Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.11.2020 року у справі №334/9638/18

Постанова

Іменем України

30 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 334/9638/18

провадження № 61-15763св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - приватне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (після зміни назви - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк"),

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя, у складі судді Турбіної Т. Ф., від 06 лютого 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Кримської О. М., Подліянової Г. С., від 10 вересня 2020 року.

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до приватного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ
КБ "ПриватБанк") про визнання відповідача таким, що втратив право вимоги за договором іпотеки, та скасування заборони на нерухоме майно.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що в забезпечення виконання боргових зобов'язань ОСОБА_2 за кредитним договором № 14.9253, укладеним 26 жовтня 2006 року між нею та ЗАТ КБ "ПриватБанк ", між ОСОБА_3 та ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк" в особі Філії "Запорізьке регіональне управління ПАТ КБ "ПриватБанк", 26 жовтня 2006 року було укладено договір іпотеки № 14.9253, посвідчений приватним нотаріусом Морозовою В. М., за умовами якого іпотекодавець ОСОБА_3 передав ПАТ КБ "ПриватБанк" в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Згідно зі складеним останнім 06 березня 2009 року заповітом позивач отримав у спадщину вищезазначену квартиру, яка є предметом іпотеки, що стало відомо після того, як він 31 травня 2013 року звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадкового майна.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, квартира АДРЕСА_1 знаходиться під забороною відчуження на підставі договору іпотеки № 14.9253, через що позивач позбавлений можливості вільно нею розпоряджатись.

ОСОБА_1 вважав, що кредитор мав право пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом шести місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги. Наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємця є позбавлення кредитора права вимоги, а оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281, 1282 ЦК України, які визначають преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, а тому застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою.

Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, визнати АТ КБ "ПриватБанк" таким, що втратив право вимоги за вказаним договором іпотеки, та скасувати заборону на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про визнання відповідача таким, що втратив право вимоги за договором іпотеки, та скасування заборони на нерухоме майно відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги про визнання ПАТ
КБ "ПриватБанк" таким, що втратив право вимоги за договором іпотеки у зв'язку з пропуском строків, встановлених частиною 4 статті 1281 ЦК України, є безпідставними і задоволенню не підлягають, оскільки рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 жовтня 2010 року у справі № 2-472/2010 та додатковим рішенням по вказаній справі від 29 березня 2012 року з ОСОБА_2 було стягнуто кредитну заборгованість у розмірі 86 286,19 грн, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_3 знято з реєстраційного обліку та виселено з вищевказаної квартири. Рішення набрали законної сили. Зобов'язання за кредитним договором № 14.9253 від 26 жовтня 2006 року у повному обсязі не виконані, що підтверджується розрахунком заборгованості.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 10 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м.

Запоріжжя від 06 лютого 2020 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що районний суд дійшов правильного та обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог. Апеляційний суд зазначив, що рішення суду щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не виконано, а зміст обставин, які ним встановлено, та факт набрання цим рішенням законної сили виключає можливість застосування наслідків спливу строків, передбачених частиною 4 статті 1281 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу

26 жовтня 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ленінського районного суду

м. Запоріжжя від 06 лютого 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 вересня 2020 рокуі ухвалити судове нове рішення

про задоволення його позову.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму

права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду

(пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Заявник стверджує, що кредитор мав право пред'явити вимогу до спадкоємців протягом шести місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги.

Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентується положеннями статей 1281, 1282 ЦК України. Тобто стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. Вказаний висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 552/407/15-ц, і суди, на думку заявника, не врахували його при вирішенні спору. Отже, заявник наполягає на наявності правових підстав для припинення іпотеки.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відзив на касаційну не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

26 жовтня 2006 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", яке згідно наказу Міністерства фінансів України № 519 від 21 травня 2018 року змінило зазву на АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 14.9253, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 15 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення до 25 жовтня 2011 року.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 26 жовтня 2006 року між ОСОБА_3 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" було укладено договір іпотеки № 14.9253, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Морозовою В. М., за умовами якого іпотекодавець ОСОБА_3 передав банку в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 умов кредитного договору, банк звернувся до суду з позовом до неї та ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 жовтня 2010 року у справі № 2-472/2010 та додатковим рішенням по вказаній справі від 29 березня 2012 року позов було задоволено. З ОСОБА_2 стягнуто кредитну заборгованість у розмірі 86 286,19 грн, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_3 знято з реєстраційного обліку та виселено з вищевказаної квартири. Рішення набрало законної сили.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

За життя 06 березня 2009 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Лучко Н. Г., згідно якого належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 він заповідав ОСОБА_1,1988 року народження.

31 травня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Сілюкова О. С. із заявою про прийняття спадщини.

