980 року переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо:

a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та

b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом частини другої статті 3 Гаазької конвенції 1980 року права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Отже, виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини потрібно встановити:

по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 цієї Конвенції);

по-друге, що переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції);

по-третє, що заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

Згідно з частиною першою статті 12 Гаазької конвенції 1980 року визначено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

У частині другій статті 12, частинах першій, другій статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції 1980 року визначений вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Обов`язок доведення існування підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).

За змістом частини другої статті 12 Гаазької конвенції 1980 року судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Відповідно до статті 8 Гаазької конвенції 1980 року будь-яка особа, установа або інший орган, які стверджують, що дитина була переміщена або утримується з порушенням прав піклування, може звернутися із заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.

Згідно з пунктом 2 Загальної частини Порядку виконання на території України Гаазької конвенції 1980 року, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952, функції центрального органу за Гаазькою конвенцією 1980 року виконує Міністерство юстиції України безпосередньо та його територіальні органи.

Відповідно до статті 29 Гаазької конвенції 1980 року ця Конвенція не перешкоджає будь-якій особі, установі або органу, що заявляє про порушення прав піклування або доступу відповідно до положень статей 3 або 21, прямо звернутися до судових або адміністративних органів будь-якої Договірної держави, на підставі положень цієї Конвенції або на іншій підставі.

Варто враховувати, що стаття 29 Гаазької конвенції 1980 року дозволяє подання заяви до компетентних внутрішніх органів у державі, де знаходиться дитина. У випадках, коли суд, який вирішив прийняти рішення щодо заяви про повернення, знаходиться в договірній державі, де дитина не знаходилася, але де вона має своє звичне місце проживання, виникає проблема, як забезпечити виконання подальших рішень про повернення. Саме з цієї причини Гаазька конвенція 1980 року прагне знайти спосіб вирішення міжнародних справ про викрадення дітей шляхом створення можливостей для співпраці між залученими договірними державами.

Підсумовуючи наведене, за правилами Гаазької конвенції 1980 року заявник має право обрати один із шляхів пред`явлення вимоги про повернення дитини до звичайного місця проживання:

1) подання заяви до Центрального органу держави за місцем постійного проживання дитини;

2) подання заяви до Центрального органу держави, до якої дитину вивезено та в якій вона утримується;

3) подання відповідної заяви до суду.

У статті 50 Гаазької конвенції 1996 року зазначено, що ця Конвенція не впливає на застосування Гаазької конвенції 1980 року у відносинах між сторонами обох Конвенцій. Однак ніщо не перешкоджає застосуванню положень цієї Конвенції для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася, чи для надання права на спілкування.

Тож наведене правило передбачає можливість паралельного застосування обох Гаазьких конвенцій для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася.

Гаазька конвенція 1996 року не замінює і не вносить змін у механізм, встановлений Гаазькою конвенцією 1980 року для дій у ситуаціях міжнародного викрадення дітей. Навпаки, Гаазька конвенція 1996 року доповнює та посилює Гаазьку конвенцію

1980 року стосовно деяких аспектів. Це означає, що низка її положень можуть бути використані як доповнення до Гаазької конвенції 1980 року, коли остання застосовується до конкретної справи.

Гаазька конвенція 1980 року продовжує застосовуватися до відносин між договірними державами Гаазької конвенції 1996 року, які є також учасниками Гаазької конвенції 1980 року.

Гаазька конвенція 1996 року доповнює і посилює Гаазьку конвенцію 1980 року, встановлюючи чіткі межі для здійснення юрисдикції, в тому числі у виключних випадках, коли у поверненні дитини відмовлено або повернення не запитано. Гаазька конвенція 1996 року укріплює Гаазьку конвенцію 1980 року, підкреслюючи первинну роль органів влади Договірної держави постійного місця проживання дитини у прийнятті рішень про заходи, які можуть бути необхідні для довгострокового захисту дитини.

Такий підхід у розумінні співвідношення цих Конвенцій підтримується положеннями «м`якого права» (пункти 13.1, 13.2, 13.5, 13.6 Практичного посібника застосування Гаазької конвенції 1996 року Постійного бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права, 2014 рік), а також офіційним тлумаченням, наданим Постійним бюро Гаазької конференції.

За правилами Гаазької конвенції 1996 року у випадку викрадення держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 Гаазької конвенції 1996 року встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування. Правила статті 6 Гаазької конвенції 1996 року застосовуються у випадках, коли неможливо встановити постійне місце проживання дитини.

Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини. З урахуванням статті 7 зазначеної Конвенції у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи держави нового звичайного місця проживання.

Стаття 5 Гаазької конвенції 1996 року містить загальне правило стосовно юрисдикції, яке полягає в тому, що заходи захисту дітей мають бути вжиті судовими або адміністративними органами держави місця постійного проживання дитини.

Поняття «місце постійного проживання» не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Верховний Суд констатує, що звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою необхідно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі.

За наведених обставин у цій категорії справ суди, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, зобов`язані визначати юрисдикцію розгляду судом України спору про повернення дитини відповідно до правил Гаазької конвенції 1980 року та Гаазької конвенції 1996 року.

