ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 910/2233/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І. Б. (головуючий), Бенедисюка І. М., Львова Б. Ю.,

за участю секретаря судового засідання Малихіної О. В.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю "Барсервіс" - не з'явився,

відповідача - акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" - не з'явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Барсервіс"

на рішення господарського суду міста Києва від 15.05.2019 (суддя Чебикіна С. О.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.08.2019 (колегія суддів: Кравчук Г. А. (головуючий), Чорногуз М. Г., Коробенко Г. П. )

зі справи № 910/2233/19

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Барсервіс" (далі - Товариство)

до акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - Банк),

про визнання недійсним договору фінансового лізингу.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

Товариство звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Банка про визнання недійсним договору фінансового лізингу від 15.08.2016 № 4Б16061ЛИ.

З посиланням на приписи статей 202, 203, 207, 209, 215, 220, 236, 626, 657, 793, 806 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позовні вимоги мотивовано відсутністю нотаріального посвідчення зазначеного договору.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням господарського суду міста Києва від 15.05.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.08.2019, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовано відсутністю передбачених законом підстав для визнання договору фінансового лізингу недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Товариство, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, подало касаційну скаргу, в якій просить суд касаційної інстанції рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів зі справи скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Скаржник вказує на те, що відносини фінансового лізингу нерухомого майна є подібними до відносин оренди будівлі або іншої капітальної споруди, тому такі відносини мають регулюватися нормами ЦК України про оренду будівлі або іншої капітальної споруди, у зв'язку з чим до спірного договору підлягають застосуванню положення статті 793 ЦК України.

Оскільки строк дії договору фінансового лізингу від 15.08.2016 № 4Б16061ЛИ складає більше 3 років, в такому разі договір мав бути укладений у письмовій формі з нотаріальним посвідченням, однак, всупереч вимог частини 2 статті 806 та частини 2 статті 793 ЦК України сторонами не було додержано вимог закону щодо нотаріального посвідчення вказаного правочину, що свідчить про його нікчемність.

Скаржник вважає, що судами попередніх інстанцій помилково застосовано до спірних правовідносин лише норми параграфа 1 глави 58 ЦК України та не застосовано інші параграфи цієї глави (положення параграфа 4 глави 58 ЦК України, яка регулює особливості найму [оренди] будівлі або іншої капітальної споруди); помилково застосовано норми Закону України "Про фінансовий лізинг".

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу АТ КБ "Приватбанк" заперечило проти доводів скаржника, зазначаючи про їх незаконність та необґрунтованість, просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення та постанову - без змін.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх судових інстанцій встановлено, що:

- 15.08.2016 АТ "КБ "Приватбанк" (Банк) та ТОВ "Барсервіс" (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу № 4И16061ЛИ (далі - Договір), за умовами якого банк, який є власником нерухомого майна, що зазначено в додатку № 1 до Договору, передає лізингоодержувачу майно, а останній його приймає від Банка в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів - у власність, у визначені цим договором строки, на умовах визначених договором фінансового лізингу (пункт 1.1 Договору);

- у додатку № 1 до Договору сторони зазначили найменування нерухомого майна (предмета фінансового лізингу);

- відповідно до умов пункту 1.2 Договору сторони узгодили, що на дату укладення Договору загальна вартість майна становила 334 634 749,00 грн. ;

- за змістом пункту 9.1 Договору строк дії договору - з дати підписання цього договору по 25.06.2026. У частині невиконаних сторонами зобов'язань договір діє до повного їх виконання. Зазначений строк може бути змінений у разі дострокового виконання зобов'язань лізингоодержувача за Договором, у випадку розірвання договору;

- відповідно до пункту 9.2 Договору останній набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін. Строк дії цього договору обумовлений строком лізингу. Договір втрачає свою силу після виконання сторонами усіх зобов'язань за ним;

- на виконання умов договору Банк, як власник нерухомого майна, передав Товариству згідно з актом прийому-передачі від 01.07.2016 № 1 (додаток № 3 до Договору) нерухоме майно.

Посилаючись на те, що строк дії оспорюваного Договору становить більше ніж 3 роки, його предметом є нерухоме майно, при цьому, умовами Договору передбачено перехід права власності на нерухоме майно після сплати всіх лізингових платежів, Товариство стверджує про необхідність обов'язкового нотаріального посвідчення вказаного договору. Оскільки сторонами не було додержано вимог законодавства щодо нотаріального посвідчення Договору, Товариство вважає, що в силу приписів статті 220 ЦК України вказаний договір є нікчемним та на підставі приписів статті 203 та статті 215 ЦК України підлягає визнанню судом недійсним.

4. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

ЦК України:

частина перша статті 15:

- кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання;

частини перша та друга статті 16:

- кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу;

- способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема визнання правочину недійсним;

частини перша та четверта статті 202:

- правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків;

- дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

частини перша та четверта статті 203:

- зміст правочину не може суперечити
ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

стаття 204:

- правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним;

частини перша та друга статті 207:

- правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку;

- правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами);

частина перша статті 209:

- правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін;

частина перша статті 215:

- підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені
ЦК України;

частина перша статті 220:

- у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним;

частина перша статті 626:

- договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків;

частина перша статті 627:

- відповідно до
ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог
ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості;

частини перша та друга статті 639:

- договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом;

- якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася;

стаття 806:

- за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі);

- до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом;

- до відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом;

- особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Закону України "Про фінансовий лізинг":

частина друга статті 1:

- за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі);

частина перша статті 2:

- відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються Закону України "Про фінансовий лізинг";

частини перша та друга статті 6:

- договір лізингу має бути укладений у письмовій формі;

- істотними умовами договору лізингу є предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України, в редакції, чинній станом на час розгляду справи судами попередніх інстанцій):

частина перша статті 13:

- судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін;

частина перша статті 73:

- доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи;

частина перша статті 74:

- кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень;

частина перша статті 76:

- належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування;

стаття 86:

- суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;

- жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності;

- суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів);

ГПК України (в редакції, чинній станом на час касаційного перегляду):

пункт 1 частини першої статті 308:

- суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення;

частина перша статті 309:

- суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

5. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним договору фінансового лізингу.