Вищезазначена спадкова квартира зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3, перебуває в Реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна як іпотечне майно. Вказане підтверджується копіями заповіту, Інформаційної довідки № 142942029 від 26 жовтня 2018 року, витягу про реєстрацію в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 9727330 від 26 жовтня 2006 року та витягу про реєстрацію у Державному реєстрі іпотек № 9737566 від 27 жовтня 2006 року.

Згідно умов договору іпотеки № 14-9253 від 26 жовтня 2006 року, термін дії договору визначено до повного виконання позичальником та іпотекодержателем зобов'язань за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього.

ОСОБА_1 04 травня 2017 року звернувся до ПАТ КБ "ПриватБанк" з заявою-вимогою про подання до органу державної реєстрації права власності на нерухоме майно заяви про припинення договору іпотеки від 26 жовтня 2006 року та вилучення записів про обтяження спільного майна з реєстру іпотек та єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, у зв'язку з тим, що іпотекодавець ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і банк до теперішнього часу з будь-якими вимогами до нього як до спадкоємця не звертався, а тому пропустив строки, встановлені статтею 1281 ЦК України.

02 жовтня 2017 року банк на адресу ОСОБА_1 направив лист №
20.1.0.0.0/7-20170802/4573, в якому повідомив про те, що про смерть ОСОБА_4 стало відомо лише після отримання вищезазначеної заяви, а згідно статті 23 Закону України "Про іпотеку" особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки, а тому такий спадкоємець у разі порушення основного зобов'язання позичальником, відповідає за задоволення вимоги іпотекожержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Позиція Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Стаття 629 ЦК України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Підстави припинення зобов'язання передбачені статтями 599, 601, 604, 609 ЦК України, зокрема стаття 559 ЦК України передбачає, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.

Відсутність реального і своєчасного виконання зобов'язання не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання.

Припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини 1 та 2 статті 598 ЦК України).

Згідно статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавецем може бути боржник або інша особа - майновий поручитель.

Відповідно до статті 23 Закону України "Про іпотеку", у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Стаття 17 Закону України "Про іпотеку" визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до статтями 400, 401, 416 ЦПК України; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених статтями 400, 401, 416 ЦПК України.

Судами встановлено, що рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 жовтня 2010 року у справі № 2-472/2010 позов кредитора було задоволено. З ОСОБА_2 стягнуто кредитну заборгованість у розмірі 86 286,19 грн, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, ОСОБА_3 знято з реєстраційного обліку та виселено з вищевказаної квартири.

Також встановлено, що зазначене судове рішення не виконано, тобто боргові зобов'язання боржника - ОСОБА_2 не припинилися.

Звертаючись до суду із цим позовом, позивач посилався на те, що банк з вимогою про виконання умов кредитного договору, укладеного 26 жовтня 2006 року між ЗАТ

КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2, а також договору іпотеки, укладеного 26 жовтня 2006 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та померлим ОСОБА_3, звернувся до нього, як до спадкоємця іпотекодавця, лише 02 жовтня 2017 року, тобто з пропуском строків, встановлених статями 1281, 1282 ЦК України, наслідком чого є позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями у зв'язку із припиненням таких зобов'язань.

Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України "Про іпотеку" регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця; спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги.

Стаття 17 Закону України "Про іпотеку" визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом ЦК України та частини першої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статусу іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється.

Зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто,

стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою.

Визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку" право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою.

Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців боржника має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18).

При вирішенні спору суди попередніх інстанцій врахували, що ОСОБА_1 є спадкоємцем майнового поручителя ОСОБА_3, отже положення статей 1281, 1282 ЦК України не підлягають застосуванню до правовідносин сторін. Смерть майнового поручителя не впливає на обсяг та порядок виконання боржником основного зобов'язання.

Банк реалізував своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки ще у 2010 році, що підтверджується рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 жовтня 2010 року у справі № 2-472/2010 та додатковим рішенням по вказаній справі від 29 березня 2012 року.

Доказів виконання основного зобов'язання за кредитним договором позивачем не надано.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи заявлені позовні вимоги та підстави, на які позивач посилався в обґрунтування своїх вимог, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку обставинам справи, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання відповідача таким, що втратив право вимоги за договором іпотеки, а також скасування заборони на нерухоме майно, оскільки позивач в порядку спадкування набув статус іпотекодавця і має всі його права й несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували на момент набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору. Судами першої та апеляційної інстанціїправильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду, на які посилався заявник у касаційній скарзі, висловленим у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц, а фактичні обставини цієї справи не є тотожними обставинам, встановленим у зазначеній справі.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 лютого 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 вересня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Синельников С. Ф. Хопта В. В. Шипович