Історія справи

Постанова

Іменем України

06 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 750/9228/17

провадження № 61-21013св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

треті особи - ОСОБА_6, ОСОБА_7,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 січня 2018 року у складі судді: Рахманкулової І. П., та постанову апеляційного суду Чернігівської області від 27 лютого 2018 року у складі суддів: Шитченко Н. В., Бобрової І. О., Висоцької Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.

Позовна заява мотивована тим, що після померлого батька є спадкоємцем 3/10 частини житлового будинку АДРЕСА_1, у якій на цей час, за попередньою згодою померлого, зареєстрований та проживає відповідач, брат померлого. Після отримання нею спадщини ОСОБА_5 втратив право на проживання у житловому приміщенні, проте, своєю відмовою добровільно виселитись створює їй перешкоди у здійсненні свого права власності.

Просила усунути їй перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення з нього відповідача без надання йому іншого житлового приміщення.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 січня 2018 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Чернігівської області від 27 лютого 2018 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. ОСОБА_5 виселено з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Вирішено питання судових витрат.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що право на користування житловим приміщення є похідним від права власності. Оскільки власник житлового приміщення змінився і має намір використовувати житло для власного проживання, а відповідач не є членом сім'ї власника, тому позивач має право заявити вимогу про усунення перешкод у здійсненні нею прав власника. Крім того, виселення відповідача з належної на праві власності позивачу частини житлового будинку АДРЕСА_1 не призведе до погіршення його житлових прав, так як відповідач є власником житлового будинку АДРЕСА_2.

У квітні 2018 року ОСОБА_5 подав касаційну скаргу в якій просив оскаржені рішення скасувати, винести нове рішення про відмову у задоволені позову. У касаційній скарзі посилався на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. Зокрема, не враховано, що з 1975 року він зареєстрований і фактично проживав у спірному будинку разом зі своїм братом ОСОБА_8, спадкодавцем та батьком позивача ОСОБА_4, його племінницею, а тому він є її родичем і, як наслідок, членом її сім'ї. Оскільки він не був відсутній за місцем свого проживання понад рік, є членом сім'ї позивача та рідним братом померлого, стверджує про відсутність підстав для задоволення позову. Його право користування спірним житловим будинком є сервітутом, а тому може бути припинено виключно у випадках, передбачених статтею 406 ЦК України. ОСОБА_4 є лише співвласником ідеальної частини житлового будинку, тому неправомірно звернулась з позовом про його виселення з усього будинку, оскільки реальний розподіл домогосподарства не проводився і конкретні приміщення позивачу не виділялися. Таким чином, порушення саме її права відсутнє. Твердження позивача про наявність у нього іншого житла є безпідставними, оскільки успадкований ним після смерті батьків будинок є непридатним для проживання.

Ухвалою Верховного Суду від 04 травня 2018 року у справі відкрито касаційне провадження.

У червні 2018 року надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_4 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Вказувала, що з врахуванням положень статті 3 СК України, рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року, щодо офіційного тлумачення терміну «член сім'ї», відповідач не підпадає під жодну категорію, яка б давала йому право стверджувати, що він є членом сім'ї позивача. Спірний житловий будинок за усною домовленістю між усіма співвласниками фактично поділений між ними, кожна з частин має окремі входи та обладнана окремими системами життєзабезпечення. Треті особи у справі, як співвласники, проти задоволення позову не заперечували. Посилання скаржника на відсутність у нього іншого, придатного для проживання, житла жодним чином не має відношення до спору та не може впливати на вирішення позову по суті.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_8 Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 03 листопада 2016 року спадкоємцем майна померлого є його дочка, ОСОБА_4 Спадщина, на яку видане свідоцтво, складається з 3/10 частин житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 Іншими співвласниками вказаного житлового будинку є ОСОБА_6, частка власності якого становить 3/10 частин, та ОСОБА_9 (на час розгляду справи прізвище «ОСОБА_9»), частка власності якої складає 2/5 частин домогосподарства.

Апеляційним судом встановлено, що згідно висновку від 15 березня 1974 року про зміну ідеальних часток у власності між співвласниками домоволодіння ОСОБА_8, якому на праві приватної власності належала 1/3 частина будинку (на підставі договору купівлі-продажу від 29 травня 1973 року), фактично належало в натурі у квартирі № 1 дві кімнати площею 21,5 кв.м, кухня площею 3,1 кв.м., сіні, що складало 3/10 частин будинку. Розмір вказаних приміщень не змінювався до цього часу, вони складають квартиру № 2, у якій на цей час мешкає ОСОБА_5 Саме з цієї квартири, як належного на праві власності житла, позивач просить виселити відповідача. Іншим співвласникам будинку також фактично належать визначені приміщення будинку, які становлять відповідно 2/5 частин та 3/10 частин будинку з господарськими будівлями і складають квартири № 1 та № 3. Відповідач був зареєстрований та проживав у належній ОСОБА_8 частині будинку, між співвласниками будинку вже був визначений порядок користування належними їм частинами домоволодіння. Тобто, фактично будинок поділений між співвласниками, кожна з частин має окремі входи та обладнана окремими системами газо-, водо-, тепло- та електропостачання. Відповідач не спростував того, що мешкає саме у частині будинку, яка належить позивачу на праві власності. Треті особи у справі, як співвласники, проти задоволення позову не заперечували.

Суди встановили, що виселення відповідача не призведе до погіршення його житлових прав, так як він є власником житлового будинку АДРЕСА_2.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідач проживав у будинку з колишнім власником братом ОСОБА_8 і набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Суди встановили, що позивач є співвласником будинку. Відповідач спільним побутом із позивачем не пов'язаний. Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц, що користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України.

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Хоча суди першої та апеляційної інстанції й не застосовували частину другу статті 406 ЦК України, але правильно вирішили спір, тому колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2018 року було зупинене виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 січня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

З урахуванням того, що касаційна скарга залишена без задоволення, а оскаржені рішення без змін, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України колегія суддів поновлює виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 січня 2018 року.

Оскільки оскаржене судове рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Чернігівської області від 27 лютого 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 січня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О. Антоненко

В. І. Журавель