ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2020 року

м. Київ

Справа № 910/4391/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Ткач І.В. - головуючий, Губенко Н.М., Кролевець О.А.,

за участю секретаря судового засідання Співака С.В.,

представники учасників справи:

позивача-1 - Колосар М.Є.,

позивача-2 - Колосар М.Є.,

відповідача - Руденко Д.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Пустовіта Григорія Олександровича та Фізичної особи-підприємця Пустовіта Павла Олександровича

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.11.2019

(головуючий суддя Мальченко А.О., судді Жук Г.А., Дикунська С.Я.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2019

(суддя Бойко Р.В.)

у справі №910/4391/19

за позовом 1. Фізичної особи-підприємця Пустовіта Григорія Олександровича,

2. Фізичної особи-підприємця Пустовіта Павла Олександровича

до Акціонерного товариства "Альфа-Банк"

про стягнення 4 015 650,40 грн,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Стислий виклад позовних вимог

1.1. У квітні 2019 року Фізична особа-підприємець Пустовіт Григорій Олександрович (далі - ФОП Пустовіт Г.О.) та Фізична особа-підприємець Пустовіт Павло Олександрович (далі - ФОП Пустовіт П.О.) звернулись до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк") про стягнення 4 015 650,40 грн.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем грошових зобов`язань за договором оренди (найму) від 19.06.2014, посвідченим приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Ченцовою Н.А. та зареєстрованим за №1664, тому позивачі просять стягнути з відповідача заборгованість з оплати за користування орендованим майном у період з 01.09.2014 по 30.04.2016 у розмірі 2 184 230,40 грн, орендну плату у подвійному розмірі на підставі ч. 2 ст. 785 ЦК України, оскільки відповідач не повернув позивачу у період з 01.05.2016 по 29.09.2016 орендоване майно після розірвання зазначеного договору в сумі 1 140 356,76 грн, а також суму інфляційних втрат у розмірі 1 168 487,35 грн та 3% річних у розмірі 96 714,31 грн станом на 01.04.2019, які позивачі просять стягнути на їх користь з відповідача у рівних частинах.

1.3. Відповідачем у справі подано заяву про застосування позовної давності.

2. Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

2.1. 19.06.2014 між ФОП Пустовітом Г.О. (орендодавець-1), ФОП Пустовітом П.О. (орендодавець-2) та ПАТ "Альфа-Банк" (орендар) був укладений договір оренди (далі- договір), посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Ченцовою Н.А. та зареєстрований в реєстрі за №1664, згідно з п. 1 якого орендодавці надають, а орендар приймає у платне строкове користування (в оренду) нежитлове приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5, за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, будинок 97, загальною площею 145 кв.м.

2.2. Відповідно до п. 1.4 договору приміщення належить орендодавцю-1 та орендодавцю-2 у рівних частинах на підставі договору дарування, посвідченого 20.09.2010 приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Восковець О.О. за реєстровим №5488, зареєстрованого в Комунальному підприємстві "Бюро технічної інвентаризації міста Донецька" 01.10.2010 в книзі №4чндк-157 за №395 та в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним №3945473.

2.3. Згідно з п. 2.1, п. 2.2 договору сторони домовились, що передача приміщення в оренду за цим договором оформлюється актом прийому-передачі приміщення (дата початку строку оренди), який підписується орендарем та орендодавцем 01.07.2014, але не раніше набуття чинності цього договору. У момент підписання акта прийому-передачі приміщення орендодавець передає орендареві ключі від приміщення та необхідну технічну документацію до нього, після чого орендар одержує безперешкодний доступ до приміщення.

2.4. Пунктом п. 2.10 договору сторони передбачили, що нарахування орендної плати здійснюється щомісячно в розмірі відповідно до розділу 3 договору "Орендна плата та інші платежі", починаючи від дня підписання уповноваженими представниками сторін акта прийому-передачі приміщення та припиняється з дати підписання сторонами акта прийому-передачі приміщення при його поверненні орендодавцю, або на 10 (десятий) день з дати направлення на адресу орендодавця, що вказана в розділі 11 договору, двох примірників підписаного та скріпленого печаткою орендаря акта прийому-передачі приміщення, у випадку якщо орендодавець ухиляється від підписання акта приймання-передачі приміщення при його поверненні, за умови фактичного звільнення приміщення орендарем.