Позивач у такій категорії справ, звертаючись до суду з позовом, має довести, що Україна як держава була постійним та звичайним місцем проживання дитини до її незаконного переміщення чи утримання в іншій договірній державі. Постійне проживання (звичайне місця проживання) позивач має довести доказами, що підтверджують навчання дитини, отримання медичної допомоги та реалізацію стосовно неї інших соціальних послуг на території цієї держави.

У разі встановлення, що дитина до незаконного переміщення та утримання в іншій державі мала звичайне місце проживання в Україні відповідно до правил статті 5 Гаазької конвенції 1996 року, спір, який виник між сторонами, підлягає розгляду судами України, крім випадків, встановлених у статті 7 цієї Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримання дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримання, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та

а) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням

або b) дитина не проживе в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі.

Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року потрібно встановити такі обставини:

1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;

2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;

3) дитина адаптувалася до нового середовища.

Ці умови частково відображають положення статті 12 Гаазької конвенції 1980 року про те, що після сплину річного терміну, судовий або адміністративний орган видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

У разі встановлення обставин у сукупності (дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; дитина адаптувалася до нового середовища) за правилом пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року припиняється юрисдикція суду Договірної Держави попереднього звичайного місця проживання дітей з вирішення цього спору у зв`язку з набуттям ними нового постійного (звичайного для дітей) місця проживання.

Суди встановили, що до свого виїзду до Королівства Швеції неповнолітній ОСОБА_4 мав своє звичне місце проживання в Україні в родині своєї матері

ОСОБА_1 .

Як зазначає у своїй позовній заяві ОСОБА_1 переміщення дитини відбулось у червні 2022 року з її згоди, проте станом на 30 вересня 2022 року (строк закінчення дозволу на виїзд дитини за кордон) малолітній син сторін ОСОБА_7 на територію України повернутий не був. З позовом вона звернулась 30 грудня 2022 року.

Враховуючи наведене колегія суддів вважає, що суди дійшли обґрунтованого висновку, що юрисдикція суду України (попереднього звичайного місця проживання дитини) з вирішення цього спору у зв`язку з набуттям ними нового постійного (звичайного для дітей) місця проживання не припинилась.

Вищенаведене узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19.

Разом із тим, як зазначав суд апеляційної інстанції вимоги про повернення дитини до країни попереднього звичайного місця проживання (України) ОСОБА_1 не заявляла про що також вказував суд апеляційної інстанції.

Згідно з частинами першою, другою статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі

№ 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19) зроблено висновок, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.

Верховний Суд у постанові від 03 травня 2022 року у справі № 308/12188/18 вказав, що основні підстави для відібрання дитини зазначені у частині першій статті 164 СК України. Інші випадки, коли дитина може бути відібрана від батьків, про які йдеться у вищенаведеній частині першій статті 170 СК України, охоплюють ситуації, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. Така небезпека може випливати не лише з поведінки батьків, а й з їх особистих негативних звичок (демонстрація та заохочення у дитини розпусної поведінки). Для відібрання дитини від батьків достатня наявність ризику лише для життя, здоров`я або лише для морального виховання. Варто враховувати й ступінь небезпеки для кожної окремо взятої дитини, враховуючи її фізичний та психічний розвиток.

З матеріалів справи вбачається та суди встановили, що Дарницький районний суд

м. Києва рішенням від 30 травня 2018 року у справі № 753/10728/17 визначив місце проживання малолітнього сина сторін з матір`ю - ОСОБА_1 (а. с. 28-32,

том 1).

28 червня 2022 року ОСОБА_1 надала свою згоду на виїзд за межі України ОСОБА_3 у супроводі громадян України ОСОБА_2 та ОСОБА_5

(а. с. 44, том 1).

До 29 червня 2022 року, моменту вивезення дитини за кордон у Швецію, ОСОБА_4 проживав із матір`ю ОСОБА_8 , з якою було визначено його місце проживання, відвідував садочок, ходив у школу у місті Києві. Місто Київ, було постійним місцем проживання малолітнього ОСОБА_3 , саме в Україні він мав звичайне місце проживання разом із матір`ю протягом більше 7 років до його виїзду за кордон.

Після закінчення строку, визначеного у нотаріально посвідченій заяві - 30 вересня 2022 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , особи, на яких покладався обов`язок повернути в Україну дитину, його не повернули.

ОСОБА_2 не заперечує того, що його син ОСОБА_4 , залишився проживати з ним у Швеції.

Перебуваючи за межами України, 01 березня 2023 року ОСОБА_1 розпочала судовий спір про переселення сина пари ОСОБА_7 .

Стокгольмський міський суд у остаточному рішенні, яке було ухвалене 26 квітня

2023 року, дійшов висновку, що утримання ОСОБА_7 слід вважати незаконним. За загальним правилом ОСОБА_7 слід перевести до ОСОБА_9 .

Однак, Стокгольмський міський суд відмовив в переведенні дитини до матері із тих підстав, що ОСОБА_10 має бажання переїхати в Швейцарію, але наразі дуже сумнівно, чи вона має там стабільне місце проживання. Не було представлено жодних доказів того, що вона насправді проживає в Швейцарії. За власними словами ОСОБА_9 , вона все ще має свою квартиру в Києві, за тією ж адресою, яку вона зазначила у своїй заяві до суду.

