Постанова
Іменем України
05 грудня 2018 року
м. Київ
справа №346/5603/17
провадження №61-41031св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С. (суддя-доповідач),
суддів: Лесько А. О., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 06 березня 2018 року у складі судді Беркещук Б. Б. та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 червня 2018 року у складі колегії суддів: Матківського Р. Й.,
Василишин Л. В., Максюта І. О.,
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2, у якому просила розірвати, укладений з відповідачем шлюб, неповнолітніх дітей залишити проживати з нею, після розірвання шлюбу залишити їй прізвище «ОСОБА_1».
Позовна заява мотивована тим, що 28 лютого 2014 року між нею та відповідачем було зареєстровано шлюб, у якому у них народилось двоє дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.
Позивач указує, що протягом тривалого часу у них з чоловіком виникали суперечки, скандали, що призводили до неможливості спільного проживання Кожен з них має протилежні погляди на шлюб та сім'ю. Позивач зверталась до правоохоронних органів, оскільки відповідач наносив їй тілесні ушкодження.
З грудня 2017 року сторони спільно не проживають, сімейні стосунки між ними припинені, спільного господарства не ведуть. Відповідач вигнав її з дому, забрав дітей і не дає можливості бачитися з ними.
Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області
від 06 березня 2018 року позов задоволено.
Зареєстрований 28 лютого 2014 року у відділі державної реєстрації актів цивільного стану по м. Коломиї реєстраційної служби Коломийського міськрайонного управління юстиції в Івано-Франківській області, актовий запис №74, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
Неповнолітніх дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, залишено на проживання з матір'ю ОСОБА_1 Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 залишено прізвище «ОСОБА_1». Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що шлюб між сторонами існує формально і його необхідно розірвати, а малолітніх дітей слід залишити проживати з матір'ю, враховуючи інтереси кожного з подружжя та їх дітей.
Постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 червня
2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, щосуд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір'ю. Відсутні законні і виняткові обставини, які б давали підстави для розлучення дітей зі своєю матір'ю. Таке примусове розлучення не буде сприяти гармонійному розвитку малолітніх дітей.
У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року, ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в частині залишення дітей на проживання із матір'ю, справу направити за територіальною підсудністю до Тлумацького районного суду Івано-Франківської області, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що для визначення місця проживання малолітніх дітей суд не залучив до участі у справі орган опіки та піклування, що є обов'язковим.
Касаційна скарга також містить посилання на порушення апеляційним судом норм процесуального права щодо оцінки доказів, оскільки суд узяв до уваги неналежний доказ, а саме, висновок служби у справах дітей
с. П'ядики, яка не мала законних підстав для складання такого висновку. До її повноважень входить лише складання акту обстеження умов проживання матері. Крім того, апеляційний суд проігнорував норму статті 131-2 Конституції України, оскільки інтереси позивача у суді представляла особа, по довіреності, яка не є адвокатом.
Аргументом касаційної скарги також указано той факт, що судами обох інстанцій порушено територіальну підсудність цього спору та розглянуто справу всупереч статті 110 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду, оскільки відповідач із дітьми проживають та зареєстровані в АДРЕСА_1, а спір вирішено в Коломийському міськрайонному суді Івано-Франківської області.
У вересні 2018 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив
ОСОБА_1 на касаційну скаргу.
Доводи відзиву зводяться до того, що судові рішення ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального закону є законними і справедливими та ухвалені в інтересах малолітніх дітей.
Відзив на касаційну скаргу також містить посилання на те, що відповідач не надав жодних доказів на підтвердження своїх обвинувачень в бік позивача щодо неналежного догляду за дітьми. Навпаки, апеляційний суд безспірно установив, що дії відповідача направлені на недопущення контакту матері із малолітніми дітьми, що суперечить інтересам дітей.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду вирішення справи.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками
ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6,
ІНФОРМАЦІЯ_2.
У сторін виник спір щодо визначення місця проживання їх спільних малолітніх дітей; ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.
Частиною третьою статті 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до частини першої статті 160, частини першої статті 161 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Стаття 8 Конвенції про права дитини включає як право батьків на вжиття заходів для повернення дитини, так і обов'язок національних органів влади вживати такі заходи. Зазначене застосовується не лише у справах, пов'язаних із обов'язковим відібранням дітей на державне утримання та вжиттям заходів соціального захисту, а також у справах, у яких між батьками та іншими членами сім'ї дитини виникає спір щодо спілкування з дитиною та її проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Хокканен проти Фінляндії» від 23 вересня 1994 року та у справі «Фуска проти Румунії»
від 13 липня 2010 року).
Крім того, таке спілкування, а також його характер та обсяг обумовлюють обставинами кожної справи та повинні визначатися з урахуванням основних інтересів дитини. Незважаючи на те, що національні органи влади зобов'язані максимально сприяти такій взаємодії, будь-який обов'язок застосування примусу з цих питань має бути обмежено, оскільки мають бути враховані інтереси, а також права та свободи усіх зацікавлених осіб, із наданням першочергової важливості основним інтересам дитини та її правам за статтею 8 Конвенції (Мамчур проти України, № 10383/09, § 79, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Разом з тим у рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.
Статтею 19 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Ухвалюючи рішення про залишення неповнолітніх дітей з матір'ю, суд першої інстанції посилався на відсутність підстав для відмови позивачу у залишенні проживати малолітніх дітей з нею.
Погоджуючись з рішенням місцевого суду, апеляційний суд виходив із того, що позивач ОСОБА_1 довела, що створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей, довела наявність у нею постійного місця проживання, на даний час вона не працює тільки через те, що здійснює догляд за малолітніми дітьми та у зв'язку із цим отримує щомісячну матеріальну допомогу. Дії відповідача направлені на недопущення контакту матері із малолітніми дітьми, що суперечить інтересам дітей.
