Історія справи

Постанова КЦС ВП від 05.01.2024 року у справі №760/2920/21

Постанова

Іменем України

05 січня 2024 року

м. Київ

справа № 760/2920/21

провадження № 61-14464св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - П`ята Київська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 15 лютого 2023 року у складі судді: Усатової І. А., та постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Нежура В. А., Невідома Т. О., Соколова В. В.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - П`ята Київська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на 2/3 частки земельної ділянки в порядку спадкування за заповітом.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_3 .

На випадок своєї смерті він заповів ОСОБА_1 все належне йому майно.

Згідно спадкової справи № 639/2006, заведеної П`ятою київською державною нотаріальною конторою, до складу спадщини увійшли:

право власності на 2/3 частки в житловому будинку з відповідними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 ;

право спільної сумісної власності на земельну ділянку площею 0,0505 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

07 лютого 2007 року позивач отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 2/3 частки будинку, та в подальшому, зареєструвала право власності на 2/3 частки будинку.

06 лютого 2020 року позивачу постановою було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частку у праві власності на земельну ділянку з підстави неможливості встановити склад спадкового майна.

Позивач вважає, що має право на визнання за нею права власності на 2/3 частки земельної ділянки, оскільки вона має на зазначену частку право як на спадщину за заповітом, у зв`язку з чим вимушена була звернутись до суду за захистом свого майнового права.

ОСОБА_1 просила:

визнати за нею право власності на 2/3 частки земельної ділянки площею 0,0505 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 15 лютого 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на частки земельної ділянки площею 0,0505 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

згідно частини першої статті 120 ЗК у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення. У разі якщо відчужувачу (попередньому власнику) такого об`єкта належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку, до набувача цього об`єкта переходить право власності на таку частку. При вчиненні правочину, що передбачає перехід права власності на зазначений об`єкт, мають дотримуватися вимоги частини шістнадцятої цієї статті;

частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними. У разі смерті співвласника частки кожного із співвласників у праві спільної власності є рівними, якщо інше не було встановлено договором між ними. Частка померлого співвласника не може бути змінена за рішенням суду. Відповідно до статті 1226 ЦК України, частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб`єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку управі спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі. У разі відмови нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину спадкоємці учасника спільної сумісної власності мають право звернутися з позовом про визначення частки майна, належному на праві спільної сумісної власності;

за життя спадкодавця частки у праві спільної сумісної власності на спірну земельну ділянку не визначалися. Виходячи із законодавчо встановленої рівності часток кожного із співвласників спільної сумісної власності, відсутності іншої домовленості між ними, суд прийшов до переконання, що частка спадкодавця становить 1/2 у праві спільної сумісної власності на спірну земельну ділянку;

системний аналіз наведених вимог законодавства та зібрані по справі докази, оцінені судом належним чином кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, встановлені судом обставини свідчать про те, що позивач вчинила усі дії, які були необхідними для видачі свідоцтва про право на спадщину, однак з незалежних від неї причин у видачі такого їй було відмовлено, а тому з врахуванням наведеного суд приходить до переконання про визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 15 лютого 2023 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

згідно статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 ЦК України. Відповідно до статті 372 ЦК України, майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Згідно частини першої статті 120 ЗК України (у редакції на момент ухвалення судового рішення) у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення. У разі якщо відчужувачу (попередньому власнику) такого об`єкта належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку, до набувача цього об`єкта переходить право власності на таку частку. При вчиненні правочину, що передбачає перехід права власності на зазначений об`єкт, мають дотримуватися вимоги частини шістнадцятої цієї статті;

з огляду на те, що спірна земельна ділянка є спільною сумісною власністю, і між сторонами існує багаторічний встановлений порядок користування з урахуванням фактичного поділу домоволодіння та створення двох окремих самостійних об`єктів нерухомого майна із самостійним окремим виходом та окремою системою життєзабезпечення, а також, з огляду на те, що виходячи із законодавчо встановленої рівності часток кожного із співвласників спільної сумісної власності, відсутності іншої домовленості між ними, тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про часткове задоволення позову та визнання за ОСОБА_1 права власності на частки земельної ділянки;