Із урахуванням цих обставин, Стокгольмський міський суд вважав, що в разі задоволення заяви ОСОБА_7 може бути доставлений до України. Країна перебуває у стані війни, і Міністерство закордонних справ Швеції продовжує рекомендувати утриматися від подорожей до України та закликає шведів, що знаходяться в Україні, покинути країну. Із урахуванням цих обставин, суд вважав, що ОСОБА_7 буде знаходитись у ситуації, яка не може бути прийнятною, якщо заява буде задоволена. У зв`язку з чим, заяву ОСОБА_11 було відхилено.

Надавши оцінку наведеному рішенню суд апеляційної інстанції вказав, що Стокгольмський міський суд дійшов висновку про незаконне утримання ОСОБА_7 на території Швеції, однак відхилив заяву, оскільки ОСОБА_1 не надала доказів стабільного місця проживання у Швейцарії, а країна де мав постійне місце проживання ОСОБА_7 знаходиться у стані війни.

Наведеним також спростовується аргумент касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки тій обставині, що представник позивача неодноразово зазначав та акцентував увагу на тому, що у зв`язку із введенням на території України воєнного стану, для забезпечення безпечних умов проживання дитини,

ОСОБА_1 створила необхідні умови для тимчасового проживання разом із дитиною на території Швейцарії, на період дії воєнного стану в країні постійного місця проживання дитини.

При істотній зміні обставин сторони мають право ініціювати визначення іншого порядку фізичної опіки щодо дитини, зокрема спільної фізичної опіки, на чому неодноразово наголошував Верховний Суд (постанови Верховного Суду

від 26 жовтня 2022 року у справі № 750/9620/20, від 04 жовтня 2023 року у справі

№ 208/4667/20, від 14 грудня 2022 року у справі № 742/2571/21, від 10 січня 2024 року у справі № 183/3958/20, від 16 лютого 2024 року у справі № 465/6496/19).

Факт введення в Україні воєнного стану і наявність місця для проживання за межами України не можуть виступати достатніми підставами для визначення місця проживання з одним з батьків, який проживає за межами України. Ці обставини підлягають встановленню й оцінці судом у сукупності з іншими обставинами, встановленими у справі, з урахуванням принципів рівності прав та обов`язків батьків і забезпечення найкращих інтересів дитини.

Таким чином, встановивши, що у вказаній справі дитина сторін не була неправомірно вивезена в іншу державу, дитина була вивезена на підставі нотаріально посвідченої згоди позивача, відбулась зміна місця проживання дитини після неповернення її на територію України, всі сторони проживають за межами України, вимог про повернення в Україну позивач не заявляє, а Стокгольмський міський суд вирішуючи спір відмовив в переведенні дитини до матері, оскільки таке повернення буде суперечити інтересам неповнолітнього, колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову

ОСОБА_1 .

Колегія суддів також додатково зауважує, що батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Натомість ОСОБА_1 не надала доказів того, що вона створила у країні свого перебування - Швейцарії, належні умови та стійке безпечне середовище для перебування малолітнього ОСОБА_3 .

У випадку зміни обставин, які стали підставою для відмови у задоволенні цього позову, ОСОБА_1 може знову порушити питання про відібрання сина, оскільки, як було встановлено судами, його утриманням батьком - ОСОБА_2 є неправомірним.

Крім того, статтею 21 Конвенції 1980 року передбачено, що будь-яка особа, установа або інший орган можуть подати до Центрального органу Договірної держави за місцем постійного проживання дитини заяву з проханням організувати або забезпечити ефективне здійснення прав доступу, тобто спілкування з дитиною.

Аргументи касаційної скарги про те, що дитина перебуває в небезпеці, нагальною є її передача матері для уникнення гірших наслідків колегія суддів відхиляє, оскільки таких обставин суди не встановили, а матеріали справи таких доказів не містять.

Щодо доводу касаційної скарги про те, що у оскарженій постанові апеляційний суд не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30 жовтня

2019 року у справі № 352/2324/17, від 29 травня 2019 року у справі

№ 357/17852/15-ц, від 04 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19 колегія суддів доходить таких висновків.

У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-14041св19) зазначено, що питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц, провадження № 14-199цс19).

При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню такі базові елементи: (а) погляди дитини; (б) індивідуальність дитини; (в) збереження сімейного оточення і підтримання відносин; (г) піклування; захист і безпека дитини; (ґ) вразливе положення; (д) право дитини на здоров`я; (е) право дитини на освіту (постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19).

Враховуючи, що висновки про відмову у задоволенні позову у цій справі апеляційний суд зробив на підставі дослідження усіх зібраних у справі доказів, а тому його висновки викладеним правовим позиціям у наведених представником заявника справах не суперечать.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими апеляційним судом фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 406 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. В. Литвиненко

Судді: А. І. Грушицький

В. М. Ігнатенко

Є. В. Петров

В. В. Пророк