Частиною четвертою статті 19 СК України визначено, що при розгляді спорів щодо місця проживання дитини, обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Відповідно до частини п'ятої статті 19 СК України орган опіки і піклування подає до суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодиться з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).
Вирішуючи даний спір, місцевий суд усупереч частин четвертої та п'ятої статті 19 СК України не витребував і не дослідив висновок органу опіки та піклування із цього питання; не встановив, чи належним чином ураховуються та чи найкращим чином забезпечуються при цьому інтереси дітей та не врахував, що спір, який виник між сторонами взагалі не може бути вирішений за відсутності відповідного висновку органу опіки та піклування.
Апеляційний суд проаналізував надані суду сторонами докази та установив, що з 2014 року по листопад 2017 року ОСОБА_1 проживала з відповідачем та дітьми в АДРЕСА_1 без реєстрації.
У період спільного проживання та після примирення сторін відповідач ОСОБА_2 продовжував звертатися до Служб у справах дітей та виконавчого комітету із скаргами на матір, яка займалась вихованням дітей, що підтверджується у тому числі і висновком органу опіки і піклування Тлумацької райдержадміністрації від 04 липня 2017 року.
07 вересня 2016 року позивач ОСОБА_1 зверталась до сільського голови для допомоги, щоб забрати речі та дітей у зв'язку із виїздом до матері в с. П'ядики, Коломийського району Івано-Франківської області.
09 вересня 2016 року позивач ОСОБА_1 зверталась із заявою про спричинення їй ОСОБА_2 тілесних ушкоджень. 27 вересня 2016 року дане провадження було закрито за примиренням сторін. 19 лютого
2018 року позивач ОСОБА_1 зверталась із письмовою заявою, що колишній чоловік ОСОБА_2 не дозволяє їй бачитися з спільними дітьми.
Відповідно до довідок виконавчого комітету Обертинської селищної ради, виданих зі слів ОСОБА_2 зазначено, що його дружина ОСОБА_1
11 червня 2017 року залишила двох малолітніх дітей, виїхала в невідомому напрямку і її місцезнаходження невідоме.
Згідно висновку Служби у справах дітей Тлумацької районної державної адміністрації Івано-Франківської області (далі - Тлумацька РДА)
від 29 травня 2018 року, орган опіки та піклування Тлумацької РДА вважає за доцільним визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з батьком ОСОБА_2
У наведеному письмовому висновку про доцільність визначення проживання малолітніх дітей від 29 травня 2018 року, як підставу для залишення дітей на вихованні з батьком, також зазначено, що питання щодо звернення ОСОБА_2 про визначення місяця проживання малолітніх дітей розглядалось 22 червня 2017 року, тобто від дати прийняття першого рішення про доцільність визначення проживання дітей до 21 лютого
2018 року з даного питання або з питання усунення перешкод у спілкуванні з дітьми та у їх вихованні до органу опіки і піклування батьки не звертались.
У висновку також зазначено, що в результаті необхідних обстежень, вивчення, бесід з батьками, розгляду та аналізу, рішення про доцільність визначення місця проживання малолітніх дітей з батьком чи матір'ю було прийняте перевагою в один голос, що означає надзвичайну складність та важкість для вирішення даного питання. Висновок комісією обґрунтовано у більшості тим, що ОСОБА_2 фактично самостійно виховує дітей піклується їх моральним, фізичним та духовним розвитком, а також те, що батько може забезпечити гармонійний розвиток дітей у безпечному та спокійному середовищі, в атмосфері любові, моральної та матеріальної забезпеченості, може створити кращі, ніж мати матеріальні умови для їх виховання й розвитку.
Наведений висновок апеляційний суд визнав таким, що повністю не співпадає з іншими матеріалами справи.
13 червня 2018 року комісія з питань захисту прав дитини П'ядицької об'єднаної територіальної громади Коломийського району вирішила надати висновок про визначення місця проживання малолітніх дітей з матір'ю ОСОБА_1
Комісією П'ядиківської сільської ради під час дачі висновку про доцільність залишення малолітніх дітей із матір'ю ОСОБА_1 з'ясовано, що з грудня 2017 року вона проживає в будинку по АДРЕСА_2, проведено обстеження її матеріальних умов проживання та встановлено задовільні її умови проживання, є облаштована окрема кімната для дітей, у будинку чисто та прибрано. Комісія взяла також до уваги характеристику ОСОБА_1 за попереднім її місцем проживання. Встановлено також, що вона на обліку у психоневрологічному чи наркологічному кабінетах не перебуває. Для об'єктивного вирішення спору за дітей між батьками комісія вважала за необхідне також викликати для надання пояснень і батька дітей
ОСОБА_2
Аналізуючи зазначений висновок, апеляційний суд дійшов висновку, що у відносинах, які склались між обома батьками, не можна брати до уваги тільки ту обставину, що матеріальні умови у батька на даний час є кращими.
Наявний на а. с. 79 т. 1 письмовий висновок Тлумацької РДА від 04 липня 2017 року щодо визначення місця проживання малолітніх дітей, яким за доцільне визначено місце проживання малолітніх дітей: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з батьком ОСОБА_2 предметом дослідження судом не було.
За змістом частини першої та другої статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок (пункт 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку»).
Про прийняття та дослідження нових доказів апеляційний суд не мотивував свій висновок в ухваленому судовому рішенні.
У силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.
Відповідно до пункту 1 частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції в оскаржуваній частині.
Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 06 березня 2018 року та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 червня 2018 року в частині вирішення спору про визначення місця проживання дітей скасувати.
Справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді А. О. Лесько
В. В.Пророк
В. М. Сімоненко
І.М. Фаловська