Товариство, звертаючись до суду з відповідним позовом посилалося на недійсність зазначеного правочину з огляду на те, що при його укладенні сторонами не було дотримано вимог чинного законодавства щодо його нотаріального посвідчення, що є порушенням приписів статей 203, 209 ЦК України.

Відповідно до частини 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з вимогами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 -3 , 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Таким чином, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Касаційний господарський суд звертається до правової позиції, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 зі справи № 905/1227/17, відповідно до якої, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Таким чином, Касаційний господарський суд відзначає, що вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, має бути встановлена наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання відповідних правових наслідків.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частини 1 , 7 статті 179 Господарського кодексу України [далі - ГК]).

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода (частина 2 статті 180 ГК).

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів (частина 1 статті 181 ГК).

У пункті 9.2 Договору сторони передбачили, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін. Строк дії цього договору обумовлений строком лізингу. Договір втрачає свою силу після виконання сторонами усіх зобов'язань за ним.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений (стаття 209 ЦК).

Згідно з частиною 1 статті 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються частиною 1 статті 2 Закону України "Про фінансовий лізинг".

Лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежі (стаття 292 ГК).

Відповідно до частини 1 статті 806 ЦК за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Аналогічне визначення договору лізингу міститься у статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг".

Частиною 2 статті 806 ЦК визначено, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Отже, системний аналіз зазначеної норми у контексті параграфу 1 глави 58 ЦК свідчить про те, що у частині 2 статті 806 ЦК закріплена бланкетна норма, яка відсилає до загальних положень про договір найму (параграф 1 глави 58 ЦК), тому до договору лізингу можуть субсидіарно застосовуватися лише норми параграфу 1 глави 58 ЦК, а не інші параграфи цієї глави. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Таку правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 915/865/17, від 08.10.2019 у справі № 910/2153/19 та від 31.10.2019 у справі № 910/2219/19 і Касаційний господарський суд у розгляді касаційної скарги у справі № 910/2233/19 не вбачає правових підстав відступати від неї.

Таким чином, враховуючи встановлені судами обставини та проаналізувавши норми, що регулюють спірні правовідносини, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що Договір, який укладений позивачем та відповідачем, не потребує нотаріального посвідчення, тому підстави вважати його недійсним - відсутні.

Доводи (аргументи) касаційної скарги зазначених висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Загальні правила щодо форми договору визначено статтею 639 ЦК, згідно з якою: договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

За встановлених судами попередніх інстанцій обставин, жодних домовленостей між сторонами про нотаріальне посвідчення договору фінансового лізингу не існувало.

Законодавством для сторін зазначеного договору такі дії не визнано обов'язковими.

Відповідно до положень статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тобто, в силу приписів зазначеної статті, правомірність правочину презюмується і обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Аналогічна правова позиція щодо застосування приписів статті 204 ЦК України викладена у висновку Великої Палати Верховного Суду (постанова від 14.11.2018 зі справи № 2-1383/2010).

Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем своїх позовних вимог та відсутність підстав для визнання договору фінансового лізингу недійсним, тому оскаржувані судові рішення зміні чи скасуванню не підлягають, у зв'язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Також, судами попередніх інстанцій правомірно відхилено доводи скаржника про необхідність застосування до спірних правовідносин правової позиції Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 06.06.2018 зі справи № 301/1583/16-ц, оскільки правовідносини, щодо яких Верховним Судом України висловлено правову позицію, виникли на підставі договору фінансового лізингу, предметом яких, по-перше, був транспортний засіб (у даній справі - нерухоме майно), а по-друге, стороною за договором в зазначеній справі виступала фізична особа (у даній справі- юридична особа), тобто правовідносини за спірним договором у справі, що розглядається, не є аналогічними або подібними правовідносинам у справі № 301/1583/16-ц.

Інші доводи Товариства, які наведені в касаційній скарзі, безпосередньо пов'язані із встановленням фактичних обставин справи та оцінкою доказів у ній, тоді як суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним. Тому пов'язані з наведеним аргументи скаржника не можуть бути прийняті Касаційним господарським судом.

Аргументи касаційної скарги не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових актів, оскільки такі аргументи зводяться до незгоди скаржника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення ними обставин справи, містять посилання на обставини, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Саме лише прагнення скаржника здійснити нову перевірку обставин справи та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки згідно з імперативним приписом частини 2 статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від
09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Суд з огляду на викладене зазначає, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Звертаючись з касаційною скаргою, позивач не спростував наведених висновків попередніх судових інстанцій та не довів неправильного застосування ними норм матеріального та процесуального права як необхідної передумови для скасування прийнятих ними судових рішень.

За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу Товариства залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як такі, що відповідають вимогам норм матеріального та процесуального права.

Судові витрати

Понесені Товариством у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати покладаються на Товариство, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись статтями 129, 300, 308, 309, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду міста Києва від 15.05.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.08.2019 зі справи № 910/2233/19 залишити без змін, а касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Барсервіс" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Б. Львов