твердження позивача про безпідставність не застосування до спірних правовідносин частини четвертої статті 120 ЗК України (у редакції на час відкриття спадщини), якою передбачався принцип «пропорційності» у визначені частки прав на земельну ділянку є необґрунтованим. У частині четвертій статті 120 ЗК України (в редакції як на час відкриття так і на момент звернення до суду з позовом) було зазначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі, споруди; - або пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. Аналізуючи зазначену норму права, слід звернути увагу на те, що нею передбачений принцип «пропорційності» у визначені частки прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами. У даному випадку, згідно заповіту ОСОБА_3 від 05 лютого 1993 року, все своє майно, яке буде йому належати на день його смерті, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, на що він буде мати право за законом, він заповів ОСОБА_1 . Тобто, право власності на 2/3 частки будинку перейшло не до кількох осіб, а до одної, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин частини четвертої статті 120 ЗК України. Крім того, стаття 120 ЗК України передбачає порядок переходу права на земельну ділянку і визначення часток співвласників, у разі переходу (набуття) права власності на жилі будинки, будівлі і споруди, на якій вони розміщені. У даній справі, спірні правовідношення виникли щодо розподілу земельної ділянки, яка перебуває у спільній сумісній власності її користувачів, і тому правила статті 120 ЗК України не є тією нормою закону, яка передбачає можливість відійти від загального права, згідно якого при поділі майна, що є спільною сумісною власністю, частина співвласників є рівними. Окрім того, у справі, також, відсутні докази того, що між співвласниками спірної земельної ділянки, за життя спадкодавця, була досягнута інша домовленість щодо розміру часток у разі поділу належної їм земельної ділянки;

посилання позивача на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 642/3950/17 (провадження № 61-7008св19), є безпідставним та не підлягає до застосування, з огляду на те, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (висновки Верховного Суду у справі № 910/8358/19). У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід, насамперед, визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин. Встановлені судами фактичні обставини у справі № 642/3950/17 (провадження № 61- 7008св19), на яку посилається апелянт і у справі, яка переглядається, є різними. Так, спірна земельна ділянка у справі, що переглядається перебуває у власності спадкодавця і набувається спадкоємцем в порядку спадкування за заповітом; відповідач на разі є вже власником землі, а у справі № 642/3950/17 земельна ділянка не перебувала у власності спадкодавців і до спадкоємців перейшло право, яке було набуте спадкодавцями за життя.

Аргументи учасників справи

09 жовтня 2023 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 15 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року, в якій просить:

частково скасувати оскаржені рішення;

ухвалити нове рішення у відповідній частині, яким визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частки земельної ділянки площею 0,0505 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, яка розташована за адресом: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

спадкодавець був співвласником 2/3 частки житлового будинку ще з жовтня 1978 року, що підтверджується технічним паспортом на житловий будинок від 13 жовтня 1978 року, а також право на 2/3 частки житлового будинку в тих самих межах підтверджується технічним паспортом на житловий будинок від 18 грудня 1992 року, ще задовго до передачі йому (спадкодавцеві) і відповідачу ( ОСОБА_2 ) земельної ділянки у спільну сумісну власність з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель 25 березня 1999 року. Тобто фактично земельну ділянку надано для обслуговування житлового будинку так як будинок було збудовано та введено в експлуатацію в вересні 1956 р, та виділено частки в 1978 році. Як зазначено державним нотаріусом у свідоцтві про право на спадщину за заповітом: 2/3 частин житлового будинку з відповідними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 належали померлому на підставі договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва жилого будинку посвідчений Третьою київською державною нотаріальною конторою від 14 січня 1953 року за № 29 та зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації 10 січня 1957 року у реєстровій книзі № 12711. Вказана обставина ніким не оспорювалася. Спадкодавець і відповідач набули у спільну сумісну власність земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, маючи у власності 2/3 частки і 1/3 частку житлового будинку відповідно, тому незрозумілими з правової точки зору є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про багаторічний встановлений порядок користування, коли з самого початку юридично частки є нерівними;

оскільки спадкодавець до набуття у спільну сумісну власність земельної ділянки вже був співвласником 2/3 частки житлового будинку, а відповідач - 1/3 частки житлового будинку, то кожен і отримав відповідну частку земельної ділянки для їх обслуговування;

позивач в апеляційній скарзі посилався на постанову Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 642/3950/17 (провадження № 61-7008св19), в якій викладено висновок щодо подібних обставин справи: «законодавцем визначено принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Тобто особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду має право на відповідну частину земельної ділянки на тих самих умовах, на яких воно належало попередньому власникові або користувачу, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Такого висновку щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20). Отже, висновок суду апеляційної інстанції про те, що до правовідносин щодо права власності на зазначені земельні ділянки підлягають застосуванню положення частини другої статті 372 ЦК України щодо рівності часток співвласників у праві спільної власності на них, є помилковим. Натомість, вирішуючи спір, що виник між сторонами, враховуючи, що позивачі за первісним та зустрічними позовами, у зв`язку з невизначеністю часток спадкодавців, позбавлені можливості реалізувати своє право на оформлення спадщини у вставленому законом порядку, суд першої інстанції правильно визначив розмір часток співвласників у праві спільної сумісної власності па земельну ділянку пропорційно до розміру належних їм часток у праві власності па житловий будинок».