2.5. Відповідно до п. 3.1 договору розмір орендної плати за один повний календарний місяць оренди, починаючи з дати підписання акта прийому-передачі і по 30.06.2015 включно, становить 53 765,63 грн без ПДВ, є фіксованим та не підлягає будь-якій індексації.

Згідно з пп. 3.1.1 п. 3.1 договору, починаючи з 01.07.2015 базовий розмір орендної плати за один повний календарний місяць оренди становить 53 765,63 грн без ПДВ, що є еквівалентом 4 555,05 доларів США за офіційно встановленим курсом НБУ станом на 10.06.2014, що становить 11,803521 грн за один долар США.

У випадку збільшення курсу долара США по відношенню до гривні розмір щомісячної орендної плати, передбачений п. 3.1.1, підлягає індексації відповідно до коефіцієнту зміни курсу долара США до гривні, встановленого НБУ.

Відповідно до п. 3.3 договору орендар зобов`язався відшкодовувати орендодавцям витрати на оплату комунальних послуг та експлуатаційні витрати, пов`язані з забезпечення діяльності орендаря, тобто здійснювати компенсаційні виплати. Такі компенсаційні виплати здійснюються орендарем на користь орендодавців протягом 5 робочих днів з моменту отримання орендарем відповідного рахунку від орендодавця шляхом безготівкового перерахування відповідної суми грошових коштів на рахунок орендодавця ФОП Пустовіт Павла Олександровича.

Згідно з п. 3.5 договору орендна плата сплачується орендарем щомісячно в рівних долях орендодавцю-1 та орендодавцю-2 на підставі рахунків, які виставляються орендодавцем-1 та орендодавцем-2 орендареві у період з першого по п`яте число місяця за користування приміщенням, в якому вноситься орендна плата. Орендар має сплатити орендну плату не пізніше п`яти робочих днів з дати отримання відповідних рахунків від орендодавця-1 та орендодавця-2.

2.6. Відповідно до п. 8.1 договору така угода набуває чинності з дня її підписання уповноваженими представниками сторін, нотаріального посвідчення, скріплення їх підписів печатками і діє до моменту повернення приміщення орендодавцю, що визначається з урахуванням умов розділу 2 цього договору. У випадку підписання сторонами акта приймання-передачі приміщення при поверненні приміщення договір припиняє чинність в дату, вказану у відповідному акті.

Згідно з п. 8.2 договору строк оренди приміщення складає 5 років і обчислюється з дати надання приміщення орендодавцем орендарю за цим договором згідно з відповідним актом прийому-передачі приміщення. Строк оренди також є припиненим у дату дострокового розірвання (припинення дії) цього договору.

2.7. 01.07.2014 позивачі (орендодавці) передали відповідачеві (орендарю) орендоване приміщення, що підтверджується актом прийому-передачі приміщення в оренду.

2.8. 03.04.2015 позивачі направили на адресу відповідача повідомлення від 02.04.2015 про розірвання договору та про необхідність повернення приміщення і ключів від нього за актом приймання-передачі.

2.9. 30.09.2016 АТ "Альфа-Банк" повернуло спірне приміщення та ключі від нього орендодавцям, що підтверджується актом прийому-передачі приміщення.

3. Стислий виклад рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

3.1. 16 липня 2019 року рішенням Господарського суду міста Києва позов задоволено частково. Стягнуто з Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на користь Фізичної особи-підприємця Пустовіта Г.О. борг у розмірі 346 781,85 грн, 3% річних у розмірі 28 926,67 грн, інфляційні втрати у розмірі 130 652,55 грн, судовий збір у розмірі 7 595,42 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 609,69 грн. Стягнуто з Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на користь Фізичної особи-підприємця Пустовіта П.О. борг у розмірі 346 781,85 грн, 3% річних у розмірі 28 926,67 грн, інфляційні втрати у розмірі 130 652,55 грн. В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено.

3.2. 27 листопада 2019 року постановою Північного апеляційного господарського суду рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2019 залишено без змін.

3.3. Частково задовольняючи позовні вимоги, господарські суди виходили з того, що направлення позивачами та одержання відповідачем у квітні 2015 року повідомлення від 02.04.2015 про відмову від договору не мало своїм наслідком його розірвання та припинення дії, а відтак і виникнення у АТ "Альфа-Банк" обов`язку з повернення об`єкта оренди, через неукладення нотаріально посвідченої угоди про розірвання договору оренди, що виключає правомірність нарахування неустойки в порядку ч. 2 ст. 785 ЦК України та вказує на чинність договору оренди в період часу після одержання відповідачем від позивачів такого повідомлення.

3.3.1. Разом з тим, суди дійшли висновку щодо обґрунтованості нарахування відповідачеві орендної плати за користування орендованим майном у період з квітня по вересень 2016 року, оскільки відповідач продовжував користуватись об`єктом оренди на підставі договору, в тому числі у спірний період - з 01.09.2014 до 30.09.2016, відтак був зобов`язаний сплачувати орендні платежі.

3.3.2. Суди також погодилися з тим, що позивачами було пропущено позовну давність в частині вимог про стягнення з відповідача орендних платежів за користування приміщенням у період з 01.09.2014 по 31.03.2016 з огляду на визначений п. 3.5 договору строк їх внесення.

3.3.3. У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх грошових зобов`язань за договором в частині своєчасної сплати орендних платежів протягом квітня-вересня 2016 року з відповідача на користь позивачів судом стягнуто інфляційні втрати у розмірі 261 305,10 грн, 3% річних у розмірі 57 853,34 грн, повернуто з державного бюджету Фізичній особі-підприємцю Пустовіту Григорію Олександровичу 7 595,42 грн судового збору на підставі п. 2 ч. 1 ст. 129, ч. 1 ст. 130 ГПК України, а іншу частину судового збору відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України покладено на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

3.3.4. Крім того, місцевий суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, зважаючи на наявність клопотання відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, та на доведеність останнім неспівмірності таких витрат, керуючись ч. 5 ст. 126 ГПК України, дійшов висновку про зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги адвоката, який підлягає покладенню на АТ "Альфа-Банк" на 80%, тому судом покладено на відповідача 20% витрат позивача-1 на оплату послуг адвоката пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, що становить суму 12 609,69 грн.

4. Стислий виклад вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

4.1. Позивачі звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просять скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.11.2019 та рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2019 в частині відмови у задоволенні позовних вимог та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

4.1.1. На думку скаржників, суди не врахували, що наслідком надіслання відповідачеві повідомлення від 02.04.2015 є розірвання договору оренди, що підтверджується обставинами, встановленими у судовому рішенні у справі №910/7495/16 та відповідає вимогам ст. 782 ЦК України, а тому виконання інших вимог щодо односторонньої відмови від договору оренди у даному випадку законом не визначається, що підтверджується висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 08.05.2012 у справі №3-26гс12, та висновком Верховного Суду у постанові від 25.04.2018 у справі №911/3250/16.

4.1.2. Суди не звернули увагу на те, що відповідач у відзиві не заперечував проти позову з підстав відсутності нотаріального посвідчення повідомлення позивачів про відмову від договору оренди та визнав вимоги позивачів щодо стягнення орендної плати в подвійному розмірі за період з 01.05.2016 по 29.09.2016.

4.1.3. Суди безпідставно відхилили доводи позивачів про припинення договору оренди з 06.04.2015, що призвело до необґрунтованої відмови у стягнення з відповідача неустойки у формі подвійної орендної плати за період з 06.04.2015 по 30.09.2016 на підставі ч. 2 ст. 785 ЦК України.

4.1.4. Посилання судів на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 27.02.2019 у справі №913/661/17 є безпідставним, оскільки предметом вказаної справи є стягнення збитків, завданих використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів та при розгляді зазначеного спору судом не застосовувались ст.ст. 209, 214, 651, 782 ЦК України.

4.1.5. Суди необґрунтовано відхилили доводи позивачів про переривання позовної давності щодо вимог про стягнення заборгованості за період з 01.09.2014 по 30.04.2016, оскільки перебіг строку розпочався з 18.12.2018, коли позивачі довідалися про порушення своїх прав відповідачем, оскільки не могли бути певні, що їхні права порушено.

4.1.6. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, безпідставно зменшив розмір витрат, понесених позивачем на правничу допомогу у розмірі 250 000,00 грн, так як їх розмір відповідає ринковій вартості на аналогічні послуги.

4.2. Відповідач подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому він, заперечуючи проти доводів касаційної скарги, просить залишити касаційну скаргу позивачів без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.11.2019 та рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2019 - без змін.

4.2.1. На думку відповідача, Верховний Суд у постанові від 18.12.2018 у справі №910/7495/16 не зазначав про факт розірвання договору оренди з 06.04.2015, як про це стверджують скаржники.

4.2.2. Направлення останніми повідомлення від 02.04.2015 свідчило лише про ініціювання процедури розірвання договору, а з огляду на те, що сторонами договір було укладено в письмовій формі з його нотаріальним посвідченням, правочин про його розірвання мав бути вчинений в аналогічному порядку - у письмовій формі з його нотаріальним посвідченням, чого здійснено не було.

4.2.3. Позиція позивачів щодо початку перебігу строку позовної давності з 18.12.2018 та про переривання такого строку не ґрунтуються на законі.

4.2.4. Доводи позивачів про ненадання відповідачем у відзиві достатніх мотивів стосовно прийняття рішення про зменшення заявленого позивачами розміру витрат на правничу допомогу не відповідають змісту відзиву є необґрунтованими.

4.3. Позивачі подали до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - клопотання) на підставі ч. 5 ст. 302 ГПК України.

4.3.1. Обґрунтовуючи наявність підстав для передачі справи на Велику Палату Верховного Суду, позивачі у клопотанні зазначили, що ця справа містить виключну правову проблему. Позивачі не погоджуються з висновками судів попередніх інстанцій щодо спливу позовної давності в частині вимог про стягнення з АТ "Альфа-Банк" заборгованості з орендної плати за вересень 2014 року - березень 2016 року, оскільки вважають, що позовна давність переривалася у зв`язку з пред`явленням 14.04.2016 позову до АТ "Альфа-Банк", який було розглянуто у справі №910/7495/16.

При цьому позивачі посилаються на постанови Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №523/10225/15-ц та від 08.11.2019 у справі №127/15672/16-ц.

На думку позивачів викладені висновки у цих постановах створюють правову колізію при одночасному застосуванні ч. 2 ст. 264 та ст. 625 ЦК України, а саме у питанні, що стосується переривання позовної давності щодо основної суми боргу у випадку пред`явлення вимог про сплату 3% річних та/або інфляційного збільшення, які входять до складу грошового зобов`язання.

4.3.2. Відповідно до ч. 5 ст. 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Однак Верховний Суд вважає, що наведені в клопотанні обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не створює підстави для передачі справи №910/4391/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

За якісним критерієм про виключність правової проблеми свідчать такі обставини: 1) касаційна скарга мотивована тим, що суди допустили істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; 2) норми матеріального права були застосовані судами нижчих інстанцій так, що постає питання дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між інтересами сторін у справі.

4.3.3. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.04.2019 у справі №523/10225/15-ц зазначила про те, що позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі №127/15672/16-ц суд дійшов висновку про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Таким чином, помилковим є висновок про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, спливає через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості.

4.3.4. Проаналізувавши наведені постанови Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд дійшов висновку, що наведені постанови містять різні правові висновки щодо переривання позовної давності відповідно до ст. 264 ЦК України та порядку перебігу позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених ст. 625 ЦК України.

Доводи позивачів про те, що наведені висновки Великої Палати Верховного Суду створюють правову колізію при одночасному застосуванню ст. 264 та ст. 625 ЦК України, є безпідставними.

Отже, Верховний Суд зазначає, що позивачами не наведено та не доведено, а судом не встановлено існування у даній справі виключної правової проблеми чи інших підстав, що могли б бути підставою для передачі справи №910/4391/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до ч. 5 ст. 302 ГПК України.

4.3.5. Таким чином, у Верховного Суду відсутні підстави для задоволення клопотання, адже зазначені в ньому питання можуть бути вирішені під час розгляду цієї справи Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду відповідно до його повноважень у залежності від установлених обставин справи.

Суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання позивачів про передачу на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи №910/4391/19.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

5.1. Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

5.1.1. З урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) , не можуть бути взяті до уваги аргументи скаржника про необхідність встановлення обставин справи, про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

5.1.2. Згідно з компетенцією, визначеною законом, Верховний Суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Щодо суті касаційної скарги

5.2.1. Предметом позовних вимог є стягнення орендної плати, неустойки, інфляційних втрат та 3% річних у зв`язку з неналежним виконанням договору оренди.

5.2.2. Статтею 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 759 ЦК України та ч. 1 ст. 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендарю) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

5.2.3. Верховний Суд вважає помилковими твердження судів попередніх інстанцій, що повідомлення позивачів від 02.04.2015 не мало своїм наслідком розірвання та припинення дії договору оренди у зв`язку з неукладенням нотаріально посвідченої угоди про розірвання договору оренди відповідно до вимог ст. 654 ЦК України.

5.2.4. Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Отже, одним з найголовніших принципів цивільного права є забезпечення стабільності договору, що закріплено ст.ст. 525, 651 ЦК України, яка забороняє односторонню відмову від договору, за виключенням випадків, передбачених законом або договором.

5.2.5. Відповідно до ст. 782 ЦК України наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Статтею 782 ЦК України передбачено спеціальний порядок розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Враховуючи наведені вимоги, договір оренди (найму) може бути розірваний у зв`язку з відмовою наймодавця від договору з підстав, передбачених ст. 782 ЦК України, або розірваний за згодою сторін шляхом укладення договору з урахуванням вимог ст.ст. 651, 654 ЦК України.

5.2.6. Позивачами під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій неодноразово наголошувалося на тому, що ними було направлено на адресу відповідача повідомлення від 02.04.2015 про розірвання договору в порядку ст. 782 ЦК України, у зв`язку з чим договір є розірваним з 06.04.2015 (дати отримання цього повідомлення відповідачем).

5.2.7. Так, відповідно до ч. 3 ст. 202 ЦК України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Згідно з ч. 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ч. 1 ст. 205 ЦК України).

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК України).

5.2.8. Стаття 654 ЦК України встановлює загальні правила щодо форми зміни або розірвання договору: зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Верховний Суд зауважує, що ст. 782 ЦК України є спеціальною нормою, яка встановлює підстави і наслідки відмови від договору найму. Підставою для відмови є порушення договору з боку наймача у вигляді невнесення ним плати за користування річчю протягом трьох місяців підряд. А наслідком - припинення договору в момент отримання повідомлення наймачем.

Отже, відмова від договору найму за своєю суттю є одностороннім правочином і, з огляду на підстави такої відмови, є способом захисту порушених прав наймодавця, а тому не вимагає згоди другої сторони. За змістом ст. 782 ЦК України, а також виходячи з положень ст.ст. 205, 654 ЦК України, відмова від договору має вчинятися наймодавцем письмово. Додаткових вимог вказані положення ЦК України не містять.

Системний аналіз наведених норм закону дозволяє дійти висновку, що одностороння відмова від договору оренди, право наймодавця на яку передбачено ст. 782 ЦК України, не підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню, оскільки це не передбачено положеннями цієї статті.

Відмова від договору вважається такою, що відбулася, якщо наймодавець направив наймачу відповідну заяву (лист, повідомлення), надавши суду докази такого направлення та отримання її наймачем.

5.2.9. Верховний Суд вважає безпідставними посилання господарських судів на постанову Верховного Суду від 27.02.2019 у справі №913/661/17, оскільки у цій справі Верховний Суд, застосовуючи положення ст. 654 ЦК України, дійшов висновку про необхідність укладення письмової угоди за згодою сторін про розірвання договору оренди земельної ділянки з її подальшою державною реєстрацією для припинення договору оренди. До того ж предметом справи №913/661/17 було стягнення збитків, завданих використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів і у цій справі Верховним Судом не застосовувались положення ст.ст. 651, 782 ЦК України.

5.2.10. Крім того, позивачі під час розгляду справи №910/4391/19 неодноразово вказували про те, що ними ще направлялися відповідні повідомлення (17.08.2015 та 15.09.2015), які отримані відповідачем, в яких вони повідомляли про відмову від договору в порядку ст. 782 ЦК України.

Однак, наведеним поясненням скаржника та доказам, які подавалися на підтвердження надсилання додаткових повідомлень про відмову від договору оренди, господарськими судами в порушення ст. 86 ГПК України, яка зобов`язує суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, які необхідні для правильного вирішення спору, оцінки не надано.

Також господарськими судами не надано оцінки доводам відповідача, які викладені ним у відзиві на позов, зокрема, щодо відсутності нотаріального посвідчення повідомлення позивачів про відмову від договору оренди, а також щодо вимог позивачів про стягнення орендної плати в подвійному розмірі за період з 01.05.2016 по 29.09.2016.

5.2.11. Верховний Суд вважає, що для правильного вирішення цього спору господарським судам необхідно було встановити наявність у позивача права на таку односторонню відмову від договору (невнесення наймачем плати за користування річчю протягом трьох місяців підряд) та отримання такого повідомлення відповідачем (для встановлення дати припинення договору оренди).

Водночас дійшовши передчасного висновку про необхідність нотаріального посвідчення односторонньої відмови від договору, яка передбачена ч. 2 ст. 782 ЦК України, суди не встановили обставини справи, які необхідні для правильного вирішення спору, зокрема, до якого часу у відповідача був обов`язок сплачувати орендну плату, а також момент, з якого у позивачів виникло право на нарахування позивачу неустойки, передбаченої ч. 2 ст. 785 ЦК України, а також інфляційних витрат та 3% річних, заявлених позивачами на підставі ст. 625 ЦК України.

5.2.12. При цьому для застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 785 ЦК України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання, відповідно до вимог ст. 614 ЦК України. Тобто судам необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов`язку не виконав.

До предмета доказування при розгляді спорів щодо стягнення неустойки в порядку ч. 2 ст. 785 ЦК України, як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди, входять обставини невжиття орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисне ухилення орендаря від обов`язку щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди; утримання орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджання орендарем в доступі орендодавця до належного йому об`єкта оренди; відсутності з боку орендодавця бездіяльності та невчинення ним дій, спрямованих на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.

Такого правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 02.09.2014 у справі №3-85гс14, а також Касаційний господарський суд у складі об`єднаної палати Верховного Суду у постанові від 13.12.2019 у справі №910/20370/17.

5.2.13. Щодо доводів касаційної скарги про переривання позовної давності щодо вимог про стягнення заборгованості за період з 01.09.2014 по 30.04.2016 Верховний Суд констатує таке.

За приписами ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Згідно з ч. 4 та ч. 5 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

5.2.14. Відповідачем у справі заявлено про застосування позовної давності. При цьому відповідач зауважив на тому, що позивачі пропустили позовну давність, заявляючи вимоги про стягнення орендної плати за користування майном з 01.09.2014 по 31.03.2016, оскільки вони достеменно знали про наявність у них порушеного права, проте не звертались протягом трьох років до суду за його захистом.

В свою чергу, на думку позивачів, мало місце переривання позовної давності щодо вимоги про стягнення орендної плати за користування майном з 01.09.2014 по 31.03.2016, оскільки останні звертались до суду в межах справи №910/7495/16, предметом якої є, зокрема, стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на заборгованість АТ "Альфа-Банк" з орендної плати, яка виникла у період з 01.09.2014 по 30.04.2016.

5.2.15. Відповідно до ч. 2 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається.

Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі №911/3677/17 та від 24.04.2019 у справі №523/10225/15-ц.

5.2.16. Суди встановили, що в межах справи №910/7495/16 позивачами було заявлено лише 2 грошові вимоги до відповідача: 1) про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на суму боргу з орендної плати; 2) про стягнення заборгованості за компенсаційними виплатами (спожитою електроенергією за грудень 2014 року - березень 2015 року).

Твердження скаржників про те, що заявлена суду вимога про стягнення 3% річних та/або інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК України перериває строк позовної давності і щодо суми основного боргу, оскільки є складовою частиною основного боргу, Верховний Суд вважає безпідставними.

Пред`явлення позову про стягнення 3% річних та інфляційних витрат не зумовлює переривання позовної давності за основною вимогою, оскільки дані вимоги (стягнення боргу) є окремим предметом позову.

5.2.17. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивачі довідалися або могли довідатися про порушення їх прав, а не від дня, коли таке порушення було підтверджено судовим рішенням.

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Отже, про порушення свого права за вимогами про стягнення заборгованості з орендної плати позивачі довідалися від дня, коли відповідач припинив сплачувати такі платежі у передбачений договором строк.

Верховний Суд погоджується з висновками обох судових інстанцій, що позовна давність за вимогами про стягнення заборгованості з орендної плати не переривалась у зв`язку з пред`явленням позову в межах справи №910/7495/16.

5.2.18. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин.

Наведена правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі №911/3677/17 та від 19.11.2019 у справі №911/3680/17.

Верховний Суд зауважує на тому, що Європейський суд з прав людини наголосив, що механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини", зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16.12.1992).

Враховуючи наведені вище положення ЦК України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практику Європейського суду з прав людини, враховуючи характер спірних правовідносин, Верховний Суд вважає, що в даному випадку, незважаючи на помилковість тверджень позивачів про переривання позовної давності у зв`язку з пред`явленням позову у справі №910/7495/16, господарським судами необхідно було надати оцінку наведеним поясненням позивачів в контексті поважності причин пропущення позовної давності та зробити відповідний висновок щодо наявності або відсутності підстав для визнання причин пропуску позивачем позовної давності поважними.

5.2.19. Водночас дійшовши передчасного висновку про необхідність нотаріального посвідчення односторонньої відмови від договору, яка передбачена ч. 2 ст. 782 ЦК України, суди не встановили обставини справи, які необхідні для правильного вирішення спору, зокрема, наявності або відсутності у позивача права на односторонню відмову від договору (невнесення наймачем плати за користування річчю протягом трьох місяців підряд) та отримання такого повідомлення відповідачем (для встановлення дати припинення договору оренди); час, до якого у відповідача був обов`язок сплачувати орендну плату, а також момент, з якого у позивачів виникло право на нарахування позивачу неустойки, передбаченої ч. 2 ст. 785 ЦК України, а також інфляційних витрат та 3% річних, заявлених позивачами на підставі ст. 625 ЦК України. Крім того, суди не вирішили питання щодо наявності або відсутності підстав для визнання причин пропуску позивачем позовної давності поважними з урахуванням доводів позивачів з цього питання.

5.2.20. Враховуючи, що підлягають скасуванню судові рішення по суті спору, то у даному випадку підлягають скасуванню і судові рішення в частині розподілу витрат, пов`язаних з розглядом справи, оскільки системний аналіз положень ст.ст. 123, 126, 129 ГПК України дозволяє дійти висновку, що розподіл судових витрат, понесених однією із сторін спору на професійну правничу допомогу, здійснюється судом за результатами розгляду справи (вирішення спору по суті).

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні цього спору суди першої та апеляційної інстанцій не дотримались вимог ст.ст. 73, 74, 86, 236, 238 Господарського процесуального кодексу України щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Суди не надали належної правової оцінки наявним у справі доказам, що унеможливило встановлення усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому судові рішення підлягають скасуванню як такі, що прийняті з порушенням норм процесуального та матеріального права.

6.2. Відповідно до частини 3 ст. 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Оскільки порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, допущено судами першої та апеляційної інстанцій, справа направляється на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

6.3. Таким чином, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення, що оскаржуються, скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

6.4. При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене у цій постанові, вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об`єктивного встановлення обставин справи, дослідити сукупність обставин, на які посилається позивач та відповідачі і, залежно від встановленого та відповідно до вимог чинного законодавства, вирішити спір.

7. Судові витрати

7.1. Відповідно до статті 315 Господарського процесуального кодексу України у постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

7.2. Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, передбачено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що в даному випадку справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.

8. Висновки Верховного Суду щодо застосування норми права

8.1. Стаття 654 ЦК України встановлює загальні правила щодо форми зміни або розірвання договору: зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

На відміну від ст. 654 ЦК України, ст. 782 ЦК України є спеціальною нормою, яка встановлює підстави і наслідки відмови від договору найму. Підставою для відмови є порушення договору з боку наймача у вигляді невнесення ним плати за користування річчю протягом трьох місяців підряд. А наслідком - припинення договору в момент отримання повідомлення наймачем.

Відмова від договору найму за своєю суттю є одностороннім правочином і, з огляду на підстави такої відмови, є способом захисту порушених прав наймодавця, а тому не вимагає згоди другої сторони. За змістом ст. 782 ЦК України, а також виходячи з положень ст.ст. 205, 654 ЦК України, відмова від договору має вчинятися наймодавцем письмово. Додаткових вимог вказані положення ЦК України не містять.

Системний аналіз наведених норм закону дозволяє дійти висновку, що одностороння відмова від договору оренди, право наймодавця на яку передбачено ст. 782 ЦК України, не підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню, оскільки це не передбачено положеннями цієї статті.

Відмова від договору вважається такою, що відбулася, якщо наймодавець направив наймачу відповідну заяву (лист, повідомлення), надавши суду докази такого направлення та отримання її наймачем.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Пустовіта Григорія Олександровича та Фізичної особи-підприємця Пустовіта Павла Олександровича задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.11.2019 та рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2019 у справі №910/4391/19 скасувати.

3. Справу №910/4391/19 направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. Ткач

Судді Н. Губенко

О. Кролевець