У грудні 2023 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Відзив мотивований тим, що:

земельна ділянка перебуває у спільній власності спадкодавця ОСОБА_3 відповідно до державного акта на право приватної власності серія ІУ- КВ № 145715 та ОСОБА_2 відповідно до державного акта на право приватної власності серія ІУ-КВ № 145716, без визначення часток. На спірній земельній ділянці розташовано житловий будинок (рік забудови 1956): 1/3 вказаного будинку перебуває у власності ОСОБА_2 (свідоцтво про право спадщину за законом від 16 червня 1988 року № 8Н-877 та від 15 травня 1982 року № 5ВО 6685 ) іншим співвласником є ОСОБА_1 ;

земельна ділянка, яка розташована на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 69267005, цільове призначення: для будівництва та обслуговування будинку, господарських будівель і споруд, є спільною сумісною власністю, між сторонами відсутня домовленість про інше та існує багаторічний встановлений порядок користування на протязі багатьох років з урахуванням фактичного поділу домоволодіння та створення двох окремих самостійних об`єктів нерухомого майна із самостійним окремим виходом та окремою системою життєзабезпечення, отже, вимоги позивача не можуть бути задоволені шляхом визнання за нею права власності на 2/3 частини земельної ділянки, у зв`язку з тим, що це суперечить вимогам законодавства, згідно з яким частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна чи виділі частки зі спільного майна;

встановлені судами фактичні обставини у справі № 642/3950/17 і справи, яка переглядається, є різними. Спірна земельна ділянка у справі що переглядається перебуває, у власності спадкодавця і набувається спадкоємцем в порядку спадкування за заповітом, відповідач на разі є вже власником землі. У справі № 642/3950/17 земельна ділянка не перебувала у власності спадкодавців і до спадкоємців перейшло право, яке було набуте спадкодавцями за життя.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

27 листопада 2023 року справу передано судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2023 року: клопотання ОСОБА_2 , яке підписане представником ОСОБА_4 , про продовження строку на подання відзиву задоволено; продовжено ОСОБА_2 строк на подання відзиву на касаційну скаргу; справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 17 листопада 2023 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 09 грудня 2020 року у справі № 642/3950/17; від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17.

Фактичні обставини

Суди встановили, що відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії ІV-КВ № 145715, виданого на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 05 лютого 1998 року № 215, земельна ділянка площею 0,0505 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , про що 22 лютого 2006 року виконавчим комітетом Ярешківської сільської ради Баришівського району Київської області зроблено відповідний актовий запис № 06 та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 .

08 серпня 2006 року позивач звернулась із заявою про прийняття спадщини, до П`ятої київської державної нотаріальної контори, яка того ж дня зареєструвала спадкову справу № 639.

Згідно наявного в матеріалах вказаної спадкової справи заповіту ОСОБА_3 , (посвідченого 05 лютого 1993 року державним нотаріусом П`ятої київської державної нотаріальної контори Морозовою Т. О., зареєстрованому в реєстрі за № 2с-90), на випадок своєї смерті, все своє майно, яке буде йому належати на день його смерті, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, на що він буде мати право за законом, заповів ОСОБА_1

07 лютого 2007 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, що складається зі 2/3 частин житлового будинку з відповідними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , що належав ОСОБА_3 на підставі договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки, для будівництва жилого будинку посвідчений Третьою київською державною нотаріальною конторою від 14 січня 1953 року за № 29 та зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації 10 січня 1957 року у реєстровій книзі № 12711.

04 лютого 2020 року позивач звернулась із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме: на частину земельної ділянки, загальною площею 0,0505 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , однак, постановою завідувача П`ятої київського державної нотаріальної контори Коробановою О. В. від 06 лютого 2020 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частку земельної ділянки після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , у зв`язку з тим, що в документі, який посвідчує право власності на земельну ділянку, а саме в державному акті на право приватної власності на землю не визначена частка, яка належить померлому.

Позиція Верховного Суду

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див.: постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

У регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід, від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма) (див. абзац 1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року у справі № 1-7/99).

У постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 6-2705цс16 вказано, що «частина перша статті 58 Конституції України закріплює загальновизнаний принцип права, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7). Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи».

Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність) (частина друга статті 112 ЦК УРСР, в редакції, чинній на лютий 1998 року).

У постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 року у справі № 6-106цс12 зазначено: «за змістом ст. 112 ЦК Української РСР 1963 року розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність). За ст. 113 ЦК Української РСР 1963 року володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом. Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні. Таким чином, режим спільної часткової власності характеризується тим, що кожному учаснику належить заздалегідь певний розмір частки в праві власності на спільну річ. Розмір цієї частки визначається розміром внеску кожного з учасників або розміром його трудової участі. Розмір частки права власності в спільній речі при праві спільної сумісної власності заздалегідь не визначений. Право спільної сумісної власності виникає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором».

Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам (частина друга статті 3 Закону України «Про власність» в редакції, чинній на лютий 1998 року).

Громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об`єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Наступні зміни в розмірі часток у спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі, що сталися у зв`язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження земельною ділянкою. Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов`язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі. Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується судом (стаття 42 ЗК, в редакції, чинній на лютий 1998 року).

Касаційний суд зауважує, що:

загальним правилом, під час чинності ЦК УРСР 1963 року, було виникнення (набуття) права спільної часткової власності на відповідний об`єкт. Тобто, презюмувалося, що навіть за відсутності вказівки у відповідній підставі (акті, договорі і т. д.) виникає (набувається) право спільної власності, при цьому частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними. Інше правило про розмір часткок учасники спільної часткової власності могли передбачити в договорі або ж законодавець в нормі закону. Натомість право спільної сумісної власності виникало (набувалося) лише у випадках, прямо передбачених законом або договором;

в ЗК України 1990 року не передбачалося набуття права спільної сумісної власності на земельну ділянку.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

у позові ОСОБА_1 зазначала, що спірна земельна ділянка належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (а.с. 2);

при частковому задоволенні позову, застосувавши норми чинного ЦК та ЗК, вважали, що: 07 лютого 2007 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, що складається із 2/3 частин житлового будинку з відповідними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , що належав ОСОБА_3 ; спірна земельна ділянка є спільною сумісною власністю і законодавцем встановлена рівність часток кожного із співвласників спільної сумісної власності. Крім того, між сторонами відсутня інша домовленість щодо розміру часток. Тому за ОСОБА_1 у порядку спадкування належить визнати право на частку в розмірі у праві спільної часткової власності на спірну земельну ділянку;

як свідчить аналіз матеріалів справи, згідно з державним актом IV-КВ № 145715 на підставі розпорядження Київської міської державного адміністрації від 05 лютого 1998 року № 215 земельна ділянка площею 0,0505 га передана ОСОБА_3 у спільну приватну власність із громадянином ОСОБА_2 .Відповідно до державного акта НОМЕР_2 на підставі розпорядження Київської міської державного адміністрації від 05 лютого 1998 року № 215 земельна ділянка площею 0,0505 га передана ОСОБА_2 у спільну приватну власність із громадянином ОСОБА_3 ;

суди не врахували, що за загальним правилом під час чинності ЦК УРСР 1963 року було виникнення (набуття) права спільної часткової власності на відповідний об`єкт. Тобто презюмувалося, що навіть за відсутності вказівки у відповідній підставі (акті, договорі і т. д.) виникає (набувається) право спільної власності, при цьому частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними. Інше правило про розмір часток учасники спільної часткової власності могли передбачити в договорі або ж законодавець в нормі закону. Натомість право спільної сумісної власності виникало (набувалося) лише у випадках, прямо передбачених законом або договором; в ЗК України 1990 року не передбачалося набуття права спільної сумісної власності на земельну ділянку. Тому помилковими є висновки судів про те, що спірна земельна ділянка належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Спірна земельна ділянка, з урахуванням встановлених обставин, часу її приватизації, належить сторонам на праві спільної часткової власності,при цьому частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними. Обставин, які б свідчили про те, що існує домовленість співвласників про інший розмір часток, суди не встановили;

визнавши за ОСОБА_1 право власності на частки спірної земельної ділянки, суди не врахували, що спільною частковою власністю є власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.

За таких обставин, суди зробили обґрунтований висновок про часткове задоволення позову, проте допустили порушення норм матеріального права. Тому оскаржені рішення належить змінити: виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови; виклавши абзац другий резолютивної частини рішення суду першої інстанції у такій редакції: «Визнати за ОСОБА_1 право на частку в розмірі 1/2 у праві спільної часткової власності на земельну ділянку площею 0,0505 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ».

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені із неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені рішення змінити: виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови; виклавши абзац другий резолютивної частини у такій редакції: «Визнати за ОСОБА_1 право на частку в розмірі у праві спільної часткової власності на земельну ділянку площею 0,0505 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 »; в іншій частині оскаржені судові рішення належить залишити без змін; тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка її подала.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 15 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року змінити:

виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови;

виклавши абзац другий резолютивної частини рішення суду першої інстанції у такій редакції: «Визнати за ОСОБА_1 право на частку в розмірі у праві спільної часткової власності на земельну ділянку площею 0,0505 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ».

В іншій частині рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 